Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич. Страница 29

Рашель швидко озирнулася, миттю підхопилася й підбігла до мене.

— Привіт, татку! — сказала вона, поцілувавши мене в щоку. — Нарешті ти прокинувся. А мама ще спить?

Я не одразу збагнув, про кого вона питає. А коли зрозумів, що йдеться про Анн-Марі, то подумки вилаяв себе за нетямущість. Ми вже на Новоросії, отже, наша гра почалася. І від того, чи добре ми впораємося зі своєю роллю, залежить наше життя.

— Спить як убита, — відповів я. — Ти давно прокинулась?

— Ще дві години тому. Відчуваю, що виспалася на три доби наперед. Міцним же зіллям нас накачали!

Тим часом чоловік підійшов до нас і пояснив:

— Мені не радили будити вас за допомогою стимуляторів. Поспішати вам поки нікуди. — Він простяг мені руку. — Давайте знайомитися, сер. Я Руслан Ковальов, хазяїн цього будинку.

— Дуже приємно, — відповів я, потискаючи його пухку долоню. — На жаль, я не знаю свого імені. Тутешнього імені.

— Вас звати Стів МакЛейн, вашу доньку — Рейчел, а дружину — Енні.

— Круто! — вихопилось у мене. — Тобто я хотів сказати — чудово.

Ковальов стримано усміхнувся.

— Міс Рейчел висловила своє задоволення такими ж словами. Хоча для нас це звична практика — вигадані імена для тимчасових аґентів мають бути якомога ближчі до справжніх, щоб швидше до них звикнути. А збіг ініціалів — узагалі ідеальний варіант.

— Це стосується не тільки тебе, тату, — втрутилася Рашель. — А й мене теж. І Ан… і мами. Вона, одружившись з тобою, просто додала твоє прізвище до свого дівочого і стала місіс Престон-МакЛейн. А я, якщо раптом забудуся й почну говорити „Ле…“, зможу виправитися: „Лейн, Мак-Лейн“.

— Дуже добре, — сказав я. — Ми вже тут леґалізовані?

— Відомості про вас внесені до імміґраційної бази даних. Це було просто — зараз у нас такий бедлам, що виявити фальсифікацію абсолютно неможливо. Щоправда, могла бути проблема з отриманням посвідки на проживання, але ми її владнали завдяки нашій людині в міській управі.

— А що за проблема? — поцікавився я.

— Зараз поясню. Але спершу ходімо на кухню, я нагодую вас. Ви, певно, зголодніли.

Ще б пак, зголоднів. Аби втамувати мій голод, знадобилося дві повні тарілки рису зі смаженою бараниною, родзинками та безліччю спецій (ця страва називалася пловом і була дуже смачна), а також чималий шмат твердого сиру.

Ковальов тим часом розповідав:

— Власне, життєвого простору на нашій планеті вдосталь. До війни Новоросію населяло близько п’яти мільярдів людей, а коли сто двадцять років тому чужинці переселили до нас землян з Росії, країн Кавказького реґіону та Середньої Азії, нас стало понад сім мільярдів. Ну а потім… потім сталася та сама історія, що й на інших людських планетах. Різко впала народжуваність, багато наших співвітчизників — і старих, і нових — втратили будь-який стимул до продовження роду. Заборони уряду на вживання контрацептивних засобів, оголошення поза законом абортів і решта подібних заходів не принесли бажаного ефекту… Втім, я бачу, що вам це добре відомо. Більше третини наших міст стоять пусткою, а в усіх інших, за невеликим винятком, збезлюдніли цілі квартали і навіть райони. До згаданих винятків належать лише кілька крупних меґаполісів — Верхній Новгород, Аллах-Юрт, Христовоздвиженськ і, звісно, столиця — Санкт-Ніколайбурґ, на околиці якої ми зараз перебуваємо. Коли альви почали переселяти до нас людей з Аррана, Землі Вершиніна і Есперанси, наш государ видав указ, що переселенці повинні насамперед обживати спустілі райони. А ґубернатори густонаселених міст, у тому числі Ніколайбурґа, пішли ще далі: з государевого дозволу вони запровадили для всіх інопланетників обов’язкову реєстрацію й отримання посвідки на проживання — щось на зразок старих добрих віз. — Ковальов несхвально гмикнув. — Певна річ, це зроблено з найкращих спонукань, щоб уникнути масового напливу міґрантів. У покинутих містах переселенцям допомагають альви — забезпечують їх продовольством, медикаментами, всіма предметами першої необхідності, устаткуванням для ремонту житла, відновлюють занедбану інфраструктуру, навіть налагоджують роботу давно зупинених фабрик і заводів. Ну а тут увесь клопіт про них повністю ліг би на нас, а наш уряд від цього не в захваті.

— Так, розумію. І під яким же приводом ми отримали посвідку на проживання?

— Головним чином тому, що я виявив готовність узяти вас на своє повне забезпечення.

— З доброти душевної?

— Ні, через Енні. Вона висококласний інженер мережевих комунікацій, а в телекомпанії, де я працюю, гострий брак кваліфікованого персоналу. Я надаю їй роботу, а вашій сім’ї — житло. Відтепер весь другий поверх цілком у вашому розпорядженні. Там є невеличка вітальня, дві спальні з ваннами, кабінет і бібліотека.

— Ви живете в цьому будинку сам? — запитав я, окинувши поглядом обстановку кухні, яка була зовсім не схожа на холостяцьку.

— Ні, у мене є дружина, Ірина. Позавчора я відправив її на тиждень погостювати у доньки й онучок. Відразу попереджаю, що вона не посвячена в мою підпільну діяльність, хоча здогадується про неї. Коли Ірина повернеться, постарайтеся поводитися якомога природніше. Я повністю ручаюся за її лояльність. Якщо вона зрозуміє, що ви не ті, кого з себе вдаєте, то не кинеться доносити на вас у царську охранку, а зробить вигляд, ніби нічого не помітила. Та все одно обережність не зашкодить.

За кілька хвилин, коли я вже пив каву, в кухні з’явилася Анн-Марі. На відміну від мене, вона швидко зорієнтувалася і відразу увійшла в роль: ввічливо привіталася з господарем, потріпала Рашелину чуприну із словами: „Привіт, доню“, потім узяла мене за руку й лагідно зазирнула мені в очі.

— Доброго ранку, любий.

— Здрастуй, Енні, — трохи сторопівши, відповів я.

А Руслан Ковальов задоволено кивнув:

— Бачу, місіс Престон-МакЛейн не матиме особливих проблем з адаптацією.

— Отже, так мене звати? — сказала Анн-Марі, влаштовуючись за столом. — Дуже непогано. А далі?

Пригощаючи її сніданком, Ковальов повторив те, про що вже встиг розповісти мені. Потім вручив нам підроблені арранські документи, тимчасові імміґраційні посвідки (справжнісінькі, за всіма правилами видані новоросійською владою) і лазерний диск, де були записані всі подробиці нашої леґенди.

Рашель уважно вивчила своє посвідчення особи і з сумнівом мовила:

— А чи не надто ви занизили мій вік? Ну нехай би вже вісімнадцять. Але сімнадцять, здається, замало.

— Якраз нормально, — сказав я. — У твоєму віці дівчата виглядають по-різному. Одні видаються старшими за свої роки, інші — молодшими. Ти будеш з молодих та ранніх.

— Окрім того, — додав Ковальов, — це дасть нам змогу влаштувати міс Рейчел до одного класу з юнаком, який нас дуже цікавить.

— А-а, — протягла Рашель. — Хай так. Сімнадцять — то сімнадцять. Доведеться прикидатися малоліткою.

— А ось мені додали майже три роки, — озвалася Анн-Марі. — Виходить, що я народила тебе в двадцять. Якраз нормально.

— І додаткові компліменти вам ґарантовані, — галантно зазначив Ковальов. — Тепер казатимуть, що ви виглядаєте молодшою за свій вік не на десять років, а на всі тринадцять.

У відповідь вона лише мовчки всміхнулася.

Після сніданку ми з Анн-Марі по черзі прийняли душ, переодяглися у все чисте (шафи в спальні були завбачливо укомплектовані різноманітним одягом наших розмірів), а потім разом із Рашеллю засіли за вивчення своєї леґенди і провели за цим заняттям увесь день, перериваючись лише на обід і вечерю. Наша історія, як і належало аґентам, була проста й нехитра, але ретельно розроблена. Навіть надто ретельно, враховуючи стислі терміни, в які її підготували. За обідом Анн-Марі висловила з цього приводу своє здивування, проте наш господар розставив усе на свої місця.

— Ми просто скористалися однією із заготовок, призначених для леґалізації чергових розвідників, — пояснив він. — Тільки й того, що трохи підправили ваші імена й додали до вашої сім’ї доньку.

Близько опівночі (доба на Новоросії триває двадцять п’ять з гаком годин) Рашель, усупереч її ж власному твердженню, що виспалася на кілька днів наперед, почала відчайдушно позіхати. Ми відіслали її спати, а за півгодини й самі вирішили, що на сьогодні досить. Попереду в нас було ще кілька днів на адаптацію, тож ми могли спокійнісінько відкласти заучування всіх дрібних фактів нашої біоґрафії на завтра.