Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі. Страница 168

Мати добре її видресирувала, з самої першої зустрічі з братом Наревом Ніккі була солдатом Ордена.

Побачивши статую, Ніккі нарешті на власні очі побачила істину, яку завжди відмовлялася бачити. Це було втілення того самого життя, якого Ніккі жадала і при цьому уникала все своє життя.

Тепер вона розуміла, чому життя здавалося їй таким порожнім і безцільним: вона сама зробила його таким, відмовившись думати самостійно. Ніккі була рабинею всіх нужденних. Вона сама дала своїх господарям зброю проти себе: вона піддалася їх збоченій брехні, сама наділа собі на шию кайдани провини, прирекла себе на існування покірної рабині, замість того щоб жити своїм життям, як слід було. Вона ніколи не задавалася питанням, а чому, власне, для неї бути рабою чужих бажань — справедливо, а для них поневолювати її — не злочинно? Вона зовсім не вносила свій внесок у процвітання людства, а була всього лише жалюгідною служницею незліченних пхикаючих дрібних тиранів. Зло — це не щось величезне ціле, а безліч дрібних негідників, які, залишившись безкарними, в кінцевому підсумку перетворюються в розгодованих монстрів.

Все життя вона прожила на хиткому сипучому піску, де немає довіри розуму і здоровому глузду, де цінується тільки віра, а сліпа віра зводиться в ідеал. І вона сама нерозважливо сприяла зміцненню цього порожнього зла.

Вона допомагала зганяти всіх в одне стадо, щоб на цю колективну шию найгірші з людей — в ім'я добра, зрозуміло — могли накинути зашморг.

Річард відповів на їх нагромадження брехні одним прекрасним доказом, видним всім і кожному, і підкреслив його простими словами, накресленими на тильній частині бронзових сонячних годин.

Ніккі не належить нікому. Її життя по праву належить тільки їй.

Свобода існує в умах самостійно мислячих індивідуумів — ось що показала їй виліплена Річардом статуя. І те, що він виліпив її, доводило само по собі його правоту. Будучи полоненим її та Ордену, він зберіг свої ідеали і показав їх усім.

Тільки тепер Ніккі зрозуміла, що завжди знала, що її батько дотримується таких же ідеалів — вона сама бачила це в його очах, — хоча, можливо, сам він цього і не усвідомлював. Свої життєві позиції він висловлював в напруженій роботі. Ось чому їй з юних років хотілося стати зброярем, як він. Це його сприйняття життя вона завжди любила і захоплювалася, але сама того не усвідомлювала через матір і їй подібних. Такий же вираз був і в очах Річарда, те саме сприйняття життя, і саме це і притягувало Ніккі до нього.

Тепер Ніккі зрозуміла, що носить чорне з самої смерті матері в нескінченному, неусвідомленому бажанні поховати не тільки влада матері над нею, але, що куди істотніше, огидні материнські ідеали.

Ніккі було шкода, що Річарда немає вдома. Вона хотіла сказати йому, що він дав їй ту відповідь, яка вона шукала. Але вона ніколи не зможе попросити в нього пробачення. Те, що вона з ним сотворила, непробачно. Тепер-то Ніккі це розуміла. Єдине, що вона тепер може, — це виправити скоєне зло.

Як тільки вона його відшукає, вони поїдуть звідси. Повернуться в Новий світ. І розшукають Келен. І тоді Ніккі все виправить.

Їй потрібно, бути поруч з Келен, хоча би бачити її, щоб зняти закляття. І тоді Келен стане вільною. І Річард стане вільним.

Як би сильно Ніккі не любила Річарда, тепер вона розуміла, що він повинен бути з Келен, з жінкою, яку любить. І те, що вона бажає його, не дає їй права робити те, що вона зробила. У неї немає прав на життя інших людей, як і у них немає права на її життя.

Ніккі лягла на ліжко і заплакала над тим болем, що заподіяла їм обом. Вона згоряла від сорому. Як же довго вона була сліпою!

Зараз вона насилу могла повірити, що розтратила все своє життя, борючись в ім'я зла, лише тому, що його проголосили добром. Вона і справді була всі ці роки сестрою Тьми.

Що ж, по крайній мірі вона відтепер може трудитися, щоб виправити заподіяне нею зло.

Келен, побачивши колосальний натовп, очам своїм не повірила. Наскільки сягало око, скрізь були люди. Мабуть, їх тут сотні тисяч.

Каміль ошелешено сплеснув руками. — І це серед ночі! Зроду не бачив тут такого натовпу.

Що вони тут роблять?

— Нам-то звідки знати? — Уїдливо Кара. Морд-Сіт перебувала в паскудному настрої, теж вельми засмучена тим, що вони так до цих пір і не відшукали Річарда.

У самому місті теж людей було море. Оскільки на вулицях кишіли патрулі міської гвардії, стривожені цим нічним ажіотажем, їм трьом довелося притримувати своє нетерпіння з міркувань безпеки. В результаті вони добиралися до будівництва кілька годин, пробираючись всякими завулками, темними дорогами і окружними шляхами, якими вів їх Каміль.

Вони йшли за ним по дорозі, уздовж якої стояли майстерні, здебільшого закриті і темні. Лише в дуже небагатьох ще хтось працював при світлі ламп або свічок.

Угледівши підходячу до них людину, Келен намацала під плащем руків'я меча. Помітивши їх, незнайомець зупинився.

— Ви бачили?

— Бачили що? — Запитала Келен.

— Там, внизу, в палаці, — захоплено вказав він. — На площі. — І помчав далі, гукаючи на бігу:

— Потрібно привести дружину та синів! Вони повинні це побачити!

Келен з Карою перезирнулися.

Каміль підбіг до однієї з майстерень і посмикав за двері, але ті були замкнені.

— Віктора немає. — Він не міг приховати засмучення. Вже надто пізно.

— Ти знаєш, що там, на площі? — Поцікавилася у нього Келен.

Хлопчина ненадовго задумався.

— На площі? Місце-то я знаю, але… Почекайте-но! Це те місце, куди мені велів прийти Річард! На площу! Він велів мені завтра прийти на палацову площу.

— Ну, так пішли туди прямо зараз і глянемо, — вирішила Келен.

— Сюди швидше, — вказав Каміль. — Вниз по схилу відразу за кузнею!

Навколо все було так забито людьми, що їм потрібна була година тільки на те, щоб спуститися з пагорба і перетнути величезну територію навколо палацу. Хоча вже було за північ, народ все прибував і прибував.

Як тільки вони дійшли до палацу, Келен виявила, що пробитися на площу немає ніякої можливості. Уздовж стіни стояла величезна юрба бажаючих потрапити на площу. Коли Келен, Кара і Каміль спробували обійти натовп і піднятися на площу, то мало не спровокували грандіозну бійку. Люди вже давно чекали своєї черги і зовсім не жадали пропускати вперед якихось нахаб. Келен бачила, як кілька чоловіків намагалися зайти вперед і міцно отримали по зубах.

Кара витягла з-під плаща руки і недбало показала Келен ейдж.

Келен похитала головою.

— Бійка в меншості проти армій Джегана — це одне, але виступати втрьох проти декількох сотень тисяч чомусь не здається мені гарною ідеєю.

— Правда? А мені-то здавалося, що сили нерівні. Келен посміхнулася. Навіть Кара відмінно розуміла, що не варто перти проти натовпу. Каміль насупився, не розуміючи гумору Кари. Діставшись до кінця черги, вони влилися в натовп.

Досить скоро за ними утворилася така юрба, що і кінця її не було видно. Здавалося, все сповнене якимось дивним нервовим передчуттям.

Стояча перед ними кругленька жінка, одягнена мало не в лахміття, посміхнулася їм. Вона тримала щось схоже на буханець хліба.

— Хочете шматочок? — Запропонувала вона. — Спасибі, ні, — відмовилася Келен. — Але дуже люб'язно з вашого боку було запропонувати. — Я ніколи раніше не пропонувала такого. — Жінка хихикнула. — Але зараз мені так здається правильним, вірно?

Келен уявлення не мала, про ніж та тлумачить, але все ж відповіла:

— Так, вірно.

Ніч тяглася, черга повільно повзла. У Келен розламувалася спина. Вона зауважила, що навіть Кара, потягнувшись, скривилась. — І все ж я як і раніше вважаю, що нам потрібно дістати зброю і пробитися вперед, — все-таки поскаржилася нарешті Кара.

— Ну і що це дасть? — Келен нахилилася до неї ближче. — Куди нам діватися до ранку? А вранці ми зможемо піти або до коваля, або на майданчик, де працюють скульптори, і, будемо сподіватися, відшукаємо Річарда. Але вночі ми нічого не можемо зробити.