Чарівник Земномор'я - Ле Гуин Урсула Кребер. Страница 30

— Перетворись! Перетворись мерщій у що-небудь, вони йдуть! — закричала Серет, ухопивши Геда за руку і вказуючи на вежу, що, немов величезний зуб, здіймалася в сутемрявому небі. Із вікон, розташованих високо, вилітали чорні потвори, розмахуючи довгими крилами. Долаючи опір зустрічного вітру, вони мчали до підніжжя пагорба, біля якого беззахисно стояли Гед і Серет. Моторошний шепіт кам'яних стін замку Теренон тепер перетворився на зловісний гуркіт, що доносився із надр. Земля стугоніла під ногами втікачів.

Геда охопила нестримна лють. У цю мить він ненавидів і цих смертоносних потвор, і підступних людей, що обманом заманили його в пастку, а зараз полювали на нього, як на загнаного звіра.

— Перетворись! — знову крикнула Серет і, вимовивши закляття, обернулася чайкою. За мить вона щезла у піднебессі. Гед, навпаки, нахилився додолу і висмикнув суху бадилинку, що стирчала з-під снігу на тому місці, де нерухомо лежав мертвий отек. Коли хлопець заговорив до неї Прамовою, билинка почала наливатися життям, рости і міцнішати, тож незабаром Гед уже тримав у руках справжню магічну патерицю. А коли крилаті чорні потвори з-під хмар шугонули на Геда, його палиця засвітилася білим чарівним вогнем, який відганяє пітьму та морок.

Зробивши коло у повітрі, потвори знову кинулися до Геда. Незграбні, вайлуваті істоти, вони походили з тих прадавніх часів, коли на землі ще не було ні птахів, ні драконів, ні людей. Світ уже давно не бачив таких створінь, і лише зловісна могутність Каменя Теренона могла повернути їх до життя. Напади бестій ставали дедалі небезпечнішими. Просто над головою Гед бачив їхні гострі, мов коси, кігті. Його нудило від могильного смороду, яким відгонили їхні потворні тіла. Хлопець несамовито відбивався від них, вимахуючи чарівною патерицею, створеною із мертвої билинки силою його розпачу і гніву. І раптом усі потвори, наче зграя наляканих круків, яких відігнали від мертвого тіла, крилатою хмарою повернули у той бік, куди чайкою полетіла Серет. І хоча здавалося, що вони рухаються ніби спроквола, проте з кожним дужим помахом широких крил бестії долали чималеньку відстань. Напевно, жодна чайка не змогла б утекти від такого стрімкого переслідування.

Гед миттю перетворився на хижого птаха, але не на яструба, як колись на Роуку, а на справжнього сокола, що летить, наче стріла, випереджаючи думку. Здійнявшись у повітря, він помчав за своїми переслідувачами, щодуху махаючи дужими крилами. Стемніло, і за хмарами засяяли яскраві зірки. Невдовзі Гед побачив попереду чорну стрипіхату зграю, що навально ринула вниз, наздоганяючи маленьку беззахисну чайку. Внизу скаженіли сіро-сталеві хвилі океану, які ще де-не-де розцвічувало останніми попелястими променями призахідне сонце. Гед-сокіл каменем влетів у гущавину хижої зграї, розкидавши бестій урізнобіч, немов бризки від брили, що шубовснула у воду. Але було вже пізно — вони вже вполювали свою здобич. В однієї потвори з дзьоба капала свіжа кров, до кігтів іншої пристало біле пір'я, а мертве тіло чайки, на яку перетворилася Серет, поглинули холодні морські хвилі...

А тим часом Слуги Каменя знову готувалися кинутися на Геда, загрозливо роззявляючи страхітливі пащеки. Але Гед стрімко злетів угору, а тоді озвався гучним переможним криком сокола — і полетів геть, ширяючи над низькими берегами острова Оскіль і морськими бурунами.

Крилаті потвори, моторошно клацаючи дзьобами, ще трохи покружляли над морем, а потім одна за одною неквапно рушили назад, до своїх торфовищ. Давні Сили не здатні перелетіти через море, вони прив'язані до свого осідку — певного острова, печери, каменя, джерела. Чорні тіні поверталися до замку Теренон, де на них чекав володар Бендереск. А Гед і далі летів на схід над Оскільським морем, залишаючи край, де вічно дмуть зимові вітри і панує ніч. Він летів, змахуючи дужими крилами, сп'янівши від польоту, немов стріла, яка не знає меж, наче думка, що сягає мудрості.

* * *

Цього року Оґіон Мовчазний після своїх осінніх мандрів повернувся на Ре-Альбі доволі пізно. Із плином літ він став ще незворушніший і самотніший. Новий володар Ґонту, який жив на узбережжі, не почув від нього жодного слова, коли особисто завітав у будинок мага просити допомоги напередодні піратського нальоту на Андрадські острови. Оґіон, котрий часто розмовляв із павуками, що заплутались у власних тенетах, вітався з деревами, нічого не сказав володареві острова. Той повернувся додому ні з чим. А загалом Оґіон останнім часом відчував якусь непевну тривогу — можливо, саме тому він і провів усе літо й осінь в горах, далеко від людей. Лише перед святом Сонцестояння старий чаклун повернувся до своєї хатини.

Наступного ранку після повернення він прокинувся пізно, а відтак йому закортіло напитися відвару з шелестунки. Тож Оґіон пішов униз від будинку до джерела біля підніжжя пагорба. Невеличка загата, що оточувала джерело, по краях уже покрилася тонким льодом, а сухі кущики моху між камінням срібно помережала перша паморозь. Сонце вже давно зійшло, та воно ще протягом години мало ховатися за горою Ґонт, тому вся західна частина острова — від узбережжя аж до верхогір'я — безмовно лежала у сутінках зимового ранку. Маг зупинився біля джерела і поглянув на порослі чагарями крутосхили, на бухту внизу, на сіру морську широчінь. Раптом над його головою залопотіли крила великого птаха. Оґіон, трохи затуливши обличчя долонею, подивився угору. І тоді просто на руку чаклуна, б'ючи крильми, злетів дужий молодий сокіл. І хоча він скидався на ловчого птаха, проте на ньому не було ані обірваного ретязя, ні шворки чи дзвіночка. Кігті сокола міцно стискали зап'ясток мага. Гладеньке пір'я куйовдилося на вітрі, а золотаві очиці байдуже дивилися довкола.

— Ти — посланець? Приніс мені листа? — лагідно запитав Оґіон у сокола. — Що ж, ходімо зі мною...

Почувши голос мага, сокіл тривожно вдарив крильми і пильно подивився на Оґіона. Маг зупинився, трохи помовчав і промовив:

— Здається, я колись дав тобі ім'я... — і рушив до будинку, тримаючи птаха на руці.

Він посадив сокола на гарячу полицю, нагріту вогнищем, і дав йому води. Але птах не захотів пити. Тоді Оґіон почав дуже тихо вишіптувати закляття, виплітаючи руками магічні тенета. Промовивши слова закляття, маг пошепки покликав сокола, намагаючись не дивитися на нього:

— Гед.

Оґіон ще якусь мить постояв непорушно, потім повернувся і підійшов до хлопця, котрий хапав дрижаки, роззявивши рота і безтямно дивлячись у вогонь.

Гед був у розкішному заморському вбранні — хутрах і шовках, гаптованих сріблом. Тільки від того пишного одягу тепер залишилося саме лахміття, сіре від морської солі. Сам же хлопець ніяк не міг прийти до тями, він розгублено стояв посеред кімнати і довге пряме волосся спадало йому на понівечене обличчя. Оґіон зняв із Геда пошарпаного плаща, обережно довів його до ніші, де хлопець колись уже спав, допоміг лягти і, наклавши на гостя сонні чари, залишив його відпочивати. Старий маг не став нічого розпитувати Геда — той зараз однаково не зрозумів би жодного людського слова.

У дитинстві Оґіон, як і всі хлопчаки, думав, що немає кращої забавки, як гра у перевтілення: чи то в людину, чи у звіра, а, може, в дерево чи хмаринку... Адже так цікаво бути одночасно тисячею істот! Але згодом, ставши чаклуном, він пізнав справжню ціну цієї гри, у якій завжди чаїлася прихована загроза втратити своє істинне "я". І чим довше людина перебуває в чужій подобі, тим небезпечнішим стає таке перевтілення. Кожен учень на Роуку знає історію про чаклуна Борджера Вейського, котрий дуже любив перетворюватися на ведмедя: він обертався клишоногим дедалі частіше, аж поки ведмеже єство не заволоділо ним остаточно і не знищило його сутність. Борджер став ведмедем і одного разу роздер у лісі власного сина. Після цього нещастя на нього було влаштовано полювання, мисливці оточили його і вбили. Крім того, нікому достеменно не відомо, скільки дельфінів, що бавляться у теплих водах Потаємного моря, колись були людьми, вельми мудрими людьми, які, зрештою, забули свою мудрість і свої Істинні імена заради безтурботних розваг на неозорих морських просторах.