Байда, князь Вишневецький - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 12

Мій князю! я - в руках у тебе кобза:

Ти по своїй мене вподобі строїш.

Ми всі, під надихом твоїм, як струни,

Гримим-рокочемо лицарські думи.

Байда

Під надихом моїм, Самусю-брате,

Забув єси й криницю вічну жизні,

Що божим раєм дише серед спеки

І дух наш у віки веде далекі.

Тульчинський

Нехай не знаю тих утіх на світі,

Що не судила доля побратиму.

Я кинув і коханнє, й рід-родину,

І рай мій, рідну землю, Україну.

Байда

Мені коханнє осмалило серце,

Мов блискавка на дубі верховіттє,

Да не струснуло, не заколихало,

І рівноваги серце не втеряло.

Ти ж, мій Самусю, процвітай-красуйся,

Мов пишна-свіжа у саду троянда.

Нехай твоїм я щастєм веселюся,

Твій побратим, чернець без ряси, Байда.

Тульчинський

Чернець?

Байда

Так, брате. Мов гірку отруту,

Зненавидів я світові утіхи

У ту пекельну, демонську минуту,

Як демони ввійшли у рай мій тихий.

Прогнав із серця погляд чарівничий,

Прокляв спокусливу лиху годину...

Замість чернечої волосяниці

Надів сталеву ковану тканину

І став ченцем. У мене віра - правда,

Молитва - подвиги лицарські.

Пости і бдіння - походи, нужди, праця,

А рай - над злом кривавий суд козацький...

В землі кралевській не знайшов я віри:

Нема там віри, де панує кривда.

Своє давняшнє руське княже право

Оддав король неситим можновладцям.

Воно ж то дук у нього наробило,

Срібляників вельможних породило.

Торгують правдою в дворі кралевськім,

Торгують нею і по панським дворам,

І так сей торг народові огидів,

Що дуками усіх заможних лає.

Погрожує руїною ся лайка,

Як під голоту злюки підлестяться...

Вповав я, буде правда в Солімана,

Наукою освіченого турка.

Гаруна Аль-Рашіда він праправнук,

Премудрого арабського каліфа.

За розум благородний та за щирость

Зробив царицею русинку-бранку; [72]

Помстивсь мечем над королем Филипом; [73]

Погрожує тройній тіарі римській;

І затремтіли перед ним народи,

Котрих поганами взиває Лютер.

Та ні! нема і в Солімана правди:

Обманює сераль [74] і Роксолану,

Високий розум нашептами губить

І праве серце мріями голубить.

Тульчинський

То як же, князю, нам добитись правди?

Де нашому мечу її шукати?

Чи знаєш що? Давно вже я вбачаю,

Що ти сумний, хмурний, мов Етна чорна.

Зітхаєш стиха, мов той бурний кратер

Перед розливом полом'я та лави!

Хоч ти мене підняв і в побратими,

На тебе я дивлюсь, як на Зевеса.

Не смів тобі я з думкою відкритись

І змалював георгіку в пустині.

Тепер же, під твоїм диханнєм бурним,

Нехай моє огнем палає слово.

Байда

Не я тебе, Самусю, мов ту кобзу,

Настроюю по власній уподобі:

Ти в серці маєш бельведерські струни, [75]

Гучні й дзвінкі, як Зевсові перуни.

Тульчинський

Великий цар сей турчин любомудрий,

І правди він жадає серцем щирим;

Та є на світі Геркулес великий, [76]

Що правдою воює всі язики.

Убив над Волгою страшного змія,

А другого - над Каспієм глибоким.

Його ім'ям козак, мов талісманом,

За горами сягнув до океана...

Байда

Ти про московського царя говориш...

Так, се потужний розум, серце праве.

Одно, одно...

Тульчинський

Що він із Візантії

Пересадив сліпих вождів до себе?

Дарма. Бо темна чернь - се "рід лукавий",

А ницаки - се "рід прелюбодійний":

Од бога правди ницим серцем блудить,

Перелюбки з "отцем олжи" зчиняє.

Поки що мусить дика дича слухать

Своїх сліпих пророків Валаамів. [77]

Як просвітиться правдою науки,

Не дасться хижакам у хижі руки.

Там же.

Увіходить княгиня Вишневецька, одягнена черницею і закутана чорним серпанком.

Байда

Живем тут приступно, немов у Січі;

Да тілько там, на рицарській оселі,

На славнім острові моїм Хортиці [78]

Нога спокуслива ще не ступила.

Поговори з марою, любий брате:

Мені з жіноцтвом тяжко розмовляти.

То згадую, як мовчки проганяла

Мене з оселі предківської мати,

То - як очима гордими засяла

Та бідна... ну, та що вже й споминати!

(Хоче іти геть).

Княгиня

І рідний син цурається гіркої,

Що вже не слізьми, а крівцею плаче.

Байда

О нене!

Тульчинський

О княгине-паніматко!

Байда

Одкрий же вид; дай руку поцілую...

Ти й тут мене знайшла, моя кринице,

Істочнику мій чистий!

Тульчинський

Припадаєм

Обидва до твоїх колін, святая!

Ти нас обох на божий світ явила:

Ти душу в мене наново вложила.

В твоїм саду троянда процвітала

І раєм на мене благоухала.

Байда

Одкрий же вид, матусю: подивлюся

На образ твій, которому молюся,

Єдиний образ...

Княгиня

Ні, я вже не хочу

Дивитися на божий світ, мій сину...

Втеряла все з тобою: і Катрусі вже нема.

Тульчинський

Боже!

Байда

Як нема?

Княгиня

Забрали...

Байда

О, не хитайсь так страшно! сядь, матусю,

І говори. Мого ковадла-серця

Нічим ти не стривожиш. Хто забрали?

Княгиня

Не хто, як наші вороги, татари.

Тульчинський

Годино нещаслива!.. Розступися

Передо мною, земле, щоб не чути!

Байда

Ми - козаки, ми - рицарі, Самусю.

Смерть - море, люде - краплі понад морем.

Не довго поблищем, усі потонем.

Тульчинський

Смерть - річ звичайна; ні, неволя... о, о!

(Виходить).

Байда

Нещасний мій Самусю! нас фортуна

Обох ченцями поробила рано.

Княгиня

Ох!.. Мов на серці одлягло, як серце

Чуже озвалось на мій жаль великий.

Байда

Нам не чуже воно, кохана нене.

Се другий син твій, може, син єдиний:

Бо в мене в серці струн ніжних немає,

Котрими серце з серцем розмовляє.