Темна вода - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 22

— Ради Бога! — відмахнувся Мельник.

— Так от, — дід Іван вмостився за столом зручніше, — скажу тобі, що Тихим Затоном час від часу народ цікавиться, і не даремно. Тільки я ж ще який не який краєзнавець, тому деякі чутки перевірив. Багато різних легенд про затон народилася не з повітря. Там справді нехороше місце. Я б навіть сказав — страшне.

— Вовкулаки, привиди, інші лісові та водяні потвори — все це правда?

— Істоти, потворнішої за людину, насправді природа не вигадала, — промовив дід Іван тихим голосом, і Мельник відзначив: зовсім недавно він десь уже чув подібну фразу. Хоча, з рештою, він стикався з проявами дикої людської жорстокості щодня впродовж десяти років. Тому в чомусь погоджувався з таким висновком. Тим часом господар налив по другій і повів далі, явно починаючи заводитись, осідлавши улюбленого коника: — Починати треба здавна. До середини вісімнадцятого століття наше село називалося Низове. Бо знаходиться вниз за течією Десни. Належало село тоді козацькому полковнику Омелянові Бирці — він отримав його в подарунок від самого Кирила Розумовського за вірну службу.

Мельник уже хотів запитати, хто він такий — цей Розумовський, і чому мав право дарувати села наліво і направо. Але вчасно прикусив язика — сценарист, під якого він зараз бутафорив, точно мусив це знати. Тому лише з розумним виглядом кивнув головою.

— Згодом Бирка програв маєток разом із селом у карти поміщику Северину Козубу. Відтоді воно стало називатися Козуби і переходило в спадок від нащадка до нащадка аж до самої революції. Син Северина Козуба — Пантелеймон, якого тут називали Паньком, але тільки поза очі, відрізнявся лютим норовом. Міг запросто забити до смерті будь-якого кріпака за найменшу провину. Або собаками зацькувати — в нього здоровенна псарня була. Любив таку, наприклад, розвагу. Візьме якогось винуватця і скаже: „Можу наказати забити тебе батогами до напівсмерті, а всім іншим під страхом смерті забороню до тебе підходити. Так і помреш повільно, в страшних муках. А можу просто так на волю відпустити. Якщо, звичайно, від собачок моїх утечеш”. Бігти бідака мусив через широке поле до лісу. Добіжить до дерев — урятується. Звісно, надія якась з’являлася. Тільки нікому не вдавалося втекти від лютої псячої зграї. Сам Панько Козуб скакав за ними верхи і гарцював довкола того місця, де його собаки терзали спійману жертву за горло та мошонку.

Уявивши собі цю картину, Мельник здригнувся. Йому здалося, що він сам відчуває той шалений біль від гострих собачих ікол, що впиваються в тіло.

— Але найбільше страждали молоді дівчата-кріпачки, — дід Іван говорив, наче читав учням урок. — Матері боялися народжувати дівчаток, а коли вже народжували, то просили Бога, аби не наділяв їх вродою. Та як на лихо дівчата в Козубах виростали красунями. Панько терпляче чекав, поки їм виповниться п’ятнадцять, і забирав до себе в маєток покоївками. Якщо дівчата були слухняними і покірними, то скоро поверталися додому з байстрям від пана. Далі змушені були няньчити байстрючат, і дуже сильно щастило, якщо знаходився хлопець-кріпак, який погоджувався одружитися і прийняти жінку з, так би мовити, додатком. Та частіше дівчата все ж таки намагалися опиратися. І тоді їхні скалічені тіла вірні слуги пана Козуба вивозили серед ночі до Тихого Затону. Там забавлялися з дівкою наостанок, а тоді топили у темній воді затону. Скільки молодих життів поховано під водою, точно не знає ніхто. Чутки про забави Козуба ходили по окрузі, доходили до губернії, тільки ніхто нічого не міг, а швидше — не хотів робити. Але там же, у Тихому Затоні, знайшов свою смерть і сам Панько.

Раптом, ніби на замовлення, враз погасло світло. Мельник машинально лапнув зброю, та господар пробурчав щось явно нецензурно на адресу підстанції, з якою все постійно так. З вікном було ще не зовсім темно, та сутінки поволі огортали все довкола. Сидіти так і слухати страшні історії за інших обставин справді було б більш цікаво. Та Віталію раптом стало від цього всього не по собі. Тим часом дід Іван уже чиркав сірниками, запалюючи гнотика напівобгорілої свічки, що стирчала в глиняному горщику. Полум’я затремтіло, кидаючи на стінки химерні тіні. Дід заклично взяв чарку. Після того, як вони випили, він заїв шматочком сала з хлібом і продовжив:

— Були кріпаки, що наважувалися тікати від своїх панів. Вони відразу оголошувалися поза законом, тож ховалися в лісах та промишляли розбоями. Від Козуба, сам розумієш, тікало дуже багато. Ось ці самі збіглі якось влаштували на пана засідку в ніч на Різдво. Той повертався з гостей від сусіди, п’яний в димину. Отямитися не встиг, як вискочили з-за дерев на засніжену дорогу зарослі обірвані брудні мужики, зупинили коней, стягнули його з саней і потягли через ліс до затону. Морози стояли люті, але на темній воді лід завжди стояв тонкий. Кажуть, чим більша глибина, тим слабкіший лід. А до дна Тихого Затону вже тоді ніхто ніколи не діставав.

— Виходить, правда, що те місце бездонне? — Мельник чомусь заговорив пошепки, хоча оповідач не знижував голосу.

— Не знаю, — повів плечима Шалига. — Не міряв. Люди кажуть. Мо’, брешуть. Тільки з дна затону ще ніхто нічого не діставав. А там, за чутками, ого-го скільки всього може бути. Особливо — після останньої війни. Але це так, не має значення. Зіштовхнули лісові мешканці свого кривдника на лід. Проломилася крига і пішов Козуб під воду каменем. На ранок збіглі здалися поліції, їх засудили на довічну каторгу, а син Козуба, успадкувавши маєток, повів зовсім іншу політику. Злякався, що повторить батькову долю. Хоча вбивці в Сибіру зогнили, але ж тіло Панькове так і не знайшли. Ось звідси і починається містика, яка тобі так цікава, — оповідач перервався, ніби чекаючи, що Мельник щось скаже, та той мовчки стежив за тінями на стіні, тож дід Іван повів далі: — Кажуть, мається неприкаяна душа вбитого і не похованого поміщика. Ось і мститься він усьому людському. Кілька разів на рік серед ночі виходить він з води і починає шукати собі чергову жертву. Побачить якогось необережного рибалку — хап за горло, і тягне під воду. Все думає, що знайдеться колись така сама чорна душа, яка не відійде, а так само буде між світами маятися, спокою не мати. Тільки не так багато чорних душ на світі, як того хочеться привидові. Заблудлі є, чорні не зустрічається. Ще кажуть: уся нечисть, яка довкола Тихого Затону водиться, вважає його серед себе чимось на зразок старшого. Не знаю, як це в них насправді називається, але всі вони його бояться і слухаються.

— Хто — вони?

— Ну, там різного вистачає. Русалки, водяники, лісовики, перевертні. Все це — чорні душі лихих людей, які після їх смерті, природної чи наглої, перевтілилися в різну нечисту силу. Кажу ж тобі — погане місце цей Тихий Затон. Це тепер люди боятися перестали, бо науково-технічний прогрес та різні інші чинники. А ще років сто назад нікого в ті краї калачем не заманити. Різні люди, які вважали себе освіченими, час від часу билися об заклад одне з одним, що переночують на березі Тихого Затону і нічого з ними не станеться. Мертвими нікого з них на ранок, ясно, не знаходили. Гірше — знаходили  божевільних, які не могли сказати, де вони і як їх звати. Де в кого взагалі мову відбирало. Страшно?

— Не знаю, — чесно признався Шульга.

— Ось і я не знаю, де там правда, а де — придумка народна. А кажуть різне. Наприклад, мало не щоночі виходять з темної води затону русалки і хороводи водять, панночку викликають.

Він замовк, ніби навмисне витримуючи паузу. В тиші було чути, як шкребуться десь під підлогою хати миші, а ще щось порипувало в сінях і потріскував гнотик свічки.

— З тією панночкою так вийшло, — знову заговорив дід Іван. — Полюбила вона попри батькову волю простого сільського парубка. Кріпосне право тоді вже скасували, але все одно сільських парубків кохати для панночок — зась. Ну, тікала вона до свого милого потайки, аж поки не відчула — його дитина під серцем у неї. Тоді вона швиденько спокусила на балу в губернатора молодого панича-офіцера, а той в пристрасному запалі і не встиг зрозуміти, що вона — не дівчина. Відразу ж попросив її руки. Дитина народилася майже тоді, коли треба. Тільки сама панночка чорнокоса, її чоловік так само чорнявий, а дитинка — білява, як її справжній батько. Швидко все випливло. Обдурений офіцер свого суперника в солдати відправив. А через рік його десь на війні з турками вбили. Панночка і так щастя з немилим, та ще й рогатим чоловіком не знала, а тут узагалі з лиця спала. Через тиждень після сумної звістки втекла з дому верхи, взявши кращого жеребця з чоловікової конюшні. Куди поскакала серед ночі — ніхто не знав. Коня знайшли прив’язаним біля Тихого Затону наступного дня. Поруч валялося на траві жіноче плаття. Втопилася, бідолашна, гріх великий на душу взяла. Тому й душа неспокійна. Ну, а через деякий час пішли розмови. Ніби бачили люди, як виринає з темної води величезна рибина, зовні схожа на щуку, тільки в кілька разів більша і з потворною пащекою. А на щуці — молода жінка в білій нижній сорочці з розпущеним волоссям. Це такий знак: не можна в Тихому Затоні рибу ловити. Хто насмілиться, на того смерть чекає. Панночка нікого не впізнає, тож для неї всі чоловіки на одне лице — лице її загиблого милого. Так вона починає обнімати, цілувати, тільки холодні її поцілунки. Після них людей мертвими знаходять. Така ось казка.