Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава). Страница 44
– Але в тебе є я, – сказала Володимирівна, відчуваючи, що з головним вона впоралася: зрушила його з мертвої точки. – Я сьогодні ж розпитаю наших в інституті. Я вирахую його, обіцяю тобі! Я знаю, хто може знати… – Марійка й сама здивувалась, як легко брехалося і як легко вона взяла на свої плечі цей тягар.
Ковальова-дочка рішуче підійшла до сушки й, узявши звідти чисту склянку, плеснула собі на дно блідої горілки.
– Пом’янімо дядька Миколу, тату, – мовила вона. – А потім ти розповіси мені все з самого початку.
– Не цокаючись, – з п’яною серйозністю сказав батько, наливаючи собі нову порцію.
– За покійних теж цокаються, – сказала Марійка, – але не склом, а руками. Теплом рук.
Вона акуратно торкнулася пальців тата, що обіймали склянку.
Випила. Вимогливо кивнула.
І він заговорив із нею, плутано, гаркаво, гаряче, – як із другом, а не як із Мурзиком. А вона уважно слухала, подумки конспектуючи кожне жахливе слово:
«Чорноокий… Рита… Ритуал… Кров… Червона… Куртка… Дядько Микола… Спочатку вона, потім він… Вибух… І повінь три дні. Чому – три, а жертв – дві? Чи три?!»
– Я їм сказав – (батько мав на увазі слідчих), – це вони, ті самі – (він мав на увазі сатаністів). – Але вони – (знову слідчі), – і самі так думають. Вони сказали, його – (дядька Миколу), – було вбито ще до того, як його до Лаври привезли. І втратив багато крові, як і вона – (Рита). – Уся церква була залита кров’ю…
І тут Марійка ганебно здригнулася, тому що на «багато крові» почула знайоме «Будь ти проклятий!» – знаючи: мати, яка стоїть за дверима, має на увазі ключ, що загубився в надрах її великої господарської сумки.
– Сволота! Чуєш, Володю, сволота яка! – рознеслося по квартирі. – Такого мені наговорити! Я їм: у мене чоловік – каліка! А вони: вперше чуємо. А я їм: либонь, тільки своїм продаєте, лише по блату, а що інші люди помирають – вам начхати! Негайно дайте мені книгу скарг! А вони: ми міліцію викличемо. А я їм… О, хто додому заявився? Ти бачиш, бачиш, що ти з батьком зробила?!
Мама завмерла в отворі кухонних дверей, дивлячись на Марійку так, немов та була Павликом Морозовим та Іудою Іскаріотом в одній особі.
– Бачиш, до чого батька довела? – закричала вона з несамовитим підвиванням. – Це ж він тебе, тебе там шукав, поки ти чортзна-де вночі вешталась! І не соромно? Не соромно йому тепер у вічі дивитися? Шльондра!
Марійка пригнічено втупилася в тата: про те, що його фатальна експедиція в Кирилівські печери мала стосунок до неї, не було сказано ні слова.
– Не слухай її, – похмуро сказав Володимир Сергійович. – Я і не знав, що тебе вночі не було. Пішов іще вдень.
– Звичайно! – негайно вчепилася в нього мати. – Що тобі, що твоя дочка вдома не ночує! Що з неї вже бісів виводити пора! А її батько, як хлопчак малолітній, із другом по катакомбах лазить! І по заслузі тобі! Сам винен, що друг твій тепер у землі лежить. Чого ти туди поперся, чого?!
Батько повільно побілів.
Нападаючи, мати завжди била у найвразливіше місце, так само безпомилково, як і безжально.
– Ага! – помітила вона пляшку-компромат, тимчасово прикриту від неї Марійчиною спиною. – Вже набрався! О сьомій ранку. Обоє? – зірко зачепила мати другу склянку. – Так ти вже і п’єш? Зовсім уже повія кінчена! Де ти була? Де була, я в тебе запитую?!
– У Дарини…
– Знову з цією злодійкою синюшною! З цією, з якою, і сказати ж бо соромно… Хоч би ще з тією, пристойною, а то… Господи, кого я виростила?! Кого? Лесбіянка! За що, за що мені таке покарання?!
– Хто лесбіянка? – так і не змогла зрозуміти Марійка.
– Марш у свою кімнату! – гучно гаркнула мама. – І щоб до наступного іспиту звідтіля ні ногою! Сама тебе на ключ замкну! На горщик ходитимеш! А я сходжу в цей «Центръ», розшукаю там цю Килину, і вона мені всі гроші до копійки назад поверне. І все, що тобі поробила, безкоштовно виправить. А ти, алкоголіку, йди та проспись… Мало тобі, що друга свого угробив, – нехай Колі земля буде пухом, – так ще і дочку свою споюєш!
– Замовкни, дурко! – страшно заревів батько і стиснув щелепи.
– У кімнату, негайно! – завила мати на Марійку.
– Я не можу, – ледве чутно заперечила та. – Я мушу… – Вона з надією поглянула на тата, але побачила, що він знову дивиться на неї, як на Мурзика, якому не слід бути присутнім при потворній дорослій сварці.
– Або ти зараз же йдеш у свою кімнату, або щоб ноги твоєї більше не було в домі! й матері в тебе більше немає! Якщо вийдеш звідти, я тобі не мати! – оглушив Марійку материнський крик. – Іди, кому сказала! Ну!
Марійка похнюплено пішла геть під конвоєм матері. Та розлючено видерла ключ, уставлений із внутрішнього боку, й зачинила двері, вичерпно клацнувши замком. Тому його і врізали у дверях Марійчиної спальні, що «не вийдеш зі своєї кімнати» було улюбленим маминим покаранням.
Ковальова спустошено поставила на підлогу свій рюкзак. За вікном погойдувалося ще голе й незахищене кругляччя каштанів.
Кімната здавалася чужою. Відчужено знайомою й аскетичною. Лампочка під стандартним плафоном на білому дроті. Товста тристулкова жовта шафа. Письмовий стіл, накритий склом, під яким були розкладені Марійчині дитячі фотографії та картинки, вирізані нею з різних журналів, – нестерпно убогі порівняно з казковою вежею на Яр Валу, мармуровим каміном, старовинними книжковими полицями, тонконогим бюро з чорного дерева, різьбленим буфетом, наповненим сріблом.
Але зараз все-все-все це раптом здалося їй безглуздим і надуманим.
А може, і не було ніякої вежі, не було кішок, які розмовляють, і темношкірої книги Києвиць? Адже якби все це було, хіба могла б мати замкнути її в кімнаті, як…
«Як раніше!»
Марійка сіла на край ліжка й опустила обличчя в безсилі долоні.
Мама завжди дорікала їй за те, що вона недолуга. Але якою ж вона могла бути біля такої матері? Адже коли була б іншою, то не змогла б жити поряд із нею. І хоч би якою вона, зрештою, стала б, опинившись біля неї, знову була б такою…
«Як раніше».
І сидітиме тут…
«Як раніше».
Тільки тому, що нездатна сказати матері «ні».
Де ж вона, та сила, про яку говорила їм книга?
Ковальова підійшла до вікна. Її вулиця була однобічною – на іншому боці дороги плескався в сонячних променях чахлий Кадетсько-Шулявський гай, у якому колись давно кияни святкували свою Вальпургієву ніч, – 1 травня – всесвітній шабаш відьом.
Колись, іще до революції, коли на місці нинішніх молодих і незміцнілих дерев, і Марійчиного будинку, і хрущовок, що є сусідами з ним, і вулиць, і кварталів, – усього Солом’янського району, стояв гай – справжній, вирубаний, викорчуваний і зниклий назавжди. І перед світанком поліція підбирала п’яних і голих простолюдинок, які тут лежали під деревами та кущами, і звозила їх у переповнені у зв’язку з відьмацьким святом дільниці.
«Я виросла біля Лисої Гори. Ти – працюєш. А ти?»
«А я…»
1 травня – перший шабаш року!
«Коли на перше свято року ти вершитимеш свій суд над вічністю, недоступною очам сліпих…»
Вона рвійно відскочила від вікна. Підбігла до столу і, злегка піднявши товсте скло, витягнула звідти портрет Булгакова. Потім переконано відчинила платяну шафу, дістала свою улюблену сорочку – татову – смугасту.
Вона йде надовго. Третій поверх. І поруч пожежна драбина. Між іншим, не дуже й страшно…
– Ну що, закипіло? – Дарина вбігла в кухню, притримуючи біля грудей краї махрового рушника. – Боже, як добре після душу! – проголосила вона. – Навіть із господарським милом! Цікаво, Килина що, іншого собі не купувала?
На допотопній плиті радісно вирували дві крихітні срібні каструльки з майбутньою присухою. Поряд сиділа руда Пуфик, не зводячи круглих очей із бульбашок, які викликали в неї неабияку цікавість.
– Мийся частіше. Тобі личить, – добродушно всміхнулася Катя. – Ти вчасно. – Вона скрупульозно звірила текст книги з циферблатом свого годинника. – Через тридцять секунд треба додати нігті з правої руки.