Виклик - Паттерсон Джеймс. Страница 26

Іронія ситуації була настільки явною, що Пітер ледь стримався, аби не пирснути. Звісно, що ВІН ЦЬОГО НЕ ХОЧЕ!

Проте гра почалася, і наразі найважливіше — це правильно говорити і правильно виглядати, чи не так? Тому, хоче він чи ні, але йому доведеться-таки залучати сьогодні всі свої акторські здібності на ток-шоу Мони Елін.

Чорт, а може, вона йому саме вчасно зателефонувала! Це ж як знахідка! Чим швидше він поширить серед публіки свій образ прибитого горем, ні в чому не винуватого чоловіка, тим краще.

— Так, Моно, звичайно ж, — сказав Пітер. — Усе що завгодно заради порятунку моєї родини.

Розділ 55

— Яке ж це я рекламне гасло недавно бачила? — спитала сама себе Елен Пірс. — А, пригадала. Що у Вегасі трапляється, те у Вегасі й лишається. Ага, як же. Коли завгодно, але не тоді, коли ти працюєш агентом Антинаркотичного бюро. Те, що трапляється у Вегасі, перетворюється потім у Мангеттені на купу паперів для звіту!

Вже третій день поспіль після повернення з Лас-Вегаса Елен гнула спину за столом свого маленького офісу нью-йоркського відділу Антинаркотичного бюро в Нижньому Вест-Сайді.

Ця частина її роботи ніколи не мала для неї ані найменшого сенсу. Якщо облажаєшся і твій підозрюваний вшиється, то мусиш писати один звіт. А коли ти його завалиш, то мусиш писати аж три. Приблизно те саме, що працювати лікарем, але увесь час з'ясовувати стосунки зі страховими компаніями. Не краще. Ця думка зайшла їй у голову, мабуть, тому, що колись Елен збиралася вступити не на юридичний факультет університету Вейк-Форест, а на медичний.

Тож недивно, що вона сьогодні увесь час барилася та відкладала паперову роботу. Наразі ж Елен розважалася тим, що розгадувала кросворд, застрягши на № 7 по горизонталі: слово з восьми букв — «та, що не має обручки».

«Одиначка!» — нарешті вигукнула вона і вдоволено посміхнулася. Як же я раніш не здогадалася? Тим паче що матінка вже голову прогризла їй своїми балачками на цю тему. Чому ж, скажіть будь ласка, моя донька, така красива та розумна, і досі одиначка?

Тому що вона одружена зі своєю роботою, ось чому… А може, тому, що вона вже не така вродлива, як була колись…

Відірвавшись від кросворду, Елен почала збирати квитанції для ще одного звіту, фінансового. Вона якраз заглибилась у математичні розрахунки, коли раптом у її кабінеті почувся знайомий голос, і від його звуку їй аж у животі похололо. Від несподіванки Елен Пірс заклякла на місці.

Вона зиркнула на маленький телевізор, який постійно стояв у її офісі. Зазвичай він створював звуковий фон і вона протягом дня звертала на нього мало уваги. Так, інколи кілька хвилин переглянути програму «Точка зору». Або спортивні новини.

Проте зараз було по-іншому. На екрані з'явився ніхто інший, як Пітер Карлайл, адвокат захисту. Тьху-тьху тричі! Чорти б його забрали!

Від злості й досади Елен аж зубами заскреготала. Як же могла вона забути голос цього нахабного й зарозумілого мерзотника адвоката? І до сьогодні його звук для неї — як смертний вирок! Цілих два роки збирала вона незаперечні докази проти відомого ватажка мафії, щоб висунути проти нього звинувачення у хабарництві та здирництві — й лише для того, щоб у суді цей Карлайл узяв гору завдяки своїй безпардонній рисовці та не менш безпардонним брехням його негідника-клієнта.

Перемкни канал, сказала Елен сама до себе. Спекайся цього гівнюка. Але вона не наважилася. Це було все одно що спостерігати за автокатастрофою, щоб знати, чим вона скінчиться.

Взявши зі столу пульт, Елен додала гучності. Інтерв'ю в Карлайла брала Мона Елін. Кажуть, вони колись були близькими друзями, якщо я не помиляюся.

Елен прислухалася. «Що на цей раз рекламує цей негідник?» — подумала вона. Якусь нову книжку про чиїсь амурні походеньки? Чи розповідає про свою найостаннішу виграну справу? Втім, це не мало значення. Хоч би що Пітер Карлайл рекламував, він завжди насамперед рекламував самого себе.

Одначе ці думки швидко змінилися відчуттям провини. Інтерв'ю стосувалося раптового зникнення його сім'ї. Чорт забирай, навіть такий вилупок, як він, не заслуговує на те, щоб його дружина та нерідні діти зникли посеред океану.

Пітер Карлайл мав пригнічений та розгублений вигляд. Його відомий на всю країну голос, що був наче візитівкою, трохи тремтів, коли Пітер пригадував той момент, коли йому сповістили про зникнення сім'ї.

— Я твердо переконаний, що Берегова охорона їх знайде, — сказав він тремтливими губами. — Поки є надія, я буду сподіватися.

— Гадаю, наразі це єдине, що вам залишається, Пітере, — відповіла Мона Елін, повертаючись до студійної аудиторії з легким кивком голови. — Наша Берегова охорона відома своїми вдалими пошуково-рятувальними операціями, і я гадаю, що ця служба зробить усе належне, щоб знайти вашу родину, Пітере, цілою та неушкодженою.

Цілком захопившись тим, що відбувалося в студії, Елен мимохіть теж кивнула в унісон з Моною Елін. Це дійсно була якісно зроблена передача. У ній було все: і драма, і невизначеність, і слабкий проблиск надії на фоні тривоги й суму. Раптом Елен страшенно закортіло дізнатися, чим же все це скінчиться.

Саме цієї миті в неї виникло якесь химерне відчуття. Елен не знала, чому воно з'явилося, але душею відчувала: тут щось не так. І чим більше вона слухала, тим потужнішим це відчуття ставало. Вона навіть підвелася і підійшла ближче до телевізора.

Щось дивне було в тому, як Пітер про все розповідав. Здебільшого у минулому часі. Наче вже знав, чим скінчиться ця історія.

Розділ 56

Достатньо було смикнути за чорну штрипку, як рятувальний пліт з ящика «Боже, поможи!» надувся прямісінько перед нашими стомленими очима. Слава тобі Господи, нарешті ми виберемося з цієї обридлої води. Досить з нас плавати по-собачому. Досить з нас акул.

Першими на пліт залізають Марк та Керрі, а потім я підсаджую туди Ерні. Я — наступна. Коли діти бачать мою ногу, а радше білу кістку, що стирчить крізь проколоту нею шкіру, вони відразу ж замовкають із серйозними виразами на обличчях. Інколи треба зламати ногу, щоб примусити їх усіх замовкнути, а особливо Ерні.

— Чи є на кораблі лікар? — жартую я, намагаючись розрядити атмосферу.

Та мій невдалий жарт не допомагає. Ба більше — тиша на плоту лише посилюється після того, як діти затягли на нього Джейка.

Він навіть у ще гіршому стані, аніж я вважала. Майже все його тіло вкрите опіками третього та четвертого ступенів. Його шкіра схожа на повітряно-бульбашкову обгортку, в якій усі бульбашки луснули.

Керрі не може на нього спокійно дивитися: напевне, її мучить почуття провини за те, що вона в перший день подорожі намагалася втопитися сама, та ще й прихопити з собою Джейка.

На суходолі, в опіковій палаті лексинґтонського шпиталю, до наших послуг був би широкий вибір усіляких ліків та інструментів. Але то на суходолі. Натомість тут, посеред безмежного океану, все інакше. Набагато гірше. І я мало чим можу допомогти Джейку.

— Дай-но мені оту аптечку, — кажу я Маркові, скрегочачи при цьому зубами, бо мені навіть розмовляти боляче.

Решта пакунків, що містилися в ящику «Боже, поможи!», розкидані по всьому плоту. Окрім аптечки, ми маємо сім пляшок з водою і трохи їжі. Остання складається з сухофруктів, галет і горіхів, усі вони — у пластикових вакуумних упаковках. Звісно, що мало, але це краще, аніж узагалі нічого. Бо з нічого нічого путнього не вийде!

Однак у нас немає ані весел, ані козирка від сонця, ані радіо, ані мобільного телефону. Так негоже! Це проти правил!

Більше немає у нас і ракетниці, але ніхто не збирається винуватити Керрі після того, як вона врятувала наші сідниці — та й інші частини тіла — одним вчасним і влучним пострілом.

— Ось, візьми, — каже Марк, подаючи мені аптечку.

Знайшовши в ній антисептичну мазь, я легенько наношу її на ті частини тіла Джейка, де існує найбільший ризик зараження. Його голова спирається на бортик плоту, і він не ворушиться й нічого не каже. Мабуть, або знову знепритомнів, або просто не має сили говорити.