Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі. Страница 91

— У неї міцний череп, — зауважила Еді. — Він не тріснув, але їй треба деякий час полежати. По крайній мірі поки голова не перестане крутитись.

Руки Кари зарухалися, немов вона ніяк не могла намацати твердий грунт. Незважаючи на настільки жалюгідний стан, вона відчайдушно лаялася, відпихала аббатису і норовила сісти. Келен, присівши навпочіпки, притиснула Кару до землі.

— Кара, я тут. Я в порядку. Полеж спокійно кілька хвилин.

— Я хочу віддячити їм!

— Пізніше. Не хвилюйся, у тебе ще буде шанс. — Келен помітила, що з чола Еді стерли кров. — Еді, як ти? Як твоя голова?

— Ба! — Відмахнулася стара чаклунка. — Я в порядку. Мій череп міцніший, ніж у Кари.

Солдати утворили навколо них міцну захисну стіну. Верна з Еді і Келен, що сидить навпочіпки біля Кари, поглядали по сторонах, але, схоже, бій в безпосередній близькості від них закінчився. Хоча подекуди сутички і тривали, жінки були поки що у відносній безпеці за щільною стіною д'харіанців.

Нарешті повернувся генерал Мейфферт. Він проскакав крізь стрій солдатів, які розступилися, зістрибнув з трофейного бойового коня, який тут же, обурено заіржавши, помчав геть. Молодий д'харіанський генерал присів біля Кари. Важко дихаючи, він заговорив:

— Я перевіряв передові позиції. Це рейд, на зразок тих, що ми самі робили проти них. Вгледівши Матір-сповідницю, вони направили всіх своїх на цю ділянку, так що основної шкоди завдано саме тут.

— Чому ми про це не знали? — Запитала Келен. — Що не так з сигналами тривоги?

— Точно не скажу, — похитав головою Мейфферт, все ще намагаючись віддихатися. — Зедд вважає, що вони вирахували наші коди: коли наші засурмили тривогу, імперці, застосувавши магію Збитку, нейтралізували код, за допомогою якого наші чарівники визначали справжність сигналу.

Келен зітхнула. Нарешті все стало на свої місця.

— Ось чому було так багато помилкових тривог. Вони дурили нам голову, щоб ми звикли і перестали реагувати. А коли вони дійсно пішли в атаку, ми й уваги не звернули, порахувавши сигнал черговою помилковою тривогою.

— Думаю, ви маєте рацію. — Генерал з досадою стиснув кулак. Подивившись вниз, він побачив, що Кара грізно дивиться на нього. — Кара. Ти в порядку? Як… Тобто ми думали, що ти сильно постраждала.

— Ні, — відповіла вона, обдарувавши крижаним поглядом Верну з Келен, які притискали її плечі до землі. — Я просто подумала, що ти і сам впораєшся, і вирішила трохи подрімати.

Генерал Мейфферт посміхнувся їй, але, відразу спохмурнівши, повернувся до Келен.

— Справа приймає кепський оборот. Ця кавалерійська атака — лише відволікаючий маневр. Не сумніваюся, вони сподівалися, якщо вийде, покінчити з вами, але взагалі їх метою було змусити нас подумати, що це всього лише рейд.

Келен похолола.

— Вони йдуть, вірно? Генерал кивнув.

— Всією силою. Вони ще досить далеко, але ви маєте рацію: вони йдуть. А цей набіг затіяний для того, щоб посіяти плутанину і безладдя серед нас.

Келен тупо дивилася на нього. Ніколи раніше Орден не нападав на заході. Від перспективи битви з сотнями і сотнями тисяч вибігаючих з темряви імперців кров стигла в жилах.

— Вони змінили тактику, — прошепотіла Келен. — Він швидко вчиться. Я думала, що обдурила його, але це мене обвели навколо пальця.

— Що ти там бурмочеш? — Поцікавилася Кара, склавши руки на животі.

— Джеган. Він розраховував на те, що я не попадуся на вудку з тими ходячими колами імперцями. Він хотів, щоб я подумала, ніби обхитрила його. Він зробив з мене дурепу.

— Що?.. — Здивовано перепитала Кара. Келен стало погано від зробленого відкриття. Вона притиснула долоню до чола, коли зрозуміла жахливу правду.

— Джеган хотів, щоб я вважала, що розгадала його задум, щоб ми зробили вигляд, ніби купилися на це і відіслали наші війська. Він швидше за все здогадався, що наші війська не підуть за ходячими по колу імперцями, а займуть позиції з розрахунку його реального плану наступу. Але і на це йому було начхати. Весь цей час він планував змінити тактику. Він лише чекав, щоб частина наших військ пішла з табору, щоб атакувати перш, ніж вони дістануться до місця, коли наша чисельність тут, у таборі, зменшилася.

— Ти хочеш сказати, що поки ти балакала з ним, прикидаючись, ніби повірила в те, що він пересуває війська на північ, він знав, що ти придурюєшся? — Уточнила Кара.

— Боюся, що так. Він мене обдурив.

— Може, так, а може, ні, — проговорив генерал Мейфферт. — Поки що він ще успіху ще не добився. Ми зовсім не повинні йти у нього на поводу. Ми можемо передислокуватися перш, ніж він до нас добереться.

— А ми не можемо повернути частини, які вже відійшли? — Запитала Верна. — Вони б нам зараз згодилися.

— Вони вже давно вийшли до місця дислокації, — відповів Мейфферт. — І ніяк не встигнуть повернутися вчасно нам на допомогу.

Келен, замість того щоб посипати собі голову попелом і винити себе, вирішила за краще зайнятися нагальними проблемами.

— Нам потрібно поспішати.

— Можна повернутися до колишнього плану, — кивнув генерал. — Прорватися групами і піти в гори. — Він скуйовдив п'ятірнею світле волосся. Цей досадливий жест несподівано нагадав Келен Річарда. — Але в цьому випадку нам доведеться кинути велику частину продовольства. А взимку без їжі багато з наших довго не протягнуть. А загинути в бою чи вмерти з голоду та холоду — різниця невелика. Так чи інакше ти небіжчик.

— Так, без продовольства ми станемо легкою здобиччю, — погодилася Келен. — Цей варіант на крайній випадок. Може бути, що так доведеться вчинити пізніше, але не зараз. Зараз нам потрібно тримати армію єдиним ядром, якщо ми хочемо пережити зиму. І якщо хочемо й далі відволікати Орден на себе і стримувати його просування в глиб Серединних Земель.

— Ми не можемо дозволити їм вільно ввійти ні в одне місто. Інакше це буде не тільки кривава баня, але — якщо вони займуть яке-небудь ключове місто — ми зіткнемося з практично нездійсненним завданням вибити їх звідти, — похитав головою генерал. — І це може покласти край всім нашим надіям відкинути їх назад в Старий світ.

— А як щодо тієї долини, про яку ми говорили? — Вказала через плече Келен. — Адже перевал там настільки вузький, що його запросто можуть утримати дві людини і собака.

— Саме про це я і думав, — відповів д'харіанец. — Там і армія наша буде єдиним цілим, і Ордену буде заняття — намагатися викурити нас звідти, замість того щоб рушити до якого-небудь з наших міст. Якщо ж вони спробують пройти в обхід нас в Серединні Землі, то на півночі з долини є шляхи простіші, звідки ми зможемо нанести їм удар. Нам йде підкріплення, а при необхідності ми можемо запросити ще. Нам необхідно до їх підходу триматися всім разом і не давати Ордену нудьгувати.

— Тоді чого ми чекаємо? — Вигукнула Верна. — Пора рухатися!

Генерал заклопотано подивився на неї.

— Труднощі в тому, що якщо ми хочемо забратися в долину Перш, ніж Орден до нас добереться, то там буде потрібно більше часу, ніж у нас є. Перевал дуже вузький для фургонів. Коні там пройдуть, а фургони — ні. Їх доведеться розбирати. Більша частина нашого транспорту розбірна. Ті ж, що не розбираються, доведеться кинути. Ми зможемо незабаром рушити, але нам потрібен час, щоб протягнути людей і все інше по вузькому перевалу. Особливо в темряві.

— Дорогу можна освітити смолоскипами, — сказала Еді. — Ланцюжку солдатів достатньо буде слідувати за першим, який з факелом, і навіть якщо освітлення буде досить паршивим, вони все одно зможуть пройти.

Келен згадала відбиток, зроблений світним пилом.

— Маги можуть прокласти освітлений слід, по якому пройдуть солдати.

— Було б непогано, — погодився генерал. — Але все ж залишається основна проблема. Поки наші люди будуть перетягувати все наше продовольство та спорядження, а потім чекати своєї черги, щоб пройти по перевалу, Орден вже буде тут. І ми вплутаємося в ближній бій, коли доведеться одночасно відбиватися і намагатися відійти. При відході основне завдання — пересуватися швидше супротивника або хоча б тримати його на відстані. На перевалі такої можливості немає.