Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Гудкайнд Террі. Страница 58

Зедд кивнув. І Ніккі бачила, як по його обвітреній щоці скотилася сльоза.

— Поспішай.

Ніккі розвернулася і помчала по залізних сходах, перестрибуючи по дві за раз. Звук її кроків луною озивався всередині величезної вежі. Їй хотілося знати, що ж бачила Джебр в своєму баченні. Що чекає Річарда, якщо вони розділяться? Але, врешті-решт, Ніккі прийшла до висновку, що це і справді неважливо. Головне, що вона ні за що не дозволить цьому статися.

Зграя кажанів, тремтячи крилами, хмарою піднімалася до вікон на вершині вежі, маючи намір пополювати в ночі. А Ніккі мчала все нижче по сходинках. Помахи тисяч перетинчастих крил створювали враження, що вежа видає низький протяжний стогін. Ніккі не зупиняючись минула кілька залізних дверей, час від часу хапаючись за перила, щоб не скотитися зі сходів. Нарешті вона помчала по доріжці навколо смердючої води, що скупчилася внизу вежі. Чорна поверхня злегка здригалася, коли в темній глибині рухалися якісь маленькі створіння.

Ніккі вбігла через пролом, що був колись дверима. Вибух розпечатав закрите приміщення, коли Річард зруйнував Великий Бар'єр, який розділяв Старий і Новий Світи. Вежі, що підтримували Бар'єр, були збудовані три тисячі років тому під час Великої війни. Джеган і армія Імперського Ордена не могли перетнути той бар'єр. Але Річард зруйнував башти, щоб повернутися в Новий Світ, після того, як був приведений у Палац Пророків. В результаті, Імперський Орден отримав можливість вторгнутися в Новий Світ. Не Річард почав війну, але, можливо, її не було б, не зруйнуй він Великий Бар'єр.

Річард і Кара стояли на стінці глибокої криниці Сильфіди — істоти, яка колись була відгороджена Бар'єром, так само, як і Стародавній Світ.

Позаду Річарда і Кари вже з'явилося ртутне лице Сильфіди, яка першою помітила вбігаючу у кімнату Ніккі.

— Ти теж бажаєш подорожувати? — Моторошнуватий голос сильфіди луною відбився від кам'яних стін.

— Так, я бажаю подорожувати, — важко дихаючи відповіла Ніккі і підібрала свої речі. Напевно це Кара склала їх тут.

— Спасибі, — прошепотіла вона Морд-Сіт.

— Піднімайся.

Ніккі не встигла ще протягнути руку в лямки ременя і закинути мішок на спину, а Річард вже простягнув їй руку і сильним ривком підняв на парапет. Серце Ніккі билося, здавалося, десь у горлі. Вона вже подорожувала в Сильфіді, їй був знайомий той ні з чим не порівнянний екстаз. Але необхідність вдихнути живу ртуть, з якої складався Сильфіда, все ще лякала Ніккі — настільки це було несумісне з самим поняттям дихання.

— Ти будеш задоволена, — сказала Сильфіда, як тільки Ніккі приєдналася до решти. Ніккі не сперечалася.

— Вирушаємо, — сказав Річард. — Я бажаю подорожувати.

Блискуча рука піднялася з басейну, обхопивши Річарда і Кару. Без Ніккі.

— Почекай! — Сказала Ніккі. — Я повинна піти з ними.

Сильфіда завмерла.

— Послухай мене, Річард. Ти повинен тримати за руки мене і Кару. І ні в якому разі не випускати.

— Ніккі, ти раніше вже подорожувала. Все буде…

— Вислухай! Ми з Карою довіряємо тобі, і ти повинен довіряти нам. Ти не можеш розділитися з нами. Ні з якої причини. Ні на секунду. Інакше ти будеш втрачений для нас. А в цьому випадку, все буде скінчено, які б плани ти не будував.

Річард на мить вдивився в її обличчя.

— У Джебр було видіння? Що має статися?

— Тільки якщо ти залишишся один. Без нас.

— Що вона бачила?

— Відьму Сікс. Джебр назвала її «темною відьмою».

Річард уважно дивився на Ніккі.

— Про Сікс подбає Шота.

— Можливо. Але Сікс вже захопила територію Шоти і править там.

— На час. Але я не хотів би бути на місці Сікс, коли Шота до неї добереться. Шота покрила свій трон шкірою того, хто в останній раз спробував захопити її володіння. А він був чарівником.

— Я не сумніваюся, що Шота небезпечна. Але ми не знаємо, наскільки небезпечна Сікс. У різних людей і дар різний. Може статися, що за своїми здібностям Шота зовсім не суперниця для Сікс. Я знаю, що Сестри Теми дійсно її боялися. Джебр бачила щось жахливе, і говорить, що тобі не можна залишатися одному. Я не збираюся дозволити, щоб її видіння збулося.

Мабуть, він прочитав рішучість на обличчі Ніккі, тому що кивнув.

— Добре. — Він узяв за руку її, а потім Кару.

— Тримайся. Тоді і нам не доведеться переживати з цього приводу.

Ніккі у відповідь стиснула його руку і нахилилася повз нього до Кари.

— Тобі ясно? Ми не можемо дозволити йому залишитися без нашого нагляду. Ні на мить.

Кара невдоволено наморщила лоб.

— Коли це я залишала його одного, без нагляду?

— Куди ти бажаєш подорожувати? — Запитала Сильфіда.

Ніккі глянула на Річарда і Кару і зрозуміла, що питання було адресовано їй.

— Туди, куди направляються і вони.

Срібне обличчя стало хитрим.

— Я не показую, що роблять мої інші клієнти, коли знаходяться в мені. Скажи мені, що бажаєш ти, і я зроблю це для тебе.

Ніккі невдоволено глянула на Річарда.

— Вона нікому нічого не розповідає про когось ще, це — свого роду професійна етика. Ми прямуємо в Народний Палац.

— Народний Палац, — сказала Ніккі. — Я бажаю подорожувати в Народний Палац.

— Вона йде зі мною і з Карою, — сказав Річард Сильфіді. — У те ж саме місце. Ти розумієш? Вона повинна бути з нами, коли ми туди доберемося.

— Так, господарю. Ми будемо подорожувати. — Обличчя, що нагадувало величезну поліровану статую, посміхнулося. — Ви залишитеся задоволені.

Рука з рідкого срібла обвила всіх трьох, захоплюючи в колодязь. Ніккі сильніше стиснула долоню Річарда.

Занурюючись у повну темряву сильфіди, Ніккі утримувала своє дихання. Вона знала, що повинна дихати, але її жахала сама думка, що потрібно вдихати сріблясту рідину.

Дихай.

Нарешті вона відчайдушно вдихнула Сильфіду. Кольори, світло, обриси навколо неї танули і знову знаходили невиразні форми. Стискаючи руку Річарда, Ніккі ковзала крізь шовковисте щось. Це було чудове відчуття ледачого неспішного руху і в той же час стрімкий відчуття польоту з неймовірною швидкістю.

Дихаючи, вона втягувала іншу, викликаючу запаморочення, сутність сильфіди. Це було прекрасне звільнення від усього, що її переслідувало, від важкого тягаря на душі. Вона залишилася одна, пов'язана тільки з Річардом. Зараз не було нічого. Не було нікого. Це був екстаз. Вона не хотіла, щоб він закінчувався.

Келен спостерігала за Сестрами, а ті вдивлялися в далечінь, намагаючись відшукати найменший рух. Із заходом сонця тіні згущувалися і злилися в похмурий серпанок. Тільки на півдні, біля самого обрію остання тонка смужка згасаючого світла ще пробивалася з-під зловісних сірих хмар, нагромаджених на темному ліловому небі. Червоний відблиск вечірньої зорі торкався верхівок хмар, надаючи вечору відтінку нереальності.

Небо, у цих місцях завжди щільно укрите хмарами, здавалося надмірно величезним, від чого Келен відчувала себе крихітною і беззахисною. Плоска нескінченна рівнина тяглася далеко на південь, зникаючи за обрієм. У цьому пустельному місці зустрічалася лише убога рослинність, та й ту можна було виявити тільки в низинах.

Хмари, що летіли над рівниною, деколи приносили з собою смуги дощу, але, судячи з вигляду рівнини, дощі були тут явищем рідкісним і вельми незвичним. Келен підозрювала, що можна було цілий рік простояти на одному місці, чекаючи на один з цих рідкісних дощів — і не дочекатися. Безплідний краєвид змушував саме життя здаватися крихким і безнадійним. Здавалося, тільки гори на півночі і сході були здатні вичавити вологу з цієї низки хмар, а тому дерева не насмілювалися спускатися вниз зі своїх пригірських притулків.

Коні захропіли і забили копитами. Келен тугіше натягнула поводи і неуважно погладила свого по морді, щоб заспокоїти. Кінь в відповідь злегка підштовхнув носом її руку, випрошуючи нової ласки. Келен відволіклася від важких думок, що невідступно слідували за нею останнім часом, і заходилася почухувати шию тварини.