Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Гудкайнд Террі. Страница 35

Два крайніх клини червоної команди врізалися в кожну зі сторін нападу, блокуючи її у зовсім несподіваній манері. Ноги атакуючої команди замолотили по повітрю, коли їх з усією люттю перекидали догори ногами.

Центральний клин Рубена нищівно встромився в основну групу блокерів, що захищали ключового з броцем. Щосили притискаючи броц до свого живота і слідуючи за своїми захисниками, ключовий перестрибував через плутанину своїх і чужих гравців, які зійшлися в двобої.

Рубен, який вбіг на повній швидкості в тил центрального клина, спритно ухилився від знищеної лінії охоронців і стрибнув через нагромадження своїх блокерів. Стрибаючи він відштовхнувся однією ногою, інший закручуючи поштовх від землі так, щоб він міг спірально обернутися в повітрі.

Долетівши до іншого ключового, Рубен обхопив правою рукою його голову немов у спробі зачепитися за нього, але інерцією свого обертання раптово і люто скрутив голову чоловікові.

Келен розчула характерний тріск, коли шия ключового переламалася. Коли вони вдвох звалилися на землю, Рубен виявився зверху, а його рука як і раніше обхоплювала шию ключового гравця.

Коли чоловіки обох команд стовпилися біля їхніх ніг, двоє гравців атакуючої команди, по одному з кожної сторони поля, продовжували перекидатися. Обидва каталися в муках від болю переламаних кінцівок.

Рубен піднявся над ключовим, який замертво лежав в центрі поля. Голова чоловіки була викривлена назад під жахливим кутом.

Рубен схопив вільний броц з землі, пронісся крізь приголомшених, вражених гравців, і закинув черговий м'яч, який не буде зараховано.

Сенс того, що він тільки що зробив, був очевидний: якщо інша команда обрала певну тактику гри — калічити його команду, то він прийняв відповідні заходи з адекватною відповіддю. Він дав попередження, що їх власними діями вони вибрали для себе те, що трапиться з ними.

У Келен тепер не залишилося сумнівів, що червоне забарвлення Рубена — далеко не зовнішня показуха. Гравці іншої команди залишалися в живих тільки його милістю.

Оточена майже незліченним числом загарбників і безліччю стріл, спрямованих на нього, ця людина тільки що встановила свої власні правила — правила, які не можна анулювати або відкинути.

Тільки що він пояснив своїм супротивникам, як вони будуть грати проти нього і його команди. Недвозначно було затверджено, що саме своїми власними діями супротивники Рубена визначать свою подальшу долю.

Келен пройшла гірку школу і знала, як зовні повинна вести себе, і тому втрималася від посмішки, від прояву радості з приводу того, чого він тільки що добився — утрималася від того, щоб бути єдиною в юрбі, яка б у весь голос вітала б цю людину.

Вона дуже хотіла, щоб він як-небудь подивився на неї — але він жодного разу не подивився в її бік.

З мертвим ключовим і двома іншими гравцями, що тепер були поза грою — в першу чергу відповідальних ні за що інше, як за вбивство лівофлангового нападника червоної команди — було схоже, що привілейована команда була на краю безпрецедентного краху.

Келен було цікаво, з яким же тепер рахунком червона команда переможе. Вона чекала, що він виявиться розгромним.

І тут, краєм ока, вона помітила підбігаючого посильного, який розпихав зі своєї дороги здоровенних охоронців і махав рукою в надії привернути увагу імператора.

— Ваше Превосходительство, — схвильовано вимовив чоловік задиханим голосом, — прибув чоловік. Сестри з тієї ділянки просять вас прийти як можна швидше.

Джеган не став задавати ніяких питань і витрачати час даремно. Він рушив на вихід в той момент, коли гра на полі відновилася. Келен озирнулася якраз в той момент, коли Рубен вдарив новоявленого ключового супротивників з такою силою, що у того хруснули зуби.

Всі здоровенні охоронці стовпилися навколо імператора, розчищаючи перед ним дорогу. Келен вирішила, що краще не привертати його увагу тим, що не послідує слідом за ним.

— Ми теж йдемо, — сказала вона Джилліан, яка все ще ховалася в теплі під плащем Келен.

Тримаючись за руки, щоб не загубитися, вони обернулися, щоб слідувати за Джеганем. Келен озирнулася назад через плече.

І на коротку мить вони зустрілися очима. У ту швидкоплинну мить Келен зрозуміла, чому жодного разу він не подивившись на протязі всієї гри в її сторону — він точно знав, де вона була весь цей час.

Очі Ніккі відчинилися. Вона задихалася в паніці. В її очах пронеслися неясні форми. Вона не бачила ніякого сенсу в цих туманних обрисах.

Силкуючись знайти пояснення, її розум хапався за спогади будь-якого роду, люто перебираючи їх мінливу сутність, намагаючись відшукати маючі відношення до події, ті, які б підійшли.

Величезне сховище всіх її думок, здавалося перебувало в такому ж безладі, як бібліотека, повна книг, які розкидало ураганними вітрами в грозу. Здавалося, нічого не мало для неї сенсу. Вона не могла зрозуміти, де знаходиться.

— Ніккі, це я, Кара. Ти в безпеці. Заспокойся.

Другий голос у похмурому, розпливчастому віддаленні сказав: «Я піду, покличу Зедда».

Ніккі побачила, як темний обрис рушив і потім зник в ще більшій темряві.

Вона усвідомила, що, мабуть, це була людина, котра розмовляла, проходячи через дверний проріз. Це була єдина річ, що мала сенс.

Вона думала, що закричить від полегшення, будучи нарешті здатної за всіма цими обрисами і тінями вловити просте поняття дверного отвору і значно більш складне поняття людини, що рухається.

— Ніккі, заспокойся, — повторила Кара.

Тільки тоді Ніккі усвідомила, що вона відчайдушно опиралася, намагаючись рухати руками, і її тримали. Це було так, немов її розум і тіло одночасно струснули, намагаючись змусити запрацювати крізь метушню і сум'яття, змусити вхопитися за щось надійне.

Але вона починала розуміти побачене.

— Сікс, — сказала вона з великим зусиллям. — Сікс.

Чорний спогад почав вимальовуватися в її розумі, як ніби вона закликала його, і він повернувся, щоб прикінчити її. Вона сконцентрувалася на значенні цього слова, цього імені, цієї темної фігури, що плавала в її свідомості.

Вона притягнула розкидані частинки, складаючи їх навколо неї. Коли один зі спогадів підійшов — спогади про цілий ряд подій з Ріккі, Зеддом та Карою піднялися наверх, заморожені на місці у вигляді ступенів — і вона пішла далі, додаючи черговий шматочок.

Скоряючись силі її волі, порядок почав лягати на місце. Її думки немов потекли по руслу річки. Її спогади почали об'єднуватися.

— Ти в безпеці, — сказала Кара, все ще тримаючи руки Ніккі. — Заспокойся ж.

Але Ніккі не була в безпеці, ніхто з них не був. Вона повинна була щось зробити.

— Сікс тут, — змогла вимовити вона крізь зціплені зуби, борючись, щоб відштовхнути Кару з дороги.

— Я повинна зупинити її. У неї шкатулка.

— Вона пішла геть, Ніккі. Просто заспокойся.

Ніккі моргнула, все ще намагаючись прояснити своє бачення, все ще намагаючись втихомирити своє дихання.

— Пішла геть?

— Так. Ми вже в безпеці.

— Пішла геть? — Ніккі вчепилася в червону шкіру, притягаючи до себе Морд-Сіт. — Пішла геть? Вона пішла? Як давно вона пішла?

— Вчора.

Спогади про темну фігуру немов відскочили за межі досяжності.

— Вчора, — Ніккі дихала так, немов провалилася крізь подушку. — Милостливі духи.

Кара нарешті випросталася. Ніккі більше не намагалася піднятися. Все було даремно.

Вона думала, що, можливо, ніколи більше не захоче знову встати. Вона втупилася в порожнечу.

— Чи був поранений хто-небудь ще?

— Ні, тільки ти.

— Тільки я, — повторила Ніккі зниженим тоном. — Краще б вона мене вбила.

Кара насупилася.

— Що?

— Краще б Сікс мене вбила.

— Що ж, я впевнена, що можливо вона і хотіла б, але вона не змогла цього зробити. Ти в безпеці.

Кара не зрозуміла, що Ніккі мала на увазі.

— Усе дарма, — пробурмотіла Ніккі про себе.