Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі. Страница 86

Крижана лють у погляді Келен стерла теплу усмішку з його обличчя.

— Краще самотнє життя без любові, ніж усі ці біди. Я б воліла ніколи не зустрічатися з ним — це краще, ніж усвідомити, що він для мене значить, а потім бачити, як його кидають на скелю фанатичної віри в пророцтва.

Уоррен заховав руки в рукави і втупився в землю.

— Я розумію, ти вправі все так сприймати… Будь ласка, Келен, поговори з Верною.

— Навіщо? Вона виконувала накази Енн.

— Просто поговори з нею. Я ледь не втратив Верну, тому що вона відчувала ті ж почуття, що і ти зараз.

— Верна? — Уоррен кивнув.

— Вона вважає, що Енн її зловмисно використала. Двадцять років вона марно шукала Річарда, хоча весь цей час Енн точно знала, де він знаходиться. Можеш собі уявити, що відчула Верна, коли про це дізналася? Було і багато іншого. Енн хитрістю змусила нас всіх повірити в її смерть. Вона змусила Верну стати аббатисою. Вона була дуже близька до того, щоб жбурнути у вогонь подорожній щоденник.

— Шкода, що не жбурнула. — Уоррен знову сумно посміхнувся.

— Я просто намагаюся сказати, що ти, можливо, відчуєш себе краще після розмови з нею. Вона зрозуміє твої почуття.

— І яка з цього користь?

— Навіть якщо ти і права, що з того? — Уоррен знизав плечима. — Ми нічого не можемо змінити. Ніккі роздобула Річарда. Імперський Орден прийшов у Новий світ. Що б не викликало ці події, вони вже відбулися, і ми повинні виходити з реального стану речей.

Келен глянула в його виблискуючі блакитні очі.

— Ти це зрозумів, вивчаючи пророцтва?

Уоррен похитав головою і радісно заусміхався.

— Ні. Цьому мене Річард навчив. Та й одна розумна красуня нещодавно сказала щоб я не затівав волинку на тему «що було б, якщо».

Келен, як не намагалася зберегти войовничий настрій, все ж відчула, як гнів згасає.

— Не впевнена, що вона так вже розумна.

Уоррен помахав солдатам, що бігли з мечами напоготів вгору по горбу. Д'харіанці перевели коней на крок, але зброї не прибрали.

— Ну, — зауважив Уоррен, — вона досить кмітлива, щоб розгадати плани Джегана, і зберегти присутність духу в момент нападу маріонетки соноходця, і обвести імператора навколо пальця, примусивши подумати, що попалася в його пастку.

— Скільки тобі років, Уоррен? — Невдоволено скривившись, поцікавилася Келен. Питання, здавалося, його здивувало.

— Не так давно виповнилося сто вісімдесят.

— Ну, тоді все ясно, — хмикнула Кара. — Перестань весь час здаватися таким молодим і безневинним, Уоррен. Це дуже дратує.

Через кілька годин Келен, Кара, Уоррен і їх ескорт дісталися нарешті до табору. Там йшли повним ходом приготування. Всюди завантажували фургони, сідлали і запрягали коней, готували зброю. Намети ще не згорнули, але солдати в обладунках товпилися, дожовуючи вечерю, навколо своїх офіцерів: надійшов наказ негайно виступити на перехоплення супротивника, що рухається на північ. Проходячи повз намети, Келен бачила офіцерів, схилених над картами. Апетитний аромат печені пробудив голод і нагадав їй, що добре б зараз поїсти гаряченького. Взимку взагалі темніло рано, а через навислі хмари здавалося, що вже вечір. Похмура погода вже починала діяти на нерви. На сонячні деньки навряд чи варто розраховувати найближчим часом.

Келен спішилася, і молоденький солдатик повів її коня. Вона більше не їздила на величезному бойовому жеребці, воліючи, як і більшість кавалеристів, пересуватися на більш рухливих конях. Поменше. У кавалерійської атаки величезні бойові коні незамінні, але оскільки сили противника набагато перевершували армію Д'харіанської імперії, було вирішено замінити цих коней більш швидкими і маневреними.

Змінивши тактику не тільки кавалерії, але і армії в цілому, Келен з генералом Мейффертом вже не один тиждень дошкуляли Ордену. Вони вичікували, коли супротивник стягне сили для масованої атаки, а потім втікали прямо з-під носа, вимотуючи армію Джегана. Коли Орден, стомившись від масованого наступу, зупинявся, генерал Мейфферт починав покусувати його за пальці, змушуючи пританцьовувати. Як тільки Орден починав окопуватися в очікуванні атаки, Келен тут же відводила армію подалі, зводячи нанівець усі зусилля ворога.

Якщо Орден знов повторював те ж саме, д'харіанці продовжували мучити їх вдень і вночі, кружляючи навколо, як розлючені шершні, але не вплутуючись у велику бійку. Якщо ж Імперський Орден не намагався встромити зуби в супротивника і розвертався до густо заселених районів, Келен тут же посилала своїх наступати Ордену на хвіст і втикати стріли в спину, не дозволяючи передихнути. У підсумку Ордену доводилося забувати про грабежі і знову перемикатися на надокучливу загрозу.

Постійна колюча тактика д'харіанців несказанно дратувала Імперський Орден. Солдати Джегана вважали такий вид бою образливим. Вони вважали, що справжні чоловіки зустрічаються в бою в рукопашній і обмінюються ударами. Звичайно, їх честь анітрохи при цьому не зачіпав той факт, що чисельністю вони в багато разів перевершують супротивника. Келен розуміла, що пряма сутичка закінчиться кривавою різаниною і вигідна тільки Ордену. Їй було глибоко наплювати, що вони там думають. Головне — вони гинуть.

Чим більше злився і досадував Імперський Орден, тим нахабніше себе вів, кидаючись в шалену атаку на добре обдумані лінії оборони або безглуздо змушуючи солдатів йти на прямий штурм там, де така тактика безумовно не могла спрацювати. Іноді Келен охоплював справжній жах при вигляді того, як багато сотень наступаючих солдатів падають під градом стріл, а за ними все йдуть і йдуть інші, все збільшуючи купи тіл на полі бою. Це було суще безумство.

Д'харіанці теж зазнавали втрат: кілька тисяч убитих і важко поранених. Однак за прикидками Келен і генерала Мейфферта, втрати ворога склали убитими і пораненими близько п'ятдесяти тисяч чоловік. Це все одно що роздавити одну мурашку в цілому мурашнику. Але Келен не могла придумати нічого іншого, окрім як продовжувати в тому ж дусі. Вибору не було.

Келен з Карою перетнули людську ріку, пробираючись до наметів командного складу з синіми вимпелами. Не знаючи щодня змінюваного колірного коду, відшукати ці намети було б неможливо. Остерігаючись шпигунів, а також з побоювання, що ворожі маги можуть одним ударом знищити цілу групу старших офіцерів, командний склад проводив наради в непримітних наметах. Різнокольоровими смужками були помічені багато наметів — так солдати позначали свої підрозділи, щоб швидко знаходити своїх в разі потреби, коли треба терміново зніматися з місця і міняти дислокацію. Це і навело Келен на думку позначати і офіцерські намети. Кольори мінялися часто, так що ні один колір не можна було приписати саме офіцерам.

У тісному наметі генерал Мейфферт схилився над картою, розкладеною на столі. Тут же знаходилися кельтонець лейтенант Лейден і капітан Ебернаті, командувач галейським угрупованням — їх привела Келен кілька тижнів тому.

У кутку тихо сиділа Еді, як представник магів, спостерігаючи за подіями абсолютно білими очима. Еді осліпили, коли вона була ще молодою, і вона навчилася бачити за допомогою своєї магії. Еді була дуже обдарованою чаклункою. І досить успішно використала свій дар у військових цілях. Зараз Еді сиділа тут, щоб чарівництво сестер Світла служило потребам армії.

— Зедд відправився перевіряти південні рубежі, — відповіла Еді на питання Келен.

— Уоррен теж туди відправився, — кивнула Келен. Вона подихала на захололі руки і подивилася на генерала.

— Нам потрібно зібрати досить пристойне військо, приблизно тисяч двадцять.

Генерал Мейфферт з досадою зітхнув.

— Значить, вони все ж пересувають армію нам в тил.

— Ні, — відповіла Келен. — Це приманка. Троє офіцерів, спантеличено насупившись, витріщилися на неї, чекаючи пояснень.

— Я напоролася на Джегана…

— Що?! — Вигукнув генерал Мейфферт, інші ж не на жарт стривожилися.