Зброя вогню - Завітайло Тарас. Страница 27

— За що простити, Андрію? То вже така наша доля…

Вампіри усе тугіше стягували кільце.

— Прощавай, Нікелю! — крикнув Никодим. — Ти відважний ґном, битися пліч-о-пліч з тобою для мене було за честь!

— І ти пхощавай, Никодиме! — прокричав у відповідь ґном. — Ти славний запохожець, честь і хвала тобі!

Друзі перезирнули і всміхнулися один одному.

— На смерть! — страшно закричав Никодим.

— На смерть!!! — закричали решта бійців і кинулися на своїх ворогів.

Знову задзенькали клинки. Знову посипалися іскри. Аж раптом зі сторони кургану почувся низький, наростаючий гул багатьох сотень кінських копит і голосний крик «Слава!».

Бійці на мить завмерли. І ось у світлі полум’я з’явилися вершники, що мчали на повному скаку просто в серцевину бойовища. Довгі оселедці розвівалися на головах вершників, у руках блищали шаблі. Неймовірно — але очевидно: в останній момент надійшла підмога.

Попереду скакав низькорослий отаман Семен Пуголовок і щось кричав, указуючи на вампірів шаблею, а ліворуч від нього Андрій побачив Івася. У руках хлопця також мерехтіла шабля. І от кінний загін клином почав урізатися в ряди вампірів. Мить — і козаки та біла нечисть вирвалися з оточення. Але коні, зачувши раптом упирів, почали ставати дибки і скидати вершників.

— Усім спішитися! — крикнув високим сталевим голосом Пуголовок.

Вершники зіскакували з коней і продовжували битися в пішому строю. Усі змішалися, і битва закипіла з новою силою.

Вампіри, втративши свого проводиря та ще кількох своїх «чорних старшин», почали безладний відступ до лісу.

— Рубай їх! Рубай проклятих! — голосно кричав Бородавка, який, здавалося, збожеволів через смерть любого отамана.

Козаки рубалися запекло. Вампіри відступали. Затиснуті зусібіч, вони огризалися і сипали прокляттями. Їх залишалося все менше й менше. Ось іще один упир заверещав, простромлений Андрієвою шаблею. Топори Нікеля і Никодима піднімалися і падали, нещадно разячи своїх ворогів. Підкріплення вдихнуло нові сили у бійців, майже втрачена надія на перемогу знову заяскріла в їхніх очах.

А на сході вже сіріло небо.

— От і перемога, Дороше! — хрипло шепотів Бородавка, несамовито махаючи шаблею. — Ех, Дороше!

Бій добігав кінця. Упирі були взяті в кільце і безжально знищувалися. Незабаром усе скінчилося. З десяток упирів, розправивши крила, втекли до лісу.

Козаки важко дихали, оглядаючись довкруг, усе ще не вірячи у свою перемогу. Андрій підбіг до курінного Пуголовка і міцно обняв його.

— Спасибі, Семене! Аби не ви…

Отаман поплескав Андрія по плечу.

— Хлопцю дякуй. Він нас привів, розказав усе, з землянки шаблі видав.

Андрій повернувся до Івася. Той стояв, опустивши голову.

— Ти вже прости, Сивий, не послухався я тебе. Не втримався, до вас утік.

Козак підійшов і гаряче обняв хлопця.

— Дякую, Івасю… Благослови тебе Боже!

Івась підвів голову.

— Ти справжній козак…

— Сивий! — Андрій раптом почув оклик Бородавки. — А глянь-но, яка осьо цяця!

Андрій попрямував до гурту козаків, які щось розглядали і жваво обговорювали. Побачивши Андрія, вони розступилися. У центрі кола, насаджений на кіл, звивався і смикався упир. Біля нього, зіпершись на топори, стояли Нікель і Никодим. Упир люто шипів і вишкірявся.

— Бачите, кіл серце не зачепив, от бестія й конає, — спокійно зауважив старий характерник.

Упир ворушився все слабше й слабше.

— Перемогли, прокляті, — ледве вимовив він.

Сонце зійшло. І раптом десь глибоко під землею, в самих її надрах щось глухо і важко зогуркотіло, і весь степ здригнувся.

— А-а-а! — несамовито загорлав упир. — Ні! Пішов! Пішов! Будьте ви прокляті зі своєю шаблею!

Андрій, нічого не розуміючи, втупив погляд в упиря.

— Хто пішов? — запитав він.

— Сам знаєш, — відповів Мефодій, підійшовши. — Як думаєш, хто їх зібрав?

Бородавка й Андрій перезирнулися, а старий характерник перехрестився.

— Цур йому та пек! Антихрист, прости Господи! Ну й діла…

Упир з лютою ненавистю подивився на Мефодія.

— Зустрінемося в пеклі, і тоді вже… — Він не договорив: сонячні промені пронизали його, і фраза обірвалася коротким моторошним криком. Упир згорів.

Мефодій на те зневажливо хмикнув, зблиснувши іклами.

— Не дочекаєшся, — холодно відповів він.

Кулака все ще був живий. Над ним, схилившись, чаклували Гапка й Мурко. З пальчиків малюка вилітали мініатюрні блискавки й огортали шию гіганта. Бородавка безнадійно похитав головою.

— Порвана жила життя і смерті, — прошептав він, — шкода лісовика, добрий був…

Але Кулака зібрав останні сили, слабким порухом руки відсторонив Мурка і посміхнувся.

— Не треба, друзі, це кінець… Але кінець, здається, славний…

Жменька сидів поруч і тримав брата за руку.

— Поховайте мене над Дніпром, на кручі… Під дубом…

Рука його раптом обважніла й упала на землю, а тіло дрібно затремтіло. Лісовик раптом глибоко вдихнув… і вже не видихнув…

Жменька втер рукавом очі.

— Прощай, братику, — сказав він і тремтячою рукою закрив повіки покійного.

Козаки поволі гуртувалися. Від дружини Андрія залишилося всього дев’яносто козаків. Бородавка звернув увагу на козака, що сидів осторонь на переверненому возі.

— Гей, козаче! Йди-но сюди! — гукнув він його.

Але козак і не ворухнувся, так наче зовсім не чув. Бородавка пішов до нього.

— Що це ти? — запитав він козака, торкнув його за плече і відразу відсмикнув руку. Вона була вся в крові.

Козак повернувся. На плечі його зяяла рвана рана, очі туманилися.

— Вкусив, проклятий, — прошептав козак, — але я їм не дістануся… Приймай, Дороше! — викрикнув він і всадив посріблений клинок собі в серце.

Бородавка перехрестився, а козаки притихли.

— Більше таких немає? — строго запитав Андрій. — Коли є, нехай зголосяться і помруть достойно!

Козаки мовчали.

— Ну і слава Богу! — полегшено сказав по хвилі Бородавка.

А характерники Андрія вже ходили бойовищем, перевертали мертвих козаків і, хрестячись, вбивали їм у груди посрібнені кілки. Опісля всіх поховали в братській могилі, насипали курган і поставили хрест, а на місці загибелі Козодоя нечисть поставила камінь, на якому Мурко вивів вогненними рунами ім’я полеглого побратима.

Дивлячись на зброю вампірів і вовкулаків, козаки хрестилися і плювалися, але все-таки вирили яму, скинули все туди і закидали землею. Затим половили коней, і дружина Пуголовка відразу ж зібралася в дорогу. Козаки цілувалися і обмінювалися хрестами на прощання.

— Ну, будь здоров, Сивий! — сказав, застрибнувши на коня Пуголовок. — Славна була битва.

— Славна, отамане, — погодився Андрій. — Ви на Січ?

— Хлопці — по паланках, а я до кошового — одвіт тримати, скільки козаків полягло…

Бородавка і собі підхопився на коня.

— Я з тобою, Семене. Відведу тих, що залишилися від нашого загону, на Січ.

Козаки попрощалися.

— З Богом! — крикнув Бородавка, і загін рушив степом.

На хутір невеликий загін Андрія повернувся через два дні пізно вночі. Івась на хутір не поїхав — одразу відправився в Очеретянку по жителів Дніпрового. Добравшись додому, усі від утоми відразу полягали спати і прокинулися лише по обіді наступного дня. Вітряку було зле, його лихоманило, і Гапка не відходила від нього.

— Тримайшя, друже, — шепелявив Коник, заспокоюючи друга. — Де наша не пропадала!

— У! Вичухаюся! — відповідав Вітряк, цокаючи зубами.

У хату ввійшов Никодим і стукнув чимось об стіл.

— Ціпки твої приніс. Знайшли-таки.

— Спасибі.

Тим часом на вулиці почувся шум, і Гапка з Никодимом вийшли на ґанок. Це поверталися жителі Дніпрового. Попереду всіх, гордо тримаючись у сідлі, їхав Івась. Біля возів стояв Мефодій і пильно когось виглядав з-поміж хуторян.

— А де Пташка? — тривожно запитав він, коли ті приїхали.

Свирид і Явтух опустили голови. Відповів Явтух.