Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Гудкайнд Террі. Страница 84

Річарду не хотілося рухатися, тому що, з кожною відходячою миттю ставало легше не дихати. Йому здавалося, що, якби йому вдалося не дихати трохи довше, то де-небудь за гребенем того темного пагорба, лежачого перед ним, біль і страждання розсіються. Він щосили намагався лежати зовсім спокійно, сподіваючись, що обертання світу зупиниться перш, ніж його вирве. Він не міг уявити, як це буде боляче. Якщо б тільки йому вдалося лежати нерухомо трохи довше, тоді все стало б легше. Якби тільки він міг лежати нерухомо трохи довше, то все це пройшло б.

«Дихати».

Він вже не звернув уваги на віддалений, шовковистий голос. Його думки забрали його в минулі часи, коли йому було так само боляче. Це було, коли його, закутого і безпорадного, катувала Денна, коли по своїй милості вона завдавала йому болю, доводячи його тортурами до безумства. Тим не менше, Денна навчила його переносити біль. У своїй уяві він уявив, що вона знаходиться тут, спостерігаючи за ним, стежачи за тим, щоб утримати його на самому краю смерті. При ній траплялося, що він досягав гребеня того віддаленого, темного пагорба і починав спускатися вниз, на інший бік.

Коли це траплялося, Денні доводилося відразу ж з'єднувати їх роти і з силою вдихати в нього своє життя. Вона не тільки керувала його життям, вона управляла його смертю. Вона забирала все. Навіть його власна смерть не належала йому; вона належала їй. Зараз вона спостерігала за ним. Її сріблясте лице присунулося ближче, очікуючи побачити, що він зробить. Він подумав, чи подарують йому смерть, або вона знову припаде до його рота і…

«Дихати».

Річард витріщився на неї. Денна зовсім не була схожа на срібну статую. «Ви повинні дихати», сказав йому шовковистий голос. «Інакше ви помрете». Річард моргнув, роздивившись, гарне обличчя, м'яко освітлене холодним місячним світлом. Він спробував вдихнути в легені трохи більше повітря. Він сильно заплющив очі. «Боляче», прошепотів він, продовжуючи так ж дрібно дихати.

«Ви повинні. Це життя».

Життя. Річард не знав, чи хотів він жити. Він так втомився, такий спустошений. Смерть здавалася такою принадною. Немає більше боротьби. Немає більше болю. Немає більше відчаю. Немає більше самотності. Немає більше сліз. Немає більше муки від зникнення Келен.

Келен.

«Дихати».

Якщо він помре, хто допоможе їй?

Він зробив більш глибокий вдих, із зусиллям проштовхнувши його в легені і відчуваючи болісну обпалюючу біль у легенях. Щоб не думати про біль, він згадував посмішку Келен. Він зробив ще вдих. Ще більш глибокий. Срібна рука м'яко ковзнула ззаду по його плечу, неначе підбадьорюючи його в його болісній боротьбі за життя. Спостерігаюче за його боротьбою обличчя виглядало співчутливо сумним.

«Дихати».

Річард, стискаючи кулаки і задихаючись в холодному вогні вечірнього повітря, кивнув. У мокроті від кашлю з'явилася бліда червона рідина і грудки крові, що мала металевої присмак. Він ще раз зітхнув, щоб, набравшись сил, відкашляти побільше рідини, яка спалювала йому легені. Потім він ліг на бік, чергуючи судомні вдихи і відкашлювання рідини.

Коли він зітхнув знову, то, мабуть від знемоги, гепнувся на спину і спробував зупинити запаморочення. Він закрив очі, але від цього стало тільки гірше, додавши до запаморочення відчуття, ніби його перекинуло і котить по схилу. У шлунку нудило так, як ніби його ось-ось виверне навиворіт.

Він відкрив очі і в темряві зверху розгледів листя. У запоні гілок над ним йому в основному було видно листя клена. Роздивлятися листя — знайомі йому знаки — було приємно. У місячному світлі, він розгледів і інші дерева. Щоб не думати про біль і нудоту, він змусив себе зайнятися розпізнаванням всіх дерев, які були у нього перед очима. Тут було кілька серцеподібних листків липи і, трохи вище, одна або дві гілки дерева, схожого на білу сосну. Поряд з ялиною і ялицею тут також було кілька дубів, що стояли групами далі в стороні. Поруч, все ж, в основному знаходилися клени. При легкому подиху вітерця він зміг розчути характерний, м'який шелест листя тополі.

Крім болю, що утруднював дихання, Річард чітко усвідомив, що з ним самим щось було не в порядку. Щось набагато більш суттєве, більш основне. Він не був поранений, у звичайному сенсі, але він знав, що з ним було щось жахливо неправильно. Він спробував розпізнати це відчуття, але не зміг точно визначити його. Це було відчуття порожнечі, самотності, занедбаності, воно не мало ніякого відношення до звичайних життєвих почуттів, таких, як його бажання відшукати Келен, або почуття задоволення від того, що він зробив, направивши армію Д'хари воювати в Старий Світ. Він подумав про жахливі речі, про які йому розповіла Шота, але справа була навіть не в них.

Тривожне відчуття порожнечі всередині себе посилювало те, що він знав, що ніколи раніше він не відчував такого почуття. Саме тому йому було важко ідентифікувати його: це почуття було йому зовсім незнайоме. Було щось, у відчутті самого себе, як він зрозумів, те, про що він ніколи не замислювався, не відчував цього виразно, як частину своєї особистості, якої тепер не було. Річард відчував, що він ніби перестав бути самим собою.

Йому згадалося історія, яку йому розповіла йому Шота про Бараха і книгу, яку той написав, «Секрети Сили Бойового Мага». Річард задумався, чи не припускає його внутрішній голос, що в такій ситуації ця книга могла б допомогти йому. Він змушений був визнати, що в проблемі дійсно відчувався якась зв'язок з його даром.

Роздуми про цю книгу змусили його задуматися, навіщо Шота сказала йому, що його мати загинула в тій пожежі не одна. Зедд наполягав, що він обстежив обвуглені залишки будинку, і не знайшов ніяких інших кісток. Як це могло бути? Або Зедд або Шота повинні були бути неправі. Розмірковуючи про цю суперечність, він не міг думати, що вони обидва були неправі.

Відповідь пульсувала десь у глибині його свідомості. Однак, незважаючи на всі його старання, він не міг витягнути його назовні. Річард відчував гостру тугу самотності по своїй матері, почуття, яке час від часу відвідувало його все його життя. Він подумав, що б вона сказала про все, що з ним трапилося. Їй не довелося бачити, як він дорослішає, вона не бачила, як він став чоловіком. Вона знала його тільки хлопчиком.

Він знав, що його мати полюбила б Келен. Вона була б дуже рада за нього, так пишалася б, маючи Келен в невістках. Вона завжди хотіла, щоб у його житті все було добре. Життя з Келен — що може бути краще цього. Але тепер у нього немає життя з Келен. Він уявив, яке у нього було б життя, в якому було би все, про що він думав і що тільки міг хотіти. Але, по крайній мірі, він міг мріяти. У мерців немає мрій.

Річард ліг на спину, дозволяючи своїм палаючим мускулам насичуватися повітрям, дозволяючи почуттям повернутися, відновлюючи самовладання. Він так ослаб, що ледве міг рухатися, тому він і не намагався. Замість цього, поки він лежав, відновлюючи сили, він зосередився на тому, щоб відновити все, що з ним сталося, пробуючи розібратися з пам'яттю.

Вони з Ніккі і Карою поверталися в Сховище, коли на них напали. Це був Звір. Він відчув його зловісну ауру. Звір з'явився у вигляді, не схожому ні на що бачене ним колись, але така була природа Звіра, що він міг приймати різні вигляди. Єдине, в чому напевно можна було бути впевненим, це те, що Звір буде продовжувати полювання, поки не вб'є його.

Він згадав, як боровся з ним. Його рука намацала місце на нозі, яке одне з щупалець стиснуло так, що йому здалося, що з ноги зривається плоть. Його стегно опухло і болем відгукнулося на дотик, але, на щастя, відритої рани там не було. Він згадав, як обрубав кілька щупалець тварюки. Він згадав, як Ніккі спробувала використати свою магічну силу, і як йому хотілося, щоб вона припинила це робити, тому що магія якимось чином проходила через Сильфіду, і частина сили, яку вона направляла проти Звіра, вибухала в ньому. Він підозрював, що якби це сталося не в всередині Сильфіди, то магія Ніккі, ймовірно, вбила б його. Звір, звичайно ж, від цього не постраждав — принаймні, цього не вистачило навіть на те, щоб уповільнити його. Так само можливо, Сильфіда змогла, хоча б до деякої міри, послабити її міць.