Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава). Страница 37

Завила перелякана сигналізація.

Чуб стрімголов укотилася до картинної зали і, не випускаючи держака з порізаних рук, підхопилася з підлоги, що бридко хруснула під її колінами битим склом.

Кімната виходила в короткий коридор, і, пробігаючи його, Дарина миттєво вбирала поглядом безлюдні зали обабіч неї, що за секунду закінчились останньою – тупиковою, де на високій стіні гордовито височіли велетенські «Богатирі».

А біля них із занесеним над головою ножем завмерла висока й темна постать-шептун.

– …уражаю навіки, не повстати, не зібрати з… – безстатевий шепіт урвався.

Дарина кинулася до замовклої постаті, замахуючись мітлою і не маючи жодної миті на роздуми, в процесі яких вона б неодмінно дійшла висновку: дерев’яна палиця, якщо ти, звичайно, не Чак Норріс, – ніщо проти вмілого ножа.

Але постать чомусь розсудила інакше. І доки Чуб оббігала широку дерев’яну лавку, темна особа, легко перестрибнувши через лаву, метнулася до дверей у службові приміщення і зникла за ними довгою чорною тінню. Дарина встигла помітити лише, що тінь ця ставна та струнка, і її темне волосся зібране ззаду в «кінський» хвіст.

Вона кинулася до дверей, що поглинули злочинця, і безглуздо загрюкала в них, уже замкнених ізсередини.

Сирена горлала, «Богатирі» з розбитим склом, що обвалилося, ганебно закликали на допомогу міліцію.

Чуб зацьковано рвонула до вікна і, дивом упоравшись із неймовірними старовинними клямками, випала на асфальт недоладною купою ганчір’я.

– Дари-и-но!!! – підбігла до скривавленої подруги Марійка.

– Швидше. Міліція, – прохрипіла зломниця, яка пошкодила вікна, що охороняються законом.

– Не встигнемо, – приречено заплакала Ковальова, судомно намагаючись звести її на ноги.

«Ускочили! – подумала Чуб. – Як безглуздо…»

– Ой, Дарино! – знову закричала Марійка, очманіло витріщаючись кудись угору.

І, простеживши за її поглядом, Дарина побачила, як із вікна музею вилітає забута нею на підлозі двірницька мітла.

Найдивовижнішим у цьому було те, що нічого дивного в цьому не було.

І щойно Марійка, яка сиділа на держаку перед Чуб, мов на рамі велосипеда, побачила, що земля повільно відділяється від її підошов, як зрозуміла: політ – це напрочуд знайоме відчуття!

Раніше, обгризаючи в незліченний раз розділ, присвячений безумним піднебесним піке обожнюваної Маргарити Миколаївни, вона боязко вражалася про себе: «Як це, мабуть, страшно – літати!»

Але зараз, дивлячись із двохсотметрової висоти на темні дахи будинків, відчувала тільки спокій, немов усе раптом одразу стало на свої місця, й незбагненна загадка Сфінкса роз’яснилася за допомогою простої короткої відповіді – «Людина».

З’ясувалося, що коли твої ноги здіймаються над асфальтом, а тіло перестає бути обтяжливим та вимогливим і стає невагомим, ніби зітканим із повітря, то, приголомшений, ти раптом розумієш, що вже робив це раніше тисячу разів! І в цьому щасті немає нічого нового!

Ти відчував те ж саме, літаючи уві сні і безтурботно кружляючи над Містом, яке лежить під тобою. Ти вже бачив ці дахи й відчував спокій і пружність неба!

Просто не знав, що це можливо насправді!

«Слухайте, я відчуваю те саме, що й ви! – подумки звернулася вона до тих, хто спав зараз під принишклими шиферними, залізними, кам’яними дахами. – І недаремно одним із підступних запитань інквізиції було таке: «А чи літаєте ви уві сні?» Ось доказ! Це можливо! Інакше чому тисячам тисяч жінок споконвіку сниться один і той самий летючий сон…»

Утім, Марійка вже й не потребувала ніяких доказів.

Вона летіла!

А Катя падала. Із занебесної висоти, що не мала ні кінця, ні початку, – так довго, що вона вже перестала боятись і прокинулася, так і не встигнувши досягти дна.

Її будильник мовчки свідчив про те, що настає світанок. Катя лежала посеред ліжка у розірваному костюмі та брудному взутті, натягнувши на плечі зім’яте покривало. У бік врізалося тверде й дошкульне, і, підвівшись, вона витягла з кишені брюк великий довгий ключ із котячою головою.

Книга. Пожежа. Марійка. Дарина. Лисі Гори. Непритомність.

А потім вони притягли її додому й кинули, наче пакунок із брудною білизною, навіть не спромігшись зняти з неї черевики.

– Чорт! – гидливо вилаялася вона за всіма пунктами відразу.

– Що накажете, пані? – промекав догідливий голосок.

Катя блискавично підхопилася, притискаючи покривало до грудей.

У двері спальні вскочив хтось чорний, волохатий, брудний.

«Злодій! Нацмен! Голий! Зґвалтує!»

– Не підходь! – страшно заволала вона і, дотримуючись принципу: «Кращий спосіб захисту – напад!», кинулася на нього сама і щосили відкинула потворну волохату голову прекрасним хуком у щелепу.

Чорний хруснув і відлетів до стіни.

– Стій! – стала в стійку Катя, прикриваючи грізне підборіддя двома націленими на супротивника кулаками.

А в голові промайнула несуттєва думка про те, що сьогодні шосте і поєдинок у клубі, й треба попередити, щоб її викреслили зі списків, – не до того.

Нацмен заворушився.

Пискнув, скривджено подивився на Катю й сиротливо виплюнув із рота вибитий зуб.

– Чим я ваш плогнівив, хажяйко? – слізно прошепелявив він і поповз до неї.

– Іди геть! – закричала вона, заплигуючи на ліжко і загрозливо хвицаючи повітря ногою з важким каблуком.

– Куди накашете, хажяйко? – приречено простогнав беззубий. Діставшись рачки її ліжка, він улесливо поцілував край простирадла, поглядаючи на Катю знизу вгору покірним поглядом, який свідчив, що він на все згодний.

– До чорта! – істерично вискнула вона.

Чорний сів на зад і здивовано втупився в неї абсолютно круглими очима.

– Мені… – розгублено ткнув він волохатим пальцем у такі ж волохаті груди. – Піти… – Брудний палець описав півколо і знов уткнувся в зарослу шерстю грудну клітку. – До чолта? Плобаште, не зрозумів, хажяйко. Ви накажуєте мені пошлати шамого шебе?

– Іди до чортової бабусі! – завищала Катерина.

– А! – зрадів волохатий. – Ви накажуєте мені жлітати до моєї бабусі? У справі? Чи так, по-лодинному, пловідати?

– Линяй!!!

– Шлухаюсь! – козирнув той, приймаючи позу низького старту. І Катя побачила, як над його ворсистим задом злетів справжнісінький хвіст із брудною китичкою на кінці.

– Стій! – невпевнено скомандувала вона. – Я, здається, зрозуміла.

Чорний – чергова підстава К Д.!

Голий виродок із хвостом – занадто волохатий навіть для нацмена. Хоча за своє нелегке життя Катя надивилася на чоловіків із волохатою спиною, пальцями й навіть вухами, такого, слід було визнати, можна було знайти тільки в кунсткамері!

– Хто ти такий? – грізно запитала вона, заздалегідь передчуваючи відповідь.

Виродок із готовністю схопився на ноги і схилився перед нею в карикатурно низькому поклоні:

– Чолт, – лоблю жа відьом усю чолнову лоботу!

– Я чомусь так і подумала, – саркастично ошкірилася Катерина. – йди-но за мною…

Катя з гідністю спустилася з ліжка і пройшла до вітальні, де в низькорослій різьбленій шафі стояли її книги. Витягнувши з полиці подарунковий примірник книги рекордів Гіннеса, Катя знайшла за змістом потрібний розділ «Тілесні феномени» і переможно зачитала:

– «Найволохатіша жінка Джулія Пастрана була цілком укрита волоссям, окрім очей». «У журналі “Сайнтіфік Амерікен” було описано 12-річного хлопчика з Таїланду, в якого був хвіст завдовжки майже 30 сантиметрів. У старовинних книгах часто згадуються дорослі чоловіки та жінки з хвостами. У наш час їх видаляють одразу після народження». І до речі, «коли дитина чхала або кашляла, її хвіст виляв або скручувався». Ясно?

– Ні.

– Те, що раніше вважали відьмами та чортами, – звичайний генетичний брак! Так і передай своєму К. Д.!

– Але я чолт! – зніяковіло пробелькотав «генетичний брак» (мабуть, до фізичного звиродніння тут приплюсовувалася ще й класична шизофренія). – Даний в ушлужіння вам тльом, поки одна іж ваш не штане іштинною Києвичею.