Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Гудкайнд Террі. Страница 114

Жорстокість, очевидно, була для них сенсом життя. Приступивши до справи, вони майже не розмовляли й уважно слухали накази, які вигукували офіцери, що сиділи верхи на конях посеред натовпу. Пакуючи спорядження, беручи зброю напоготів і сідлаючи коней, вони діяли зі звичною акуратністю.

Однак, основна маса людей поза оточенням була далеко не настільки організована або акуратна. Вони як попало поскидали в купи своє спорядження. Позаду себе вони залишали купи сміття і поламаного добра. Подібні проблеми їх не цікавили; мета їхнього життя полягала в тому, щоб дати урок тим, хто не вірив у перевагу їх способу життя.

Помітивши реакцію Келен на цих лютих людей, Сестра Юлія спершу поклоном привітала чоловіків і потім нахилилася трохи ближче до Келен.

— Я знаю, що ти відчуваєш.

Келен сумнівалася в цьому. Вона не хотіла нічого говорити, тому що була вельми упевнена, що Джеган знаходився в думках Сестри, спостерігаючи за тим, що, буде говорити Келен, коли його не буде поблизу.

— Насправді, що я відчуваю, тепер не має значення, чи не так, Сестри? — Сказала вона двом спостерігаючим за нею Сестрам. — Він зробить зі мною, що захоче. — Вона помацала поріз на щоці, залишений одним з кілець Джегана. Він, нарешті, перестав кровоточити. — Він досить ясно висловився.

— Я гадаю, він так і вчинить, — сказала Сестра Юлія.

— Він зробить, що захоче, з усіма нами, — додала Сестра Ерміна. — Не можу повірити, що ми виявилися такими дурепами.

З Джеганем разом повернулася група офіцерів. Позаду них солдати вели вже осідланих коней. З намету імператора інші люди вже виносили ящики, крісла, столи, всякі дрібниці і вантажили все це в скрині в уже чекаючих фургонах. Як тільки намет звільнявся від речей, тут же відпускали мотузки, за ними витягували жердини, і намет лягав на землю. В один момент місто з наметів, в центрі якого стояв великий імператорський намет, зникло з очей.

Джеган жестом підкликав солдата і віддав узду коня Келен.

— Сьогодні ми разом проїдемось верхи.

Келен подумала, що її чекає, але не стала питати. Це прозвучало так, ніби він будував якісь плани щодо неї. Вона не стала гадати про них, але що б не було їй уготовано, все це її лякало.

Вона попала черевиком в стремено і з розмаху всілася в сідлі, потім вона оглянула людське море, оцінюючи свої шанси на втечу. Можливо, їй вдалося б проскочити повз людей, тому що, за винятком двох Сестер і Джегана, люди не були здатні утримати її у своїй пам'яті досить довго, щоб запам'ятати, що вони її бачили. Бентежила сама по собі думка про те, що для всіх цих людей вона була все одно, що невидимкою. Їм здалося б, що кінь без вершника кудись побіг, і вони, швидше за все, не захотіли б попастися коню під ноги.

Однак за нею ретельно стежили Сестри, які прилаштувався з обох боків від неї, щоб напевно не дати їй можливості втекти. Незважаючи на те, що солдати її не бачили, Келен знала, що за допомогою нашийника Сестри могли убити її в будь-який момент. Їм навіть не потрібно було перебувати поруч із нею; вона твердо це знала. Від того, що вони проробили з нею трохи раніше, її ноги все ще боліли. Це було добре, що вона їхала верхи, тільки зараз їй в голову прийшла думка, що пішки вона б далеко не зайшла.

Темним потоком припливу людське море вдалині вже почало рух. Мільйони іскор світанкового сонця відбивалися від незліченної кількості зброї, від чого армія стала виглядати, немов потік рідини. Як ніби пливучи на плоту, щільно збитому з особистої охорони імператора, свити Сестер, службовців і рабів, вони почали дрейфувати в широких хвилях океану людей, прямуючи до горизонту на північ.

Жарке сонце вставало праворуч від їх дороги. Келен їхала посеред людської маси, текучої на північ, між Сестрами, посеред особистої охорони імператора. Сидячи високо в сідлі, вона все могла добре розгледіти. Принаймні, їй не потрібно було тягнути на власному горбі речі Сестер, як їй це до цих пір завжди доводилося робити.

Від монотонної напруги походу швидко стихла балаканина, якою спочатку перекидалися солдати. Розмова для них стала занадто важкою. Минуло не так багато часу, і від спеки Келен почала покриватися потом. Чоловіки, що несли важкі речові тюки, тяглися колонами вперед, уп'явшись очима в землю прямо перед собою. Якщо хтось би зупинився, то напевно був би затоптаний. Напевно тиск усієї маси людей, які йшли за ними, штовхав їх на північ.

Протягом усього дня крізь натовп протискувалися, роздавали їжу фуражири — кінні або з фургонами. Воду також везли у візках, рівномірно розсіяних по війську. Незабаром за кожним з них вишикувалася лінія маршируючих людей, які чекали своєї черги отримати порцію води.

Ближче до полудня в центр імператорського оточення в'їхав невеликий фургон. Він доставив гарячу їжу, яку роздали всім офіцерам. Келен Сестри передали те ж, що дісталося їм разом з усіма іншими — якусь м'яку солонину, загорнену в хлібний корж. На смак вона була так собі, але Келен зголодніла і зраділа і цьому.

З настанням сутінків всі вже вибилися з сил від тяжкості переходу. Вони перекусили на ходу і жодного разу не зупинилися. За день вони пройшли відстань більшу, ніж армія такого розміру була здатна, на її думку. Вона відчувала, що порядна частина тієї землі, по якій вони пройшли, осіла на ній. Вона навіть не знала, стало б краще, якби дощ прибив пил, тому що тоді їм довелося б боротися з брудом.

Несподівано для Келен прямо перед ними з'явилося щось, схоже на імператорську резиденцію. Над наметами на жаркому вітрі тріпотіли прапори, немов вони радо вітали імператора. Вона збагнула, що, очевидно, імператорський обоз виїхав вперед, і його люди розбили табір. Армія була така величезна і займала стільки місця, що їй знадобилося б багато годин, якщо не днів, щоб пройти через якусь точку цілком, тому вози, що виїхали вперед, весь час перебували під захистом армії. Щоб поскакати вперед, солдатам треба було просто розчистити дорогу крізь натовп, і розбити табір до темряви, щоб до часу прибуття імператора все було готове.

Келен побачила ряди багать, де на рожнах смажилося м'ясо. Від запахів її шлунок стало зводити. Над іншими вогнищами на залізних триногах висіли киплячі казани. Приготування вечері йшло повним ходом — там і сям снували раби, розносячи начиння, яке розкладали на столи, Інші раби вертілись біля котлів, помішували їх вміст і додавали туди інгредієнти. Вже були готові великі тарілки з хлібом, м'ясом і фруктами.

Джеган, що їхав прямо перед Келен, спішився перед своїм великим наметом. Вуздечку тут же схопив, підбігши, слуга. Коли Келен з Сестрами також злізли з коней, тих також забрали підбіглі юнаки-раби. Сестри, ведучи Келен поруч із собою, немов направляючись беззвучними командами, прослідували за Джеганем до входу в намет під великим, багато прикрашеним покривалом, яке утримував, відкриваючи прохід, м'язистий солдат, на якому не було сорочки. Ймовірно, від роботи по встановленню наметів, він лиснів від поту і від нього несло кислим смородом.

Усередині все виглядало точно так само, як і вранці, до їх від'їзду. Якщо не дивитися навколо, то було важко зрозуміти, що вони знаходяться в іншому місці. Лампи вже були запалені. Келен була рада, що запах палаючого масла трохи перебивав сморід сечі, гною, і поту. Усередині панувала кваплива метушня безлічі рабів, які готували імператорське застілля.

Джеган різко повернувся, і, схопивши Сестру Юлію за волосся, рвонув її вперед. Захоплена зненацька, вона було скрикнула від болю, але відразу замовкла. Він підтяг її ближче до себе, не зустрівши з її боку ніякого опору. При крику Сестри Юлії раби лише мигцем глянули в її сторону і негайно повернулися до своїх занять, немов нічого не бачили.

— Чому більше ніхто не бачить її? — Запитав Джеган.

Келен зрозуміла, про що він питав.

— Заклинання, Ваше Превосходительство. Заклинання Вогняного Ланцюга. — Він утримував Сестру Юлія напівзігнутою і втрачаючою рівновагу, в незграбній і незручній позі. — Метою заклинання було зробити так, щоб ніхто її не бачив. Воно було створене спеціально для того, щоб людина як би зникала. Я думаю, що таким способом, ймовірно, передбачалося створити шпигуна, якого неможливо було б виявити. З цією метою ми використали заклинання і таким чином змогли добути з Народного Палацу шкатулки Одена, і ніхто не зрозумів, як ми це зробили.