Чарівник Земномор'я - Ле Гуин Урсула Кребер. Страница 34

Гед був надто виснажений, щоби впадати у відчай, але з його грудей вирвалося щось схоже на ридання. Він зупинився і розгублено завмер, спершись на тисовий ціпок. Потім, повернувшись назад так, щоб вітер дув йому в спину, пішов ліворуч від дюни, шукаючи видолинок, у якому можна було би серед скуйовдженої морської трави знайти бодай хоч якийсь прихисток. Коли Гед підняв чарівний ціпок і огледівся навколо, то побачив ледь помітний відблиск на межі круга світла, яке випромінював чарівний вогник. То була мокра від дощу дерев'яна стіна маленької, врослої у землю халупи.

Хатина була настільки малою і неоковирною, що здавалося, ніби її збудувала дитина. Хлопець постукав ціпком об низенький одвірок. Ніхто йому не відчинив. Тоді він штовхнув двері і ввійшов усередину. Для цього йому довелося нахилити голову мало не до пояса. А про те, щоби випростатися на повен зріст, взагалі не могло бути й мови. У вогнищі жевріло вугілля, і в його тьмяному відблиску Гед розгледів чоловіка з довгим білим волоссям, котрий перелякано забився у темний куток. З-під купи лахміття на підлозі визирала ще одна людина, але було важко сказати, чоловік це чи жінка.

— Не бійтеся! Я не скривджу вас, — тихо сказав Гед.

Люди не озивалися. Гед позирав то на одного, то на другого мешканця халупи, а вони сторожко стежили за кожним його рухом, вирячивши від жаху очі. Коли Гед поклав свій ціпок на підлогу, істота, що ховалася під купою ганчір'я, раптом тихо заплакала. Гед скинув з себе мокрий важкий плащ, роздягнувся догола і сів біля вогнища.

— Дайте мені чимось накритися, — попросив він.

Гед сильно захрип, і ледве ворушив язиком. Від холоду в нього цокотіли зуби і дрижало все тіло. Але навіть якщо мешканці халупи й зрозуміли його, то нічого не відповіли. Він простягнув руку й дістав з купи ганчір'я якусь шматину, яка колись, можливо, була козячою шкурою, але тепер її вкривали масні плями і бруд. Істота під купою лахміття закричала від страху, але Гед не звернув на це уваги. Він насухо витерся і сказав:

— Ви хоч маєте дрова? Розпаліть-но вогонь, діду. Я випадково потрапив сюди, але не заподію вам ніякого лиха.

Старий не поворухнувся, не зводячи погляду з Геда.

— Ти мене розумієш? Знаєш ґардійську мову? — Гед подумав і знову запитав: — Може, ти говориш карґадською?

Почувши карґадську говірку, старий, немов лялька-маріонетка, гойднув головою. Але на цьому розмова й урвалася, бо Гед не знав карґадської мови. Зрештою, хлопець сам знайшов дрова, складені під стіною, розпалив вогонь, а тоді жестами попросив напитися, бо наковтавшись гіркої морської води, відчував нудотну спрагу. Старий уже привітніше вказав на величезну мушлю, в якій була вода, і підсунув до вогнища ще одну мушлю, наповнену смужками в'яленої риби. Гед, схрестивши ноги перед вогнищем, напився води та втамував голод. А коли сили потроху стали повертатися до нього, спробував дізнатися, де він опинився. Навіть чарівний вітер не зміг би закинути його аж на карґадські землі. Либонь, цей острівець знаходився десь у Відкритих широтах, східніше від Ґонту, але західніше від Кареґо-Ат. Здавалося неймовірним, що на такому всіма забутому піщаному рифі могли жити люди. Втім, хтозна, можливо, їхній корабель розбився біля цих пустельних берегів. Та зараз він був надто втомлений, щоби думати про це.

Тим часом Гед просушив над вогнем свій плащ. Спочатку висохло сріблясте хутро пелаві, а щойно нагрілася тканина, хлопець загорнувся у плащ і вмостився просто на землі біля вогнища.

— Лягайте спати, люди добрі, — сказав Гед своїм мовчазним господарям і, поклавши голову на піщану долівку, заснув.

Три доби провів молодий чаклун на безіменному острові. Коли він прокинувся першого ранку, то відчув біль у всьому тілі, його лихоманило, а м'язи судомило від утоми. Весь день і цілу ніч Гед пролежав біля вогнища, немов колода, прибита до берега. Наступного ранку він ще відчував неприємну млість у м'язах. Однак уже зрозумів, що незабаром одужає. Гед одягнув зашкарублий від морської солі одяг, бо випрати його було ніде, і вийшов надвір, щоби з'ясувати, куди саме його заманила підступна Тінь.

То була скеляста мілина, занесена піском, яка мала майже милю завширшки і, може, трохи більше, ніж милю, завдовжки. Зусібіч острівець оточували мілини та рифи. Тут не росло жодного дерева чи кущика, не було ніякої рослинності, крім притолоченої вітром трави-морячки. А в хатині між дюнами, серед безмежної пустелі моря, жили старий зі старою, забуті цілим світом. Їхня неоковирна оселя була зліплена з прибитих морем гілок і дощок. Воду, яка була дещо солонуватою на смак, старі брали із кринички, викопаної за халупою. Їли вони рибу і молюсків, збирали на березі морські водорості. В хаті були голки та рибальські гачки з кості, волосінь із висушених риб'ячих жил і палички для добування вогню. А пошарпані шкури насправді були не козячими, як спочатку подумав Гед, а тюленячими. Адже саме на таких маленьких острівцях тюлені влаштовують свої лежбища, де підростає їхній молодняк. Мабуть, крім тюленів, на острів не запливав більше ніхто. Старі злякалися Геда не тому, що подумали, ніби він дух чи чаклун, а саме тому, що він був людиною. Вони вже давно забули, що в світі живуть інші люди.

Нездоланний жах пойняв старого, щойно Гед з'явився у хатині. І цей страх ні на мить не покидав його. Коли йому здавалося, що Гед підійшов до нього надто близько, він, шкутильгаючи, тікав геть і насторожено зиркав на хлопця, ховаючи погляд під кошлатою та брудною чуприною. Попервах варто було Геду поворухнутись, як стара, завиваючи, ховалась у купу лахміття. Але згодом, коли молодий чаклун поринав у дрімотну лихоманку, то крізь неспокійний сон не раз зауважував на собі її пильний і спостережливий погляд. Через деякий час жінка вже приносила йому воду. Коли Гед вставав, щоб напитися, вона лякалась і кидала мушлю на підлогу, розхлюпуючи воду, а тоді заходилася голосити, витираючи сльози довгим сивим волоссям.

Тепер вона спостерігала за тим, як Гед майстрував щось із уламків старого човна і прибитих морем дощок, застосовуючи свій хист човняра і промовляючи магічні закляття. Він допомагав собі кам'яним веслом, яке взяв у діда. Однак для ремонту старого човна чи для побудови нового бракувало дощок, тому магія і чари стали йому у великій пригоді. І все ж стара спостерігала не стільки за Гедовою роботою, скільки за ним самим, і вираз жаху не сходив з її обличчя. Але трохи згодом вона подалася до скель і невдовзі повернулася з гостинцем — пригорщею мідій. Гед вдячно прийняв її дарунок і з'їв молюсків сирими і вологими від морської води. Старенька, зрештою, посміливішала. Вона пішла до хатини і повернулася назад, тримаючи у руках замотаний у ганчірку пакунок. Сором'язливо, не зводячи погляду з Геда, вона розгорнула і показала йому те, що знаходилось у згортку.

То була маленька дитяча сукня із шовкової парчі, обшита перлинами, поплямлена морською сіллю і пожовкла від часу. Виріз оздоблював візерунок із перлин, який Гед відразу впізнав, — подвійна стріла Богобратів Карґадської імперії, увінчана царською короною.

Стара жінка зі зморшкуватим, брудним обличчям, вбрана у мішкуватий одяг із тюленячої шкури, показувала пальцем на себе, а потім на дитячу сукенку, посміхаючись лагідною, щирою посмішкою маленької дівчинки. Із потаємної кишеньки під подолом сукні вона витягнула невеличкий предмет, простягнувши його Гедові. То був шматочок темного металу — можливо, уламок браслета чи половина каблучки. Гед подивився на цей уламок прикраси, але бабуся показала жестами, щоб він узяв його собі, і наполягала доти, доки він не сховав дивний подарунок у кишеню. Тоді вона задоволено кивнула головою і посміхнулася. Потім знову дбайливо загорнула сукенку в заяложену ганчірку і почвалала до хатини, щоби сховати свою реліквію.

Гедове серце наповнилося жалем. Він здогадувався, що ці двоє могли бути нащадками якогось царського роду Карґадської імперії. Можливо, тиран-імператор, не наважуючись пролити царську кров, вислав їх на пустельний острів, далеко від Kapero-Ат, де вони мали або вижити, або померти. Один із них тоді був десятирічним хлопчиком, а друга — сміливою маленькою принцесою у шовковій сукенці, обшитій перлами. І вони жили тут, на скелі посеред океану, жили самі-одні, може, років сорок, чи й п'ятдесят — принц і принцеса країни Самотності.