Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич. Страница 49

— Ви маєте намір відпустити їх на свободу?

— Так.

— Коли?

— Не можу сказати.

— Їх полон продовжиться довго?

— Залежить від обставин.

— Від яких?

— Не можу сказати.

Тут я не витримала й схопила Аню за горло.

— Тепер слухай мене уважно, сучко. Ти маєш якесь тонке, ситуативне психокодування. Отже, в тебе залишилося почуття самозбереження. Зараз ти мені скажеш, де ви тримаєте батька. Якщо не можеш сказати прямо, то натякни. Інакше, присягаюся, я задушу тебе. Ти зрозуміла?

— Так.

Я міцніше стисла її горлянку.

— Кажи! Наказую тобі!

— Рожеві слоники… — прохрипіла вона. — Зелені кролики…

Думка про те, що Аня почала марити, не встигла сформуватися в моїй голові. Наступної миті перед моїми очима потемніло, підлога під ногами розверзалась, і я полетіла в безодню. Гучно щось ляснуло, і мені задзвеніло у вухах…

Я висіла в пустці, не відчуваючи свого тіла… Хоча ні, тіло я відчувала ,але не відчувала його ваги. У вухах продовжувало настирливо дзвеніти. Моя рука торкнулася до чогось м’якого, теплого… Нарешті я здогадалася розплющити очі й побачила перед собою Аню. Судячи з виразу її обличчя, вона перебувала в наркотичній дрімоті. Поруч із нею зависли Валько й Олег.

Саме зависли. Всі ми висіли в невагомості, а навкруги нас оберталася невелика кімната без жодних меблів, без вікон і дверей, з голими стінами та стелею, що випромінювала рівне біле світло. Тобто це ми оберталися посеред кімнати, але, як встановив ще у давні часи Ейнштейн, будь-який рух у природі відносний.

Також разом із нами пливли в невагомості кілька дивних предметів. Один із них, найбільший, дуже скидався на шматок дивана з вітальні Ковальова. Того самого дивана, на якому ще недавно сиділи Валько, Олег і Аня. Інші предмети, трохи менші, були клаптями килимового покриття і, мабуть, шматками будівельного металопластику.

Наші з Вальком погляди зустрілися. Він щось сказав, проте через дзвін у вухах я нічого не розібрала. Олег незграбно задриґав руками й ногами, мало не вціливши ліктем мені в обличчя. Я вхопила його за плечі, притягала до себе й прокричала на вухо:

— Припини брикатися!

Він розчув і послухався. Блідість його обличчя свідчила про те, що від невагомості його трохи нудить. А може, й не трохи.

Виникла слабка сила тяжіння. Ми поволі опустилися на підлогу, припинивши обертання. Ґравітація поступово зростала. Я сіла і, судомно глитнувши кілька разів, домоглася того, що дзвін у вухах зазвучав тихіше. А Валько вдався до більш дієвого засобу — всунув пальці у вуха й енерґійно подлубався в них.

— Хай йому біс! — вигукнув він. — Це ж телепортація!

— Ти так думаєш? — запитала я.

— А що ще думати? Я точно не втрачав свідомості. Навіть очей не заплющував. На секунду промайнула темрява — і ми опинилися тут. А телепортація, за визначенням, є миттєве переміщення матеріальних об’єктів у просторі.

— Я теж не втрачав свідомості, — промовив Олег, насилу підіймаючись з підлоги. — Мені стало зле… мені й зараз недобре, але я не відключався.

— А весь цей непотріб, — Валько вказав на шматок дивана й інші предмети навкруги нас, — ми прихопили з собою при телепортації.

Я підвелася й обійшла кімнату по периметру в пошуках виходу. Ані натяку на двері. Швидше за все, відсувалася ціла стіна, але, на жаль, ніяких кнопок для цього я не знайшла.

Я присіла навпочіпки над Анею Корейко, дала їй кілька легеньких ляпасів, щоб вивести її з дрімоти, а потім допомогла сісти на те, що залишилося від дивана.

— Де ми знаходимося?

— Не можу сказати.

— Як ми сюди потрапили?

— Не можу сказати.

Тут Валько зупинив мене:

— Стривай, так ти нічого не доб’єшся. Дай я спробую. — І він звернувся до Ані: — Говорити мені лише правду, ясно?

— Так.

— Нас хтось приніс сюди уві сні?

— Ні.

— Ми приїхали на метро?

— Ні.

— Ми здійснили гіперперехід?

— Ні.

— Ми телепортувалися?

— Не можу сказати.

Ха, супер! У контексті попередніх питань, її останнє не „можу сказати“ прозвучало як однозначне „так“.

Валько дістав з кишені штанів злощасний прилад з кнопками П, Л і Т.

— Ми телепортувалися за допомогою цього пристрою?

— Ні.

— А для чого він призначений?

— Не можу сказати.

— І все-таки, він якось пов’язаний з телепортацією?

— Не можу сказати.

— До дідька! — вилаялася я. — Як ти міг, Валько? Я ж цілком зрозуміло наказала тобі віднести все в передпокій.

— Вибач, Рашель. — Він покаянно опустив голову. — Я з неуважності сунув його до кишені. І забув.

— Брешеш! Ти нічого не робиш з неуважності. І ні про що не забуваєш. А зараз з твоєї вини ми втрапили в цю пастку.

— Аня сказала, що прилад тут ні до чого.

— Але не заперечувала зв’язок між ним і телепортацією. Фактично вона підтвердила його.

— Не поспішай з висновками. Зараз ми все з’ясуємо… Аню, кнопка Т блокує роботу паралізаторів?

— Ні.

— Блокує роботу лазерної зброї?

— Ні.

— Запобігає можливості телепортації?

— Не можу сказати.

Валько глянув на мене.

— Ось тобі й увесь зв’язок. Цей прилад призначений, щоб завадити тобі скористатися зброєю або телепортером.

— Але я не маю телепортера.

— А вони думали інакше. В усякому разі, припускали таку можливість. Тому разом із П і Л було активне Т.

— А ти деактивував його!

— Тут я винен, — не заперечував Валько. — Та хіба я міг це передбачити? Адже ми зняли з неї все, що можна… Гм-м. Саме так: усе, що можна. — Він знову перевів погляд на Аню. — Як ти здійснила телепортацію?

— Не можу сказати.

— Це біолоґічна властивість твого орґанізму?

— Ні.

— Телепортація здійснюється за допомогою спеціального пристрою?

— Не можу сказати.

— Він знаходиться у твоєму мозку?

— Ні.

Знадобилося ще чимало запитань, поки ми нарешті з’ясували, що пристрій вмонтовано в її ліву гомілкову кістку, а спрацював він від згадки про рожевих слоників і зелених кроликів.

Валько резюмував:

— Отже, ти винна не менше за мене, Рашель. Ти зажадала від Ані натяку, де твій батько з Анн-Марі. От вона й натякнула. Невдовзі ми зустрінемося з ними, але, на жаль, у полоні.

— Між іншим, за нами щось ніхто не поспішає, — озвався Олег, який, прислухаючись до нашої розмови, тим часом ретельно обстежував стіни. — Схоже, наша поява минула непоміченою. А отже, ми ще маємо шанс… Аню, як нам звідси вибратися?

— Не можу сказати.

— І не треба нічого говорити. Просто вийди з цієї кімнати. Зараз же!

Вона зробила спробу встати й мовила.

— Сезам, відчинися.

Стіна, біля якої стояв Олег, відійшла вбік, відкривши прохід у неширокий коридор, вистелений темно-синім килимовим покриттям.

— Круто! — захоплено озвався Валько. — Ну, хлопче, ти молоток!

Олег трохи сором’язливо всміхнувся й обережно визирнув назовні. Негайно завила сирена, блиснув спалах паралізатора, і він, як підкошений, звалився долілиць на підлогу.

— Олеже! — злякано вискнула я й кинулася до нього.

— Стій, Рашель! — гукнув мені вслід Валько. — Та стій ти, дурненька!

Я не послухалася і, звісно, теж потрапила під промінь паралізатора. Але так і не помітила, хто в мене стріляв.

28

Я прокинулася, лежачи навзнак на м’якому дивані. Лівий рукав моєї сорочки був закочений вище ліктя. На згині легенько чухалося, як після ін’єкцій. Поруч зі мною сидів Валько і тримав мене за руку.

Кілька секунд ми мовчки дивилися один на одного. Нарешті я зробила над собою зусилля і кволо всміхнулася. Він відповів мені широкою усмішкою:

— Привіт. Як самопочуття?

— Паскудне, — сказала я, повільно підіймаючись. — Ти колись потрапляв під паралізатор?

— Бог милував.

— Тоді не зрозумієш.

Я роззирнулася навколо. Ми перебували в просторій, розкішно обставленій кімнаті, на вигляд вітальні, вікна якої виходили на водоспад. Вдалині виднівся каскад гір з оповитими туманним серпанком вершинами. Я могла дати руку на відсіч, що ніколи раніше тут не була, але обстановка здавалася до болю знайомою.