Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович. Страница 4

І ми не такі вже й ідіоти.

Чесне слово, - підтвердив Володя.

Ні, дякую, - тільки й повторяла дівчина.

Значить так, - удавано серйозно сказав Степан, - якщо ви зараз не сядете, ми попросимо ту циганку, що сидить в кінці вагона...

Нехай вас забере, - захіхікав Володя.

Не перебивай, будь ласка. Ми попросимо циганку, щоб вам погадала. О!

Ні, дякую! – вже більш емоційніше мовила дівчина.

“Ні, дякую”, гадати чи “ні, дякую” сідати? – підіграв хлопцям я.

Гадати, - сказала дівчина.

Ну то сідайте! – вигукнув Ростик.

І вона сіла.

До речі, - після деякої паузи повідомив Володя, - я сьогодні заправляв машину...

І що? – запитав Ростик.

І міняв євро.

І що?

Курс євро впав.

Що ви цим хочете сказати? – зашарілася дівчина.

Нічого... просто так... Просто хочу познайомитись, – і ми всі почали сміятися.

Класно згадали себе молодими, пацани, га? – не стримував захоплення Ростик.

Гарно, – погодився Степан. - Та досить. А то звикнемо. Давайте трохи помовчимо.

Наша смілива супутниця зійшла з нами на одній зупинці, навіть допомогла витягти з вагона головного об’єкта подорожі, злощасну стареньку, латану-перелатану палатку-брезент, що зачепилася за ручку дверей. Потім дівчина сказала “до побачення”.

З ким? – миттєво зреагував Володя.

Незнайомка підозріло глянула на одесита й обвела поглядом всіх нас:

- Що, з ким?

Побачення, з ким? – уточнив Степан.

Зі мною, звичайно! – впевнено мовив Ростик. – Я класний пацан аристократичного роду, до того ж з самого міста Львова.

Незнайомка розсміялась:

Будьте, - сказала.

Умить, як у казці, виріс здоровенний красень-горець, смачно поцілував дівчину, підхопив її торбинку та, повністю ігноруючи нас, запитав свою кохану:

Що за одні? Пристають?

Ні. Туристи, - відповіла наша тимчасово знайома незнайомка.

Ясно! – заспокоївся горець, і вони пішли.

Цілюще гірське повітря розпирало груди.

Шановні, не знаєте, часом, чому один шедевр з самого міста Львова не сказав цьому хлопцеві, що у дівчини побачення з ним, класним пацаном? – уїдливо мовив я.

І дійсно, - дивувався Степан, - він такий сильний…

І сміливий, - доплюсував свою насмішку Володя.

Вирішили наїхати? Так? Добре! Відповідаю: цей ваш хлопець, якщо не боксер, то щонайменше коваль, а на ваш захист сподівання марні. Так?

Ми розуміюче кивнули, ледь стримуючи сміх.

І взагалі, ви мене дістали!.. - класний пацан ображено підхопив першого найлегшого рюкзака і нарочито зухвало вирвався вперед. А весь багаж повз за ним все-таки на наших, так би мовити, горбах.

Час плив смертельно хворим потічком стежиною в гори.

Вам не здається, - захекано плямкав Володя, - що в цього кадра близькі родичі в Тель-Авіві?

- Тобі видніше, - відхекав Степан, - ти з Одеси.

Я мовчки плентався за ними.

Паралізована цивілізація все-таки міцно поглинула у своїй ненажерливій пащеці зручностей одвічну потребу людини в русі. Наші безм’язлі тіла випаровували хмари липких солених спокус полежати, посидіти, проїхатись у ліфті чи в гумовому безкисневому тролейбусі часу пік. До того ж, Ростик знахабнів до крайності – виявляється, він навіть не думав нам допомогти. То попихаючи жартом, то втікаючи від нього, він піднімався на гору без надмірних зусиль.

На диво, найлегший учасник нашого викарабкування плаями студентства, жартівник-дотепник Володя з Одеси тільки сопів собі під ніс. І вперто вистогнував крок за кроком, час від часу роблячи коротенькі висновки словами, що по телевізору, як правило, тільки пікають.

Слухай, Сергію, ти можеш спокійно дивитися, як той сухоребрик волочить по землі нашими речами? – не витримав Степан.

- Ні, не можу.

А можеш дивитися спокійно на отого халявщика, якому начхати на плече друга?

- Ще декілька метрів – і не зможу, - засміявся я.

А я вже не можу! – розізлився Степан. – Гей, Ростику, ти що, нанюхався цілющого міського повітря з вихлопних труб дешевих іномарок?..

- Я не гей! – огризнувся Ростик.

Ви бачили таке?! Він ще й мудрує! Слухай, класний пацан, жарти тимчасово закінчилися. Якщо ти зараз у Вовика не забереш торби, нормально заробиш по своєму аристократичному лобику. Зрозумів?

Ще раз назвете мене класним пацаном, я з вами не розмовлятиму, - по-дитячому пригрозив нам Ростик.

Класний пацан! Класний пацан! – як за командою вигукнули ми, причому найголосніше кричав, здавалося, вже повністю знесилений Володя.

Чув, - підморгнув мені Степан, - на пакості сил вистачає навіть тоді, коли сил немає.

- То правда, - погодився Володя.

Ростик покірно перейняв вантаж в одесита і впевнено поліз вгору… Стратег...

6

А тепер спробуйте мене переконати, що я невдаха…

Закучерявлений вечір усівся на самому чубі палатки, з прихованою заздрістю поколупався в наших душах, іронічно посміхнувся першим сутінкам-шпигунам, з вдаваною байдужістю притворою-панібратом помахав нам рукою і, вдоволений собою (бо так треба завжди, а вечір – самолюбивий романтик), пішов творити свої сентиментальні темні діла.

Кипіла перша гірська юшка, великий волхв Вогонь знову посплітав наші розкидані по світу буднів душі в один магічний вінок свята. Володя тихо, з власними інтерпретаціями, наспівував що дуже “сумно, як вечір стане” і що “за туманом нічого не видно...”, потім перевтілився в народного ґаздовитого пастуха і поіменно перераховував вівців та баранів, яким буде дуже погано без нього. На імені Степан одесит почув свій діагноз: “гостра ультрашизофренія з ускладненнями на вухо та горло внаслідок озонового та алкогольного перенасичення залишків білої та сірої речовин в черепній коробці на карпатському кам’янистому ґрунті з невиключеними забоями під волосяним покровом з можливим їх збільшенням через безкостий язик”. Я насолоджувався вмінням моїх друзів ловити летючу мить життя і намагався на лету зачепитися за неї. Ростик давно перестав ображатися, відчував, що його роль уже вичерпала себе і пора створити собі іншу, приховано веселився, але вдавати ображеного не перестав. Усе було, як завжди: ми не мали права не побавитися словом. А зовнішній вияв емоцій був просто необхідною декорацією до великої гри.

Спілкування – суть будь-якого розумного існування, - сказав Степан. – Якщо я помиляюся, то нехай Ростик заговорить.

Ростик мовчав.

Вечірній сеанс нашої гри, в якій перемагав лишень гарний настрій, успішно розпочався.

- Хочеш позбутися ідіота – ігноруй його… - Володя.

- Не жартуй. Ігноруючи, можна позбутися проблеми, а не ідіота, - я.

- А в нашому випадку ідіот – не проблема? – здивований Володя.

Проблема, дорогенькі, спілкування з ідіотом, - професорський Степан.

А якщо ідіот мовчить? – я.

Значить, це – винятковий ідіот, - Володя.

Бо з нами за однією чаркою може мовчати тільки ідіот. О! – задоволений Ростиковим нервовим сіпанням нижньої губи Степан.

Пауза...

Ні, дорогі переферійчики, недовчені софістики, проблема в тому, що проблема спілкування зникла, оскільки ідіот заговорив, - Ростик-Самозванець.

А хто казав, що ти ідіот? – зворушений Степан.

Ростику, не наговорюй нам на друга, а то заробиш в харю. Зрозумів?