Темна вода - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 30

До всього дід поклав у торбу шматок старого сала, зчистивши ножем шар солі та жовтий наліт, кілька цибулин, огірків, помідорин, півхлібини. Туди ж засунув справжню німецьку фінку — військовий трофей його батька, — та емальованого кухлика. На фоні цих серйозних зборів корінний городянин Мельник виглядав кумедно зі своїм спальником і двома банками рибних консервів, куплених у Люди в вагончику. На ньому була та ж сама брезентова куртка, спортивні штани, кросівки та кепка-бейсболка з великим козирком. До того ж він почував себе якось невпевнено без зброї. Та нічого, окрім ножа-викидухи з набірною ручкою в нього зараз не було. Мельник сподівався, що зброя йому не знадобиться.

Коли опустився сірий вечір, дід Іван перехрестився і вони рушили.

До річки йшли мовчки. Так само мовчки, перемовляючись лише короткими фраза мами на зразок „бери” і „давай”, спустили на воду човна. На Шализі були рибальські бахіли, він зайшов у воду і притримував човен, поки Мельник у своїх кросівках забирався всередину. Потім примостився сам на протилежному краю, але замість маленьких весел, якими зазвичай користуються в таких випадках завзяті рибалки, він витягнув з наплічника якусь алюмінієву трубку, почаклував над цією конструкцією, і ось уже тримав у руках розкладне алюмінієве весельце.

— Нічого собі, — вирвалося в Мельника.

— А ти як думав? Це мені колишній учень подарував. Не хотів мову з літературою вчити. Каже — не треба мені, я інженером буду. А інженерам книжки читати і грамотно писати не потрібно, у них мозок зовсім інакше влаштований. Таки бач, став конструктором. Правда, не в нас — за кордон виїхав, там такі більш потрібні, — говорячи так, Шалига працював своїм диво-веслом, повільно відгрібаючи від берега і вирівнюючи човен так, аби триматися перпендикулярно течії. — Оце приїжджав. Приходив, питався: „Що вам зробити, аби ви побачили, чого я без ваших підметів із присудками досяг?” Ось я таке весло замовив. За півроку з німецького міста Регенсбурга посилку отримав. Там — оця цяцька разом із інструкцією. Інструкція. Ясно, німецькою, мені автор українською переклав і від руки написав. Безграмотно ж написано! Знаєш, він слово „весло” через „и” пише...

Мельник не знав, чи щось треба на це відповідати, тому вирішив промовчати. Так вони перетнули Десну від берега до берега і вилізли, коли довкола вже стояла справжня нічна темрява. Мельника відразу атакували комарі, та ніколи було з ними воювати — дід Іван розпорядився братися за один край човна, сам узявся за другий і вони понесли його до спокійного водоймища. Це місце Шалига назвав тихою Десною.

Тут справді було тихо, пахло болотом і прілістю. З-під ніг сипонули в воду жаби. Чоловіки знову спустили човен на воду, і коли сіли, Мельник відчув — течії зовсім немає. Він попросив у Шалиги весло, та не впорався — човен він його гребних вправ почав крутитися довкола своєї осі, і дід Іван, зітхнувши, забрав весло назад. У його руках воно стало більш слухняним. Човен тихо сунув через заводь просто до порослого кущами протилежного берега, який темнів попереду. Коли до кущів лишилося зовсім недалеко, Шалига попередив:

— Я розвернуся, а ти тримайся міцніше і допомагай.

— Як допомагати?

— Сам побачиш. Темно, так ти руки перед собою тримай. Аби м ні за що не зачепилися, бо човен розірветься — точно звідси не виберемося.

Мельник не встиг здивуватися, як дід Іван кількома гребками розвернув човен, і тепер він рухався кормою вперед. Віталієві лишалося тільки послухати його і виконати наказ, коли човен урізався в кущі.

Мельник закрився руками від гілок і чекав, що вони тицьнуться об берег. Та цього не сталося — човен пройшов крізь кущі і вони опинилися в вузькому проході. Це була якась невеличка протока, котра, як зрозумів Віталій, вела до Тихого Затону.

— Не спи, йолки-палки! — попередив Шалига. Мельник пригнувся. Гілки черкнули по голові, мало не збивши з неї кепку. Виставивши перед собою руки, він відразу наштовхнувся на корч, що визирав з води, інстинктивно відштовхнув його від себе. Від поштовху човен гойднувся, та все ж таки ввійшов у потрібний фарватер. Наступний корч виявився ліворуч. Далі їх було ще кілька. Вони рухалися повільно, дід Іван лише торкався веслом поверхні води і так само намацував краєм весла в непролазній темряві корчі, відштовхуючись від них і не даючи човну зав’язнути.

Куща ставали все густішими, протока серед них — усе вужчою. Несподівано рука Мельника наштовхнулася на стовбур дерева. Вочевидь, це була верба, яка росла просто з води. Човен зупинився, і дід Іван, знавець цих місць, запитав чомусь пошепки:

— Дерево?

— Ага, — так само пошепки відповів Віталій.

— Бери направо, там місця більше. З лівого боку латаття густе по воді, заплутаємося — надовго сядемо.

— А тут глибоко?

— Не знаю, не міряв. Раз дерево росте, значить, дно десь є. Ти менше патякай, не гуляй.

Мельник слухняно відштовхнувся у правий бік. Човен обплив дерево і далі знов почав рухатися у фарватері між корчів. Якась гілка, що висіла надто низько, подряпала Віталію щоку, та він не зважав: його почала захоплювати сама пригода як така. Не важливо, що чекає попереду. Головне — процес: плисти в темряві вузеньким проходом, долаючи різні перешкоди і невпинно просуваючись до кінцевої мети.

Вона не забарилася. Верболіз несподівано розсунувся, дід Іван зробив кілька сильних рухів веслом, і човен виплив із заростів. Уже вийшов місяць, ніч обіцяла бути світлою. У цьому тьмяному місячному світлі Віталій Мельник побачив Тихий Затон.

Він мав форму неправильного кола. Так, ніби його намалювала на білому аркуші паперу маленька дитина. Олівець стрибав у її руці, та вона все ж таки з’єднала краї кола, причому — абияк. На око Мельник не міг прикинути, тим більше — вночі, скільки затон бодай приблизно займає в діаметрі. Але якщо дивитися на темні краї берегів, то не менше п’ятисот метрів. Ураховуючи нерівність берегів, з середини затону відстань до одного берега була меншою, до протилежного — трошки більшою. Місячна доріжка висвітлювала темні плями латаття, абияк розкидані по поверхні темної води. Довкола було тихо, якщо не рахувати комариного писку.

Дід Іван спрямував човна до найближчого берега. Вони врізалися в осоку, і Шалига, розвернувши човен боком, спробував дотягнутися веслом до краю берега. Мельник допомагав йому, хапаючись за очеретини і марно намагаючись підтягтися таким чином до твердої поверхні. Нарешті спільними зусиллями їм це вдалося, і Мельник обережно переступив на глинистий берег, затягнув на нього човна і подав руку Шализі. Той не відмовився, вибрався на тверде і тепер вони разом витягли човен на траву далі від краю води. Віталій тільки тепер звернув увагу, що аж засапався, хоча нічого особливого, такого, що вимагало докладання сильних фізичних зусиль, він не робив. Здається, в кросівки таки набралася вода — в п’ятах щось хлюпало.

У наплічнику старого виявився ліхтарик. Світив він недалеко, але цього виявилося досить, аби знайти підходящу невеличку галявину, затягти туди човна і розпалити в її середині вогнище. При світлі багаття чоловіки поставили намет. Далі Мельник почав ладнати спальник, а Шалига — розкладати біля вогнища нехитру закуску.

Вони присіли біля човна, який перевернули догори дном. Кухлик був один, та в тому, аби пити по черзі, жоден із них не бачив жодної проблеми.

Циферблат Віталієвого годинника показував початок дванадцятої ночі, коли вони спорожнили пляшку під дідові історії. Потім Шалига поліз у намет, а Мельник насилу втрапив усередину спального мішка. Дід виявився правий — комарі зовсім не турбували, хоча й дзижчали під вухом.

Заснув Мельник швидко, щойно голова торкнулася землі.

Прокинувся так само несподівано і невідомо від чого. Ніби хто штовхнув у бік. Дивно — Мельнику здалося, ніби він спав із розплющеними очима, така темрява стояла навкруги. Навіть місяць кудись заховався, хоча небо над верхівками дерев було рясно всипане зорями. Попри це довкола на відстані простягнутою руки було темно.