Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі. Страница 140

— Каміль, пам'ятаєш, як ми прийшли жити в ваш будинок? — Хлопець кивнув, як і раніше не дивлячись на неї.

— Пам'ятаєш, як ти, Набба і Гейда обійшлися з Річардом, яких гидот йому наговорили? Якими мерзенними словами його обзивали? Як погрожували йому ножами?

— Я зробив помилку, — відповів він, і схоже, щиро.

— От і я теж допустила помилку, Каміль. — Ніккі навіть не намагалася приховати сліз. Добра половина жінок в кімнаті плакали. — Я не можу тобі пояснити, але ми з Річардом посварилися. Я розлютилася на нього. Я була не права. Було нерозумно з мого боку зробити таке. Я допустила жахливу помилку.

Ніккі шмигнула носом і дістала маленьку хусточку. Каміль стежив за нею краєм ока.

— Я визнаю, що це не такого ж роду помилка, як твоя з Набба поведінка при першій зустрічі з Річардом, але тим не менше це помилка. Я теж грубо зіграла.

— Ти не хотіла Гейда?

— Та мене від нього нудить! Я просто використала його, бо була зла на Річарда.

— І ти шкодуєш?

У Ніккі затремтіло підборіддя.

— Звичайно, жалкую.

— Ти більше так не зробиш, навіть якщо розсердишся на нього? Не підеш з іншим?

— Ні. Я сказала Річарду, що допустила помилку, що мені дуже шкода, що я більше ніколи так з ним не поступлю. Я говорила щиро.

Каміль деякий час роздумував, дивлячись на жінку з дитиною. Дитина плакала не перестаючи, бо хотіла на ручки. Жінка щось тихо промовила, і малюк притиснувся до її ноги і надувся, але кричати перестав.

— Якщо Річард може пробачити тебе, то мені теж не слід на тебе сердитися. Він твій чоловік. Ви повинні розбиратися між собою, не моя це справа. — Він торкнувся її руки. — Ти допустила дурну помилку. Але тепер все закінчено. Не плач більше через це, гаразд? Зараз є справа важливіша.

Ніккі кивнула, посміхаючись крізь сльози.

Каміль ледь помітно посміхнувся.

— Ми з Наббом сказали Гейду, що відріжемо йому дещо, сказали, що заріжемо його за те, що він зробив з Річардом. Гейда пригрозив нам ножем, і ми дали йому піти. Гейда обожнює свій ножик. Йому вже доводилося різати ним людей. Серйозно різати. Він велів нам дати йому пройти, тому що збирається вступити в армію, і своїм ножем буде випускати кишки ворогів Ордена, що стане героєм війни і в нього буде багато жінок куди кращих дружини Річарда.

— Впевнена, що буду не єдиною жінкою, яка пожаліє про те, що взагалі з ним зустрілася.

Тільки далеко за полудень Народний Захисник Мускін почав прийом громадян. У Ніккі спина розламувалася, але це було ніщо у порівнянні із тривогою за Річарда. Два гвардійці підводили людей по одному до столу Мускіна.

Черга просувалася досить швидко, тому що Захисник не терпів довгих розмов. Він швидко перегортати якісь папери, перш ніж щось сказати прохачеві. Але в кімнаті було так шумно від плачу і криків, що Ніккі не чула ні слова.

Коли підійшла її черга, один з гвардійців відсунув Каміля в сторону.

— Громадяни можуть розмовляти з Захисником тільки по одному.

Ніккі жестом веліла Камілю відійти в сторону і не влаштовувати скандалу. Гвардійці взяли її під руки і ледь не волоком потягли до Захисника. Ніккі обурило, що з нею обходяться так грубо, як з якоюсь звичайною… громадянкою.

Вона завжди користувалася певною владою, іноді гласною, іноді негласною, і ніколи особливо не замислювалася над цим. Вона хотіла, щоб Річард пізнав, як живе звичайний трудовий народ. А Річард начебто цілком процвітає.

Гвардійці стояли впритул до неї, на той випадок, якщо вона раптом надумає що-небудь учинити. Вони тут всякого набачилися. Ніккі спалахнула від такого поводження з нею.

— Захисник Мускін, мого чоловіка… — Ім'я. — Його темні очі ковзали по черзі. Напевно прикидає, скільки залишилося до вечері.

— Річард.

Він глянув на неї.

— Повне ім'я.

— Його звуть Річард Сайфер. Його взяли вчора пізно ввечері.

Ніккі не хотіла вимовляти слово «заарештували», побоюючись погіршити звинувачення.

Мускін пошелестів паперами, абсолютно не цікавлячись нею. Ніккі визнала дещо образливим, що цей чоловік не дивиться на неї тим типово чоловічим розважливим поглядом, немов подумки уявляючи те, що приховано під одягом, ніби вона не розуміє, чим вони зайняті. Обидва гвардійця, втім, очей не відривали від її бюста.

— А! — Захисник Мускін помахав папірцем. — Тобі пощастило.

— Значить, його випустили?

Він подивився на неї так, наче вона з'їхала з глузду.

— Він у нас. Його ім'я на цьому папері. Людей відвозять в різні місця. Народні Захисники не можуть знати, де знаходиться кожен.

— Спасибі. — Ніккі поняття не мала, за що дякує. — Чому його затримали? У чому його звинувачують? Чиновник насупився.

— Звідки ми можемо знати в чому? Він ще не зізнався. У Ніккі закрутилася голова. Кілька жінок до неї знепритомніли під час розмови з Захисником. Руки тримаючих її гвардійців напружилися. Захисник почав вже піднімати руку, щоб звеліти їм відвести її. Але перш ніж встиг це зробити, Ніккі заговорила настільки спокійно, наскільки могла.

— Будь ласка, Захисник, мій чоловік — не баламут. Він нічим не зайнятий, крім роботи. І ніколи ні про кого погано не відгукується. Він хороша людина. І завжди робить те, що йому велено.

На якусь частку секунди, поки Ніккі спостерігала, як по його щоці стікає піт, чиновник начебто про щось задумався.

— У нього є спеціальність?

— Він хороший працівник для Ордену. Він вантажник. Вона зрозуміла, що це помилка, ще не встигнувши договорити. Рука піднялася і змахнула, відмахуючись від Ніккі, як від мошки. Могутнім ривком гвардійці відірвали її від землі і поволокли геть з очей цієї важливої персони.

— Мій чоловік — хороша людина! Будь ласка, Захисник Мускін! Річард не учиняв ніяких заворушень! Він був удома!

Вона говорила правду, як і ті жінки до неї. Вона була зла, що не змогла переконати чиновника в тому, що вона інша. Що Річард інший. Але тепер зрозуміла, що інші прохачі намагалися зробити те ж саме.

Каміль біг слідом за гвардійцями, тягнучими її по темному коридору до бічних дверей, на вихід з кам'яної фортеці. Вечірнє сонцє залило світлом коридор, коли вони відкрили двері. І викинули її на вулицю. Ніккі покотилася по сходинках. Каміля викинули слідом за нею. Він впав обличчям в бруд. Ніккі допомогла йому підвестися.

Стоячи на колінах, вона подивилася на двері.

— Так як з моїм чоловіком? — Продовжувала наполягати вона.

— Можеш прийти в інший день, — відповів один із гвардійців. — Коли він зізнається, тобі скажуть, в чому його звинувачують.

Ніккі знала, що Річард не зізнається ні в чому. Він швидше помре.

Але для цих людей це значення не мало.

— Можу я побачити його? — Ніккі благально склала руки, стоячи на колінах біля Каміля. — Будь ласка! Можу я хоч би побачитися з ним?

Один гвардієць щось шепнув іншому.

— У тебе є гроші? — Запитав він.

— Ні, — гірко схлипнула вона. Гвардійці рушили назад.

— Почекайте! — Закричав Каміль.

Вони затрималися, і він рвонув до них. Задерши штанину, він стягнув з себе чобіт, витрусив з нього монетку і без всякого коливання простягнув срібну монетку гвардійцю.

Той, глянувши на неї, скорчив кислу міну.

— Цього мало для побачення.

Каміль схопив здоровенного солдата за руку, коли той зібрався йти.

— У мене вдома є ще одна. Будь ласка, дозвольте мені сходити за нею. Я бігом! Повернуся буквально через годину. Гвардієць похитав головою.

— Не сьогодні. Побачення для тих, хто може заплатити збір, будуть післязавтра, на заході сонця. Але пускають лише одного відвідувача.

Каміль махнув на Ніккі.

— Його дружина. Вона піде до нього.

Гвардієць оцінюючим поглядом оглянув Ніккі, — посміхаючись, немов прикидаючи, що ще вона може дати за те, щоб побачитися з чоловіком.

— Не забудь принести збір. — Двері зачинилися.

Каміль збіг зі сходинок і схопив Ніккі за руку. Очі його блищали від сліз.

— Що нам робити? Вони протримають його ще два дні. Ще два дні!