Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий. Страница 57

Не випускаючи ножiв, почапав повз коней. Тварини призивно iржали до Алi, деякi навiть тяглися до нього теплими мордами. Час уже було порати й напувати коней. Та дрiбний стукiт барабана був такий незвичний i тривожний, що Алi не затримався бiля тварин, а поспiшив нагору. Вiн узяв надщербленого ножа в зуби i, допомагаючи собi лiвою рукою, обережно полiз по драбинi. Витнув голову iз ляди обережно-обережно i ось що побачив.

Корабель iде на пiвденний схiд, бо рожевостей край неба на двi п'ядi з лiвої руки,

Iде корабель лише пiд нiчним малим вiтрилом.

Вся команда, крiм капiтана i його старшого небожа, сидить на бацi ' попiд обома бортами.

Всi скулинiг. Навiть бiлоголовий, як борошном припорошений, слов'янин-раб. Посерединi мiж ними крутиться дивний коричневошкiрий чоловiк у довгiй дорогiй спiдницi. На головi в нього гостроверха козяча шапка. Лице помальоване червоними i бiлими смугами. Вiн стукотить дрiбно й лунко в довгий барабан i маленькими кроками ходить навколо плетеної iз трави корзини.

Нараз спиняється. Ударяє три рази в барабан щосили i схиляється до корзини. Вiдкидає кришку i звiдтiля хапає щось кругле. Пiднiмає над головою високо, i всi бачать, що це людський череп.

Зойк виривається з могутнiх грудей зiнджiв-веслярiв. Араби затамували подих, зацiпенiли. Раб-слов'янин здивовано пiднiмає брови i прикриває долонею очi – бо з глазниць мертвої голови вириваються яскравi променi свiтла. Це триває якусь мить, але всi, хто сидить пiд правим бортом, зненацька захопленi цим незвичним i зловiсним видовищем.

Коричневошкiрий швидко опускає мертву голову i кладе на верх барабана. Зразу ж пiсля того над морем спалахнули променi сонця, забарвили рожевим вiтрило, щогли i спину коричневошкiрому. Та на сонце нiхто не звернув уваги, бо всi ще були приголомшенi видовищем чародiйського черепа.

А коркчневошкiрий вже вiв хрипким голосом:

– Це голова мого тата… Його сила була незмiрна i вмiння незбагненне. Тому чаклуни з усiх сусiднiх племен ненавидiли його i намагалися звести. Зрештою це їм вдалося завдяки отрутi. I вони з'їли мозок мого тата. Але це їм не допомогло. Бо моя мама втекла на острови i там мене зростила. I я закляв на ворогiв батька. Всi його вбивцi померли в муках. Проти мене повстали всi їхнi родичi, i я полишив свою землю. Та завдяки магiї я вiднайшов голову свого тата, i тепер вона менi допомагає. I сьогоднi я побачив, що тато менi допомагає. Я взнаю, хто замислив погане проти нашого му'аллiма, нашого годувальника… Ви бачили, як помер оманець? Невже ще хтось хоче так сконати? Скажiть менi. Я ще раз запитую – хто замислив i дiяв проти капiтана, проти команди, проти корабля, проти коней? Присягаюсь оцим черепом, щира вiдповiдь буде викупом ворохобнику. Волосина з нього не впаде.

Та матроси в зацiпенiннi мовчали. Жоден не порушився, не посунувся, не зайорзав на палубi. Тодi чаклун поклав череп у корзину, зняв з плеча перев'язь барабана, поклав на палубу волохату козячу шапку, зняв iз себе довгу спiдницю, браслети з рук i з нiг, зняв ладунку з шиї i все склав до нiг.

Просто бiля щоки Алi пройшли ноги в пальмових сандалях. Над самiсiнькою головою хлопця пройшли руббан i його небiж. Той зiгнувся навпiл i пер на собi здоровенний бурдюк води. Ось вони перед голим.

Капiтан вийняв з-за пояса порцелянову широку чашу. Пiдставив пiд носик бурдюка небожевi. Заплюскотiла вода. Коли чаша наповнилась, капiтан почав поволi її пити, високо задерши i голову, i чашу, щоб усi бачили, що вiн не виливає воду за пазуху.

Голий сказав командi:

- Нехай нiхто не думає про отруту. Нiхто не думає про отруту! Не думайте про отруту!!! – I клацнув пальцями.– Дай, о руббане, чашу води коняревi,-показав великим пальцем на ляду.– Його мучить спрага i сумнiв.

Алi сховав ножi за пазуху, вилiз i пiдбiг по чашу води. Вода була не дуже смачна – вiдгонила шкiрою, зате холодна.

- Тепер, мiй руббане, злий менi на руки, щоб усi бачили, що в мене на руках немає отрути.

Алi з розпачем дивився, як пiд тонкою цiвкою чаклун миє руки. В нього заходилося серце вiд плюскоту води по палубних дошках.

Тепер ви всi не думайте про отруту, а будете пити зо мною з однiєї чашi по одному ковтку. Почали!

Небiж капiтана налив у чашу води i дав надпити ковток голому.

Затим голий покликав слов'янина. Той випив ковток i пiшов назад на своє мiсце, крекчучи та розтираючи стегна. Пiсля слов'янина iншi моряки теж мовчки пiдходили до ворожбита i пили по ковтку води.

Коли останнiй сiв на своє мiсце голий сказав:

Тепер питимуть вдруге зо мною тi, кому я скажу. А ви нiхто не думайте про отруту.

Сонце вже височiло над обрiєм, може, пальцiв на п'ять. Час би й молитись. Коричневошкiрий стояв спиною до сонця, пильно дивився в очi кожному, кого вiн пiдкликав, надпивав з чашi, давав випити чашу до кiнця.

Серед викликаних був i раб-слов'янин. Лице в нього було похмуре, i вiн мружив блакитнi урочливi 2 очi.

Алi побачив, що чаклун, коли зробив ковток, то вмочив кiнець своєї бороди в чашу. I хлопець подумав: «А чи iншi це побачили?»

Потiм так само – ковток чаклун, два-три ковтки пили всi –оманцi-веслярi, один зiндж-нурець i один йєменець – далекий родич руббана.

Першого схопило слов'янина. Вiн рвучко звiвся на хиткi ноги i, зiгнутий навпiл, перехилився через фальшборт. Його швидко вивернуло i зразу ж вiдпустило. Вiн витер рясний пiт з чола i опустився навпочiпки пiд бортом.

Другим почало вивертати негра. Коли вiн облегшився, то просто впав на палубу – ноги його вже не тримали. Вiн тiльки важко дихав i крутив витрiщеними бiлками очей, мов приголомшений вiл на бойнi.

Руббанового родича схопило корчi, i вiн ледь доповз до борта, щоб не загидити палубу. Голий чародiя пiдiйшов до кожного з них по черзi i, вказуючи пальцем, проказав:

- Ти,– це вiн слов'яниновi,– крав воду, бо тебе весь час мучить спрага. Не пий багато, а краще їж солоне акуляче м'ясо. Легше буде. Ти,– це вiн зiнджу-нурцєвi,– обдурив нашого руббана, коли вiн тобi дав грошi на молоду бiлу повiю. I ти їх пропив, а на рештки переспав iз старою негритянкою. Ти– до родича руббана– обдурював нашого годувальника, коли ходив на базар. Торгувався довго, купував дешево, а рiзницю клав собi в пояс. Руббане! Ти їх вибачаєш?

- Такi грiхи можна вибачити… Але скажи менi, вiща людино, що цi приховують?

Три оманцi сидiли скулинiг i мовчали. Але їх трусило, просто пiдкидало на мiсцi. Особливо було погано одному – наймолодшому: корчi крутили його тiлом, наче в нього починався припадок падучої.

3 усiх трьох пiт чурiв ручаями i капав на сухi й вибiленi дошки палуби.

Наймолодший хотiв щось сказати, вуста його ворушились, але слiв не було чути.

Тодi чаклун вiддав чашу руббану, а сам схилився до пiдозрюваного.

- Що ти говориш? Це вiн – чаклун показав на старшого оманця –пiдговорив тебе погубити коней?.. А ти просиш води?.. Просиш не вбивати? А тебе нiхто не вбиває. Тебе вбиває твiй злочин… Ну добре, ти менi не вiриш. Дивiться всi – я п'ю воду, потiм зiндж п'є воду, потiм ти, але тобi вона не допоможе, поки не звiльнишся вiд брехнi…

I дiйсно, пiсля кiлькох ковткiв моряк-зiндж ожив, почав рiвно дихати, утер мокре чоло, i бiльше в нього не трусилися нi руки, нi ноги.

Молодий оманець пожадливо випив до кiнця, висмоктав воду – i за кiлька хвилин почав кричати, хапатись за живiт, роздирати на собi одяг, шкребти шкiру щосили, i на дошки з глибоких подряпин напливала кров.

- Во-ди-и! Води-и-и! – волав вiн скажено.

- Води! – захрипiв середульший.

- Ти хочеш сказати правду?

- Води! Води!

- Води! Вод-ди-и-ии! В-ввод-ди!!! – завивав молодший.

Старший раптом наче хихикнув i почав щосили битись лицем об дошки. Кров бризкала на всi боки. Алi чув, як вiд удару об брус трiснули зуби.

- Дивись, дивись…– говорив чаклун до молодшого оманця,– вiн буде довго-довго мучитись, поки сконає… А ти ще довше конатимеш! – А тодi звернувся до руббана:

- Му'аллiме! Вони зараз мучатимуться, та вони злочинцi… Iншi не виннi – вони вiльнi i для працi, i для молитви…