Зброя вогню - Завітайло Тарас. Страница 7

Андрій зробив жест рукою.

— Ні, заходь, заходь.

Гість лише переступив поріг, як одразу став принюхуватися, водячи носом у повітрі, як хорт.

— А що це в тебе, Сивий, так горілочкою пахне?

Погляд його впав на перекинутий на підлозі кухоль і тут-таки перескочив на бутель, що стояв під столом.

— Чуєш, Сивий, житіє моє тяжке… Це що, горілка? — спитав він, вказавши на бутель смішним, схожим на лопату пальцем.

Андрій кивнув.

— Ох, козаче, похмелитися б, а то житіє моє…

— Слухай, Никодиме, — обірвав його Андрій, — кінчай ти оце гниле діло, тобі до знахаря треба, щоб із запою вивів. А на бутель не косися, на тебе й так дивитися гидко. До речі, можу порадити доброго знахаря, ось він! — Андрій вказав на упиря.

— Годі тобі, Сивий, не знущайся, — обурено сказав чоловік. — Знахаря! Не треба він мені, коли захочу, сам кину. — Він почухав бороду і додав: — Я, щоб ти знав, уже другий день, як одну лише воду п’ю.

— О-о-о! — протягнув Андрій з відчутним сарказмом. — Це за останні-то два місяці?.. Подвиг, подвиг…

— Та ну тебе, — махнув чоловік рукою, — не наллєш, не помру… Та й у справі я до тебе взагалі-то…

Упир весь цей час мовчав і з цікавістю розглядав прибулого.

— Водяник? — запитав він нарешті.

Чоловік широко посміхнувся, оголивши неприродно білі широкі зуби, і присів на перекинутий цебер.

— Ага. А ти направду знахар? — запитав він, не перестаючи посміхатися, але вже по хвилі його посмішку як вітром здуло. — А щоб мене трясовиця затягла! — вигукнув він, пильніше придивившись до знахаря. — Так це ж упир!!! Їй-богу упир, або я таки допився!

— Ні, не допився, таки упир, — підтвердив Андрій.

Водяник похитав головою.

— Ех, Сивий, Сивий… Вже й з нечистю знаєшся! Докотився…

Упир зневажливо скривився.

— Чия би собака гарчала, а твоя б мовчала! Сам-то ти хто?

Водяник гордо підняв голову.

— Я — створіння природи, а от ти — нечисть!

Упир фиркнув.

— П'янчуга ти болотяний, а не «створіння»…

— Цить ви! — різко обірвав упиря Андрій. — Завелися, як баби базарні… Никодиме, — звернувся він до водяника, — це Мефодій, упир. Мефодію, оцей бородань, — вказав на чоловічка, — водяник Никодим. І, як на мене, то обидва ви — нечисть, так що давайте на цьому покінчимо… Отже, Никодиме, у справі, кажеш, прийшов? Ну так я слухаю…

Никодим знову почухав бороду.

— Пам’ятаєш, Сивий, ти оце якось просив мене дещо добути тобі з дна?

— Ти диви, не забув, — розсміявся Андрій.

— Так я теє… ну, готовий…

— Пізно, добули вже.

— Та ну? — здивувався водяник. — Хто?

— Русалка.

Водяник зареготав.

— Жартуєш, Сивий, а мо’ й брешеш?

Андрій показав шаблю. Водяник, очевидно, пізнав її, позаяк реготати перестав.

— Ух ти! Як же це вона тобі… Як же це ти її вмовив? — спитав украй здивований водяник.

— Ну, ти ж знаєш їхній нездоровий потяг до всіляких там гребінців і шпильок…

— Ще б пак! Мені та й не знати!

— Так-от: був у мене один гребінь, з-за моря я його привіз. Відібрав там у чаклуна місцевого, він ним русалок у кабалу затягував, щоб вони йому діставали з морського дна затонулі скарби. Знав, негідник, що коли побачить русалка гребінь його, то відразу ж і почне ним коси розчісувати… І що за звичка дурна? Земна дівчина, так та зроду чужий гребінь не візьме, а ці…

— Що правда, то правда, — перебив його Никодим і знову почухав бороду.

— Чого це ти чухаєшся весь час?

— Так завшивів, зараза…

Упир ледве стримав сміх.

— Чого шкіришся, кровосос? Між іншим, це ще один доказ того, що я таки створіння природи… Продовжуй, Сивий.

— Ну, — продовжив Андрій, — гребінь я в чаклуна відібрав, а самого в море кинув. Не думав я, що гребінь мені згодиться, а воно ач як вийшло…

— І ти піймав русалку? Ех, Сивий…

— А що мені лишалося робити?! — обурився Андрій. — Ти ж запив…

Упир єхидно посміхнувся.

— І, чесно кажучи, коли русалка діставала мені шаблю, то гребеня на ній уже не було… Ми з нею розговорилися…

— Ти ще скажи, що познайомилися, — перебив козака Никодим.

— Ні, — відповів Андрій, — імені свого вона не сказала… Які ж вони цікаві, ці русалки!.. Ім’я їх — то, бачте, діло особисте, інтимне, так сказать, а свої принади всьому світу напоказ виставляти — так це завжди будь ласка!

Водяник пирснув.

— А тобі чим зле?

— Та я нічого ж не кажу…

— Ото ж бо!

— До речі, Никодиме, вона тебе знає. Каже, бачила тебе з чорнявкою, коли ви зі скелі пірнали.

— А-а-а-а-а! — протяжно сказав водяник і ляснув себе долонею по чолі. — Згадав, згадав!

— Вона тобі привіт передавала.

— Спасибі, — водяник вдячно кивнув головою.

— Ну, а з чорнявкою твоєю як? Відійшов уже?

Водяник відречено махнув рукою.

— Відійшов, ну її в болото… Вона там на одного козака запала, так у вир затягла…

— Уже? — здивувався Андрій.

— Ага. Тепер сидить на дні, над трупом тужить та раків відганяє!

Тут водяник злісно почухмарив потилицю.

— Ух, як гризуть, гади!

— А пити як кинув?

— Як кинув? А так-от, — невдоволено буркнув водяник. — Заборгувався я кругом, не наливали більше, так я вночі в курінь козацький заліз, і піймали мене… Вирішили стратити, як злісного крадія і п’яницю. Зашили в мішок і зі словами: «Хоч раз у житті водиці попий, бузувіре!» — кинули в Дніпро.

Тепер розсміялися всі троє.

— Никодиме, а можна спитати? — озвався упир.

— Ну, питай, — водяник з-під лоба глянув на упиря.

— От ти кажеш, заборгувався кругом… А знаєш, скільки на дні добра всякого лежить?! Що тобі вартує раз-другий пірнути, га?

— Нічого не вартує, — відказав водяник, — тільки я сп’яну не пірнаю.

— Ну, прохмелився б…

— Та ж не вдавалося ніяк.

— О-о-ох, — простогнав упир, — а я от ніколи не похмеляюся — дивитися на неї не можу опісля…

Никодим співчутливо закивав головою.

— Бідний ти чоло… Себто як? Ти що, п’єш?!

— Буває, — зітхнув упир.

Водяник здивовано глянув на Андрія.

— Не бреше, сам бачив.

— Оце так!

— Ну, гаразд, хлопці, ви тут побалакайте, а я в заплаву, у мене там трохи червінців сховано… Скоро буду, — сказав Андрій і попрямував до дверей.

— Чуєш, Сивий, а він мене… не того? — запитав водяник і з острахом глянув на упиря.

— Не бійся, «не того», — відповів Андрій і зачинив за собою двері.

Мефодій тут-таки жартома скорчив хижу фізіономію.

— Ням-ням-ням, бу-бу-бу… Ох, зголоднів я!..

Водяник, мов ошпарений, схопився і з криком кинувся до дверей:

— Сивий! Ой, зжере він мене, гад, зжере! — і з переляку став смикати двері на себе, забувши, що відчиняються вони назовні. А упир тим часом тихо підійшов ззаду й опустив руку водяникові на плече. Той відразу змовк і від страху втягнув голову в плечі.

— Та заспокійся ти, — сказав упир. — Хіба не бачиш — день білий надворі!.. Та й ти не в усипальні якійсь, а в хаті…

Водяник повільно повернувся.

— А й справді, день… Та й сонце тобі просто в пику б’є… Як же це так? — Вигляд у нього був зляканий і здивований водночас.

— Довго розповідати. Сядь і заспокійся.

Упир вернувся до столу і сів на лавку. А Никодим, кульгаючи, підійшов до цебра, узяв його і поставив у куті коло ліжка, прямо під іконою.

— Ти вже даруй, — непевно сказав він, — але мені так спокійніше буде.

— Будь ласка, будь ласка, — байдуже буркнув упир.

Никодим всівся на цебер і зайшовся хвацько чесати потилицю і бороду.

— Що, несила самому вивести цю погань? — упир співчутливо глянув на водяника.

— Ага. Я вже й пірнав — не дохнуть, зарази.

— Можу допомогти.

— Як? — недовірливо покосився водяник на упиря.

— Простим, загальновідомим способом.

Андрій сів у човен і відштовхнувся веслом від берега. Човен ковзнув по воді, спритно огинаючи зарості очерету, — козак вправно працював веслами, прямуючи до лише йому одному відомої схованки в заплавах. Десь за півгодини він прибув на місце.