Ґарґантюа і Пантаґрюель - Рабле Франсуа. Страница 44

Так само суд не бачить складу злочину у гівнячках, а цей злочин йому приписували тому, що він не міг сповна відкласти, як це доводить пара рукавичок, напахчених пальбою горіхової свічки, з тих, якими користуються в Мірбалі, попустивши вітропуск із допомогою бронзових ядер, ось чому стайничі змішують по-обершталмейстерському свою нав'ючену Луарою городину з шуліковими балабончиками, розцяцькованими угорським мереживом, які його шваґер ніс урочисто у лімітрофному козубі з гербами морд, увінчаних трьома шевронами на вже ветхому полотні, в засідку до куреня, звідки стріляють перами в червоподібного папугу.

Що ж до оскаржень до позваного, ніби він був черевичником, сироїдом і смолієм мумій, то цього при копанні не встановлено, як довів переконливо позваний, тож на цій підставі суд засуджує його на три склянки кисляку, приправленого, розбавленого, перерозпряженого, як заведено в цьому краю, і ці склянки згаданий винуватець і заплатить у майській середині серпня.

Проте винуватець береться доставити сіно і клоччя затикати капкани в горлянці, обгорнуті в чернечі богородиці, протереблені крізь решето на коліщатках.

Зоставайтеся друзями, без оплати витрат, і на цьому засідання закривається.

Після оголошення присуду сутяжці розійшлися, обидва задоволені постановою, і це річ була невиданська, такого-бо не траплялося з часів потопу, і ще тринадцять ювілеїв не станеться, щоб супротивні сторони були однаково задоволені остаточним вироком.

Що ж до присутніх радців та докторів, то вони цілі три години були в екстазі й цілковитому захваті від просто-таки нелюдської мудрости Пантагрюеля, появленої на очі тим, як він розв'язав цю морочливу і закручувату справу, і ще довго вони б умлівали, аж це принесено чимало винця і рожевої водиці, і принесене швидко вернуло їх до тями і до звичного розумування, і слава Богу, що так.

Розділ XIV

Панурґ оповідає, як він вирвався із турецьких лабет

Пантагрюелів присуд був оприлюднений і почутий, розмножений на друкарських верстатах і переданий до судових архівів, отож усі гомоніли:

— Соломон, передаючи з простого домислу дитину матері, зроду не являв такої мудрости, як Пантаґрюель. Як добре, що він живе поміж нами.

Його навіть запрошували на доповідача і голову суду, але він, уклінно подякувавши, відмовився.

— Ця посада (сказав він) тримає людину в неволі, й тим, хто її обіймає, дуже важко спастися, якщо зважити на людське розпоганення. Я міркую так: якщо стольці, звільнені грішними янголами, обсядуть лише такі людці, то й через тридцять сім ювілеїв не настане Страшного суду, а Миколай Кузанський буде лжепророком. Мій обов'язок попередити вас про це загодя. Але як у вас знайдеться кілька барилець доброго вина, я залюбки візьму їх у дар.

І вони залюбки так і вчинили: послали йому найкращого вина з міських пивниць, і він випив повну. Зате нетяга Панург перебрав міру, бо був сухий, як тараня. Біта у нього стала легесенька, як у захлялого кота. Коли він шелепнув за одним замахом півпугара рубінового вина, хтось йому кинув:

— Куме, легше! Надто ви вже щируєте!

— Геть ік лихій годині! (гукнув він). Це тобі не паризійські перепійчики, які чаркують, мов букивчаки, і дзьобають лише тоді, як їх, наче горобчиків, ляпнуть по хвостику. Ех, кумпане! Аби ж я вмів так швидко злинати, як я лигаю, я б уже ширяв понад місячною сферою з Емпедоклом! Але що за чортівня? Мені невтямки: вино міцненьке і добірне, а що більше його п'ю, то дужча в мене жадота. Мабуть, тінь монсеньйора Пантагрюеля викликає спрагу, як місяць застуду.

Товариство зайшлося реготом. Бачачи теє, Пантагрюель поспитав:

— Панурже, чого це на вас смішки напали?

— Сеньйоре (сказав той). Я їм розповідав, які ці бісові турки нещасні — вина в рота не беруть. Якби Магометів Алькоран не містив у собі іншого лиха, то й тоді я б ніяким світом не перекинувся в їхню віру.

— Але скажіть мені (спитав Пантагрюель), як вам пощастило вирватися?

— Присяйбогу, сеньйоре (сказав Панурґ), розповісти, не повірите.

Турки, бусурмани, посадили мене на рожен, нашпигавши салом, наче кролика, бо я був такий худий, що інакше мене б не вгризли. І давай смажити мене живцем. От смажать вони мене, а я думкою на ласку Божу себе сповіряю, доброго святого Лаврентія згадую і все уповаю, що Бог вирятує мене від цих тортур, і що ж, порятунок прийшов воістину дивом дивним. А було це так. Припоручив я, отже, себе ревно Господу і знай лелесаю: «Боже, поможи мені! Боже, спаси мене! Боже, порятуй мене від муки, якої я зазнаю від цих невірних собак, бо я твого закону не кидаюсь!» А мій підпікач чи пришмалювач саме здрімнув, чи то з Божої волі, чи то з волі якогось доброго Меркурія, що хитрощами приспав стоокого Арґуса.

Відчув я, що він більше не крутить рожна, глядь, аж він хропака затинає. Тоді зубами схопив я за необгорілий кінець головешку і кидиць її у пах моєму підпікачеві, а другу здолав пожбурити під польову койку, де лежав солом'яник пана пришмалювача, поставлену біля пічки. Солома так і пихнула, полум'я перекинулося з соломи на койку, з койки на стелю, сосновими дошками обшиту. Та це ще нічого! Головешка, кинута в пах моєму клятому мучителеві, підпалила йому все лобове волосся, і в нього зашкварчали яйця, якби вони в нього не були такі смердючі, він би й до ранку не похопився, а так він підскочив, як гірський цап, висунувся у вікно і завопіяв несвітським гласом: «Даль борот! Даль борот!», що означає: «Горим! Горим!» Потім накинувся на мене, збираючись шпурнути мене в огонь; він різав мотуззя, яким були зв'язані мої руки, і вже почав різати вірьовки на ногах.

Аж це господар дому, почувши крики на пожар і відчувши дим на вулиці, де він гуляв із цілим гуртом пашів і муфтіїв, притьма кинувся гасити вогонь і рятувати своє добро.

Надбігши, він схопив рожен, на який мене насадили, і вдарив ним, поклавши трупом мого підпікача, чи то через брак швидкої допомоги, чи то з іншої причини, — господар увігнав йому рожен трохи вище пупа, праворуч, прошив третю долю печінки, а відтак гостряк, ідучи вгору, пропоров діяфрагму, а вийшов через осердя у плечовому поясі, між хребтом і лівим окостом.

Щоправда, коли господар витяг із мене рожен, я бебехнув біля жаровні, але забився тільки ледь-ледь, — удар послабило сало.

А мій паша, бачачи, що непереливки, що домів'я не врятувати і що пиши пропало, крикнув пробі до всіх дияволів і, між іншим, до Ґрильґота, Астарота, Рапалла і Ґрибуйля, зовучи кожного по дев'ять разів.

Тут я ізвомпив не на жарт і сказав собі з ляком: дияволи зараз нагрянуть сюди із цим шаленяком, а що як, не доведи Господи, вони ще й мене злапають? А я і так уже напівспечений. І сало мене погубить, позаяк біси великі салоїди, як про це прямо мовить філософ Ямвлих, а також Мюрмель у своїй апології De bossutis et contrefactis pro Magistros nostros [191]. A проте я перехрестився, гукнув: Agyos athanatos, ho Theos! [192] — і жоден чорт так і не явився.

Бачивши теє, окаянний баша надумав зробити кінець собі — прохромити своє серце моїм рожном. Справді, він уже притулив його до грудей, але рожен далі не пішов, бо був не досить гострий; і як турчин не пхав, у нього нічого не вийшло.

Аж це я підійшов до нього та й кажу:

— Місере мугиряко! Ти марно гаєш час, так ти себе зроду не вб'єш, а лише покалічиш, і потім тебе аж до судної дошки мучитимуть цирульники; як хоч, я тебе покладу на місці, що ти й не кавкнеш. Я вже багатьох таким робом на той світ спровадив, повір мені, і нічого, зосталися задоволені.

— О, мій друже (сказав він), я тебе благаю! Я подарую тобі за це мій черес. На, візьми! У ньому шістсот серафів та ще й кілька діямантів і рубінів чистої води.

— А де ж вони? — спитав Епістемон.

— Клянуся святим Іоанном, — відповів Панурґ, — далеченько, як вони ще є.