Виклик - Паттерсон Джеймс. Страница 41

— І це мені каже майбутній юрист? А що, як усередині щось незаконне? Дуже рідко, але все ж ця компанія просвічує посилки рентгеном. Ти, сама того не бажаючи, можеш стати співучасницею злочину й назавжди позбудешся права займатися адвокатською діяльністю.

Бейлі потягнулася за ще однією полуницею, але цього разу згодувала її Пітерові.

— Що ж, доведеться мені ризикувати, — сказала вона.

І цю відповідь він теж очікував від неї. Бейлі дійсно йому довіряла.

Проковтнувши полуницю, він підморгнув Бейлі у відповідь. А потім зиркнув на свій платиновий «ролекс».

Час було від'їжджати до аеропорту, щоб потім братися за владнання невеличкої сімейної проблеми.

Розділ 88

Звісно, це не порівняти з прийомом, що його влаштували на честь прибуття «Бітлз» до аеропорту Кеннеді в середині

шістдесятих, але явка преси була приблизно такою самою, як і тоді. Відразу ж після полудня рейс 307 приземлився в міжнародному аеропорту імені сера Ліндена Піндлінґа на острові Нью-Провіденс Багамського архіпелагу.

«Турбуючись» про інших пасажирів, а насправді лише про те, щоб підсилити драматичний ефект, Пітер навмисне покинув літак останнім.

Із чорною спортивною сумкою через плече наблизився він до натовпу репортерів, що зібралися біля мотузкової загорожі на літовищі.

Ой, скільки людей — і все це через мою скромну персону?

Саме для цього Пітер і полетів комерційним рейсом. Бо йому потрібен був розголос. Йому потрібна була публічність. Звісно, преса може поставити під сумнів правильність його вчинку: кинути виклик Береговій охороні й розпочати власні пошуки. Але йому треба було, щоб преса не поставила під сумнів його мотив. Тому з бездоганною самовпевненістю, набутою під час численних судових виступів, Пітер зробив чітку і недвозначну заяву:

— Я не зможу ані секунди прожити з думкою про те, що не зробив геть усе можливе й неможливе, щоб допомогти знайти свою родину. Особливо враховуючи ту обставину, що я пілот з посвідченням.

Репортери без заперечень проковтнули сказане. І завжди проковтували, якщо інформацію їм подавали на ложечці — як-от зараз, наприклад. До того ж, день видався до біса спекотний. Просто нестерпно спекотний. І представникам преси кортіло якомога швидше оформити свої репортажі та вшитися з-під палючих променів сонця.

Пітер подякував репортерам і швидко пішов, залишивши їх фактично ні з чим. Пройшовши митну та еміграційну процедури, він покинув аеропорт через парадний вхід і став шукати таксі.

Рідкокристалічний екран поблизу тротуару показував температуру розпеченого повітря: 101 градус за Фаренгейтом. Біля екрана висів щит з рекламою лосьйону для засмаги. Реклама попереджала: «Не засмаліться!» А під цим написом красувалося зображення безпорадного опецькуватого чоловічка у плавках і зі шкірою як у вареного рака.

— Трохи незвична спека для мешканця Нью-Йорка, еге ж? — почувся чоловічий голос просто над лівим плечем Пітера.

Хто це? Місцевий мешканець? Іще один репортер?

Виявилося, що ні.

Обернувшись, Пітер буквально наштовхнувся очима на погляд Ендрю Татема. Він упізнав капітана Берегової охорони, бо бачив по телевізору його прес-конференцію в Маямі. А тепер він тут, на Багамах, і намагається бути на короткій нозі з Пітером. З якого б це дива?

— Містере Карлайл, я…

— Так, я упізнав, ви Ендрю Татем, — перервав його Пітер. — Приємно вас бачити. Як ся маєте?

— Чудово. А ви явно здивувалися, побачивши мене.

Пітер знизав плечима. Кривити душею не було сенсу.

— Так, я здивований. Хіба ж ви не казали мені, що залишаєтеся в Маямі попри те, що пошуково-рятувальна операція переміщається сюди, на Багами?

— Так, казав, і то дійсно був мій початковий план.

— А що ж змінилося?

— Не що, а хто. Змінилися ви, містере Карлайл.

Розділ 89

— Вас підвезти до готелю? — спитав Татем. — Мені буде приємно зробити вам послугу.

— Дякую, але я краще скористаюся таксі, — швидко відмовився Пітер. — На ньому й доберуся.

— Не завдавайте собі клопоту. До того ж це дасть нам змогу переговорити. їдьмо зі мною.

Пітер зміряв Татема поглядом. Капітан явно мав щось на думці й заперечень приймати не збирався.

— Гаразд, — здався Пітер. — Дякую, це дуже мило з вашого боку. Мені до готелю «Шератон Кейбл Біч».

Мить — і він уже сидів на передньому пасажирському сидінні чорного седану, який усім своїм виглядом безпомилково свідчив про те, що він є державною власністю.

— Вам не слід було приїжджати сюди, містере Карлайл, — почав Татем через кілька секунд по тому, як вони виїхали з аеропорту. Він явно не збирався тягти кота за хвіст і хутко перейшов до справи.

Машину він водив так само швидко. Його гоночна манера їзди різко контрастувала зі стислою та виваженою манерою говорити.

Пітер устигав тільки бачити, як пальми, що рядами росли при дорозі, зі свистом лишаються позаду. Цікаво, а чи є на Багамах обмеження швидкості? Чи цей бовдур просто намагається мене залякати?

Татем продовжив розмову, швидко переводячи погляд з Пітера на шосе і навпаки.

— Втім, я не проти вашої присутності тут, на Багамах, містере Карлайл. Просто я проти того, щоб ви намагалися влаштувати самостійну пошуково-рятувальну операцію.

Пітер потер щоку, наче і дійсно беручи до уваги думку Татема. Але насправді було не так. Те, що цей тип зустрів його в аеропорту, і справді його здивувало, але тільки не його «порада». Цілком зрозуміло, що Татем не хотів, аби Пітер виконував його ж роботу. Бо начальство не погладить його за це по голові, ясна річ.

— Ви боїтеся, що я заважатиму? — спитав Пітер.

— Якщо чесно, то так.

— Таж океан великий. Роботи вистачить усім.

— Гадаю, ви розумієте, що я маю на увазі.

— Так. Ви боїтеся, що моя присутність лише розпалить істерію преси. Ваша гадка мені зрозуміла.

Татем кивнув.

— Дуже важко керувати пошуково-рятувальною операцією і водночас мати справу з пресою.

— Так і не зв'язуйтеся з нею! — сказав Пітер.

— При всій до вас повазі, не думав я, що ви даватимете мені таку нереалістичну пораду. Хто-хто, а ви, як адвокат, маєте добре це розуміти.

— При всій до вас повазі, гадаю, насправді ви просто боїтеся, що я перший знайду свою родину.

Татем кинув на Пітера холодний суворий погляд.

— Запевняю вас, що справа не в цьому. Я не та людина.

— Але ж я тоді взагалі не розумію, в чім проблема! Я просто хочу їх знайти.

— Я теж. Це наша робота. Це те, чого нас навчали.

— Ага, зрозуміло, — мовив Пітер. — Ви хочете, щоб я залишив цю справу професіоналам?

— Так. Хоча можна було б сформулювати цю думку дещо інакше.

— Ви маєте на увазі тих професіоналів, котрі нещодавно заявили про згортання пошукової операції?

Це взяло Татема за живе, і він наїжачився.

— Ви не гірше за мене знаєте, що координати яхти… Однак Пітер ураз перервав його. Доброго потрошку.

— Слухайте, я робитиму те, для чого я сюди прибув, — жорстко відказав він. — І якщо ви цього не тямите або воно вам не подобається, то мені начхати.

В авті запала тиша, і Пітер насолоджувався кожною її секундою. Наскільки він зрозумів, подальша розмова втратила будь-який сенс. І Татему не залишалося більше нічого, як довезти його до готелю та висадити.

— Нагадую, що мені до «Шератон Кейбл Біч», — сказав Пітер. — Ви знаєте, де це?

— Так, — крізь зуби відповів Татем.

Вони вже від'їхали миль зо п'ять від аеропорту і якраз на великій швидкості вписувалися в поворот, який близько підступав до берегової лінії.

— Під'їжджаємо?

— Готель за милю звідси, праворуч, — відповів Татем.

В автівці знову запала тиша. Невдовзі перед ними показався бежево-коричневий рекламний щит готелю, і Пітер полегшено зітхнув. За щитом виднілися парадні двері. Готель оточував парк із буйною тропічною рослинністю, а за ним було видно разюче красивий пляж із білим піском. Легенький вітерець колихав гілки казуарин.