Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Гудкайнд Террі. Страница 43

Це було настільки неймовірно, що повністю збивало з пантелику. Як він сюди потрапив? Значить, це Шота якимось чином відправила його сюди? Він і уявити не міг, що таке можливо. Ні, швидше за все, він просто марить.

Прихований в бруді камінь впивався в ліве коліно, заподіюючи різкий біль. І ця несподівано-проста деталь підтверджувала реальність того, що відбувається. Невже можна уявити таку незначну дрібницю? Він спробував переміститися. Утримувати рівновагу було дуже важко, але Річард все ж ухитрився трохи відсунути коліно у бік. Вигадати таке він би не зміг.

І все ж, що це було? Плід його уяви, або щось ще? Сон, фантазія, жарт його власної свідомості? Чи можливо, заклинання Вогняного Ланцюга якимось чином змусило його забути те, що сталося? А може, реальність була така жахлива, що він підсвідомо блокував свої спогади, пішовши в вигаданий світ? А тепер, під впливом критичної ситуації, раптово повернувся в реальність. Річард заплутався. Він не розумів, що відбувається, усвідомлюючи лише, що все відбувається наяву. Він був абсолютно збитий з пантелику, немов його тільки що несподівано розбудили.

Якщо спочатку Річард був розгублений, то тепер він відчайдушно намагався все пригадати, щоб зрозуміти, як опинився тут. Як сталося, що він стоїть на колінах у бруді посеред табору солдатів Імперського Ордена. Здавалося, якщо постарається, він зможе згадати, як потрапив сюди. Він майже згадав! Але це «майже» залишалося поза досяжністю, подібно забутому слову, яке загубилося десь в темних глибинах його пам'яті.

Річард подивився уздовж лінії стоячих на колінах бранців, і побачив, як солдат схопивши за волосся чоловіка, смикнув його голову догори. Людина закричала — здавлені звуки, що вирвалися з його грудей, були повні жаху. Річард добре бачив, що, незважаючи на нелюдські зусилля, у того чоловіка не було жодного шансу на порятунок. Від благання, що звучало в його крику, у Річарда волосся стало дибки. Солдат зайшов бранцеві за спину і приставив довгий, гострий ніж до його незахищеного горла.

І знову Річард почав доводити самому собі, що все що відбувається — нереально і він навіщось уявив весь цей жах. Але він ясно розгледів скол на лезі грубо заточеного ножа. Чітко бачив, як чоловік, охоплений панікою, раз по раз намагається скортнути. Бачив самовдоволену усмішку на похмурому обличчі солдата.

Ніж глибоко різонув по горлу. І чоловік, і Річард одночасно здригнулися, один — від болю, інший — від потрясіння. Людина засмикалася, але солдат без найменшого зусилля утримував свою жертву за волосся. Блискучі від дощу м'язи на потужній руці напружилися, коли солдат з зусиллям ще раз провів ножем, все глибше перерізаючи шию чоловіка. Темна кров, страхітливо-червона в сірому світлі дня, хлинула з рани в такт ударів серця, яке ще продовжувало битися в грудях тієї людини. Річард здригнувся від запаху свіжої крові, який вдарив йому в ніс.

Він знову спробував переконати себе, що те, що відбувається, неможливе. Тим не менш, незрозуміло чому, все було надто реально. Чоловік, який слабо агонізував; кров, що плямою розповзалася по сорочці і просочувала штани. Тіло з зяючої раною на шиї вигнулось в останній конвульсії; права нога його сіпнулася в сторону. Не випускаючи волосся своєї жертви, солдат одним рухом скинув убитого в яму. Річард почув сплеск, коли мертве тіло шубовснуло у рідке багно на дні ями.

Серце Річарда шалено калатало в грудях, здавалося, що воно ось-ось розірветься. Він відчув нудоту і вирішив, що його зараз вирве. Докладаючи відчайдушних зусиль, він намагався звільнити руки, але ремені тільки глибше врізалися в його плоть. Дощ, піт і сльози заливали йому очі. Шкіряні пута були затягнуті дуже туго, і кожна нова спроба послабити їх лише ще дужче обпікала кровоточачі рани, викликаючи нові сльози. Біль не могла зупинити його. Крекчучи від зусиль, напружуючи всі м'язи, він знову і знову намагався розірвати пута. Він відчував, як ремені труться об оголені сухожилля на його зап'ястях.

І тут Річард почув своє ім'я. І впізнав голос. Келен.

Все завмерло в одну мить. Життя зупинилося. Він почав шукати поглядом її очі. Зелені, сліпучо-прекрасні. Всі почуття, які переповнювали його, миттєво зникли. Залишилися лише неясна туга і жахлива біль, проникаюча в саму глибину душі. Він так довго був далеко від неї…

Забувши про все, він вдивлявся в кожну рисочку її обличчя. Ось ця маленька зморшка між бровами… А пряма лінія стрункої спини, коли вона стоїть ось так, трохи повернувшись… Її волосся, важкі, розпатлані дощем… Зелені очі… Хіба могло все це йому привидітися?

Келен простягла руку.

— Річард!

Його немов паралізувало. Як багато часу пройшло з тих пір, когда він вперше чув її незвичайний голос! З самої першої зустрічі цей голос притягував його. Такий чистий, співучий, м'який, повний особливої полонячої його чарівності. Але зараз все було по-іншому. У ньому не залишилося нічого, крім страждання. Та ж мука ясно читалася на обличчі Келен. Жах спотворив прекрасні риси, при вигляді Річарда, що стоїть на колінах у бруді. Її прекрасні очі почервоніли від сліз, які текли по щоках, змішуючись з краплями дощу.

Річард похолов. Вона тут, зовсім поруч і так далеко. Тут, прямо посеред багатотисячного ворожого війська!

— Річард!

Вона відчайдушно простягала до нього руки. Намагалася дістатися до нього, і не могла. Її тримав величезний солдат з поголеною головою. Тут Річард вперше зауважив, що гудзики на одязі Келен зірвані. Сорочка розкрилася, виставляючи напоказ її тіло, відкриваючи його хтивим поглядам солдатів.

Але це не турбувало Келен. Їй було потрібно тільки одне: щоб Річард бачив її. Як ніби це — єдине, що мало значення. Все її життя полягала в цьому єдиному погляді. Тільки це і було їй потрібно, щоб жити. В горлі щось болісно стислося; риинули сльози. Річард зміг лише насилу прошепотіти її ім'я, він був занадто приголомшений, щоб зробити щось ще.

Келен знову потягнулася до нього, відчайдушно намагаючись вирватися з утримуючих її м'ясистих рук. Захват солдата був настільки сильний, що на шкірі її рук залишалися виразні білі відбитки.

— Річард! Річард! Я люблю тебе! О, духи, я люблю тебе!

Вона виривалася, тяглася до нього, але солдат міцно обхопив талію Келен, одночасно запускаючи руку їй під сорочку. Великим і вказівним пальцями мужлан вхопив сосок і почав його викручувати, з усмішкою спостерігаючи за Річардом, перевіряючи, чи все йому видно.

З горла Келен вирвався здавлений вигук здивування і болю — і це була її єдина реакція на домагання солдата. Вона знову і знову викрикувала ім'я Річарда, і голос її був сповнений жаху і безнадії. Потрібно дістатися до неї! Це його єдиний шанс. Більше такої можливості не буде! Хвиля шаленої люті затопила Річарда, і він потягнувся до ніг солдата. Але той лише розсміявся, спостерігаючи за марними спробами Річарда.

Ледь Річард поворухнувся, як чобіт охоронця з силою вперся йому в живіт, змусивши зігнутися навпіл. Другий солдат, який стояв поруч про всяк випадок садонув його по голові, щоб оглушити. Світ померк. Звуки злилися в сумовитий гул. Річард щосили намагався залишатися у свідомості. Він не хотів втрачати з виду Келен. У цілому світі не було нічого важливішого, ніж можливість бачити її. Він повинен знайти спосіб вирвати її з цього кошмару.

Поки він намагався віддихатися, солдат величезною рукою вхопив його за волосся і поставив на ноги. Річард задихався, він намагався ковтнути трохи повітря, пересилюючи приголомшуючий біль. Він відчував теплу кров, яка стікала по обличчю та шиї, змиваючись дощем.

Піднявши голову, Річард знову побачив Келен. Її довге волосся намокло під дощем і збилося в спутаний клубок, але зелені очі були прекрасні, як і колись. Він відчував, що його серце готове розірватися від болю. Вона стоїть перед ним так близько, жива, а він не може навіть доторкнутися до неї. А йому так хотілося її обійняти, щоб захистити і заспокоїти.

Інший чоловік тримав її в обіймах і демонстративно стискував її груди. Тримав так, щоб Річард бачив її страждання, бачив, як вона намагається вирватися. Келен била по ньому кулаками, але солдат легко уникав ударів і сміявся над її марними спробами. І час від часу поглядав на Річарда. Здавалося, Келен було все одно, що робить з нею солдат. Вона боролася. Все інше не мало ніякого значення. Найважливішим для неї був Річард — її руки, відчайдушно тяглися до коханого.