Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен. Страница 11

Джейк побачив, як її повні губи беззвучно вимовляють одне-єдине слово, наче повідомлення в мильній бульбашці:

Помилка.

Так. Блейн помилився. Більше того — на помилці його впіймав Джейк Чемберз, одинадцятирічний хлопчак. А якщо Блейн припустився однієї помилки, то може помилитися і вдруге. Отже, якась надія все-таки залишалася. Джейк вирішив, що смакуватиме цю надію, як ґраф у Річковому Перехресті — хоч трохи, але дозволить собі сподіватися.

Роланд ледь помітно кивнув Сюзанні й повернувся до голови вагона, напевно, збираючись продовжити гру в загадки. Але не встиг він розтулити рота, як Джейк відчув, що якась сила штовхає його тіло вперед. Коли монопоїзд їхав зі сталою швидкістю, ніхто цього не відчував, але коли він скидав швидкість, це одразу давалося взнаки.

— ВИ МАЄТЕ ДЕЩО ПОБАЧИТИ, — Блейн знову розвеселився, але Джейк не довіряв його веселощам. Його батько теж іноді так починав телефонну розмову (зазвичай із кимось з підлеглих, хто ННЖО, тобто Не На Жарт Облажався), а під кінець Елмер Чемберз уже стояв на ногах, перехиляючись через письмовий стіл, наче людина, якій корчі живіт ухопили, й верещав що було духу, весь буряково-червоний, з баклажанно-червоними колами під очима. — МЕНІ ВСЕ ОДНО ДОВЕДЕТЬСЯ ТУТ ЗУПИНИТИСЯ, ОСКІЛЬКИ В ЦЬОМУ МІСЦІ Я МАЮ ПЕРЕМКНУТИСЯ НА ЖИВЛЕННЯ ВІД АКУМУЛЯТОРІВ, ТОБТО ПЕРЕЙТИ У СТАН, ЩО ПЕРЕДУЄ ЗАРЯДЖАННЮ.

Ледь відчутно смикнувшись, монопоїзд зупинився. Стіни довкола них знову втратили колір і стали прозорими. Сюзанна зойкнула від жаху і подиву. Роланд ступив ліворуч, намацав стіну вагона, щоб не вдаритися головою, й нахилився, спираючись руками на коліна й звузивши очі. Юк знову загавкав. І лише Едді не зворушив карколомний вид, що відкрився їхнім очам завдяки візуальному режиму баронського вагона. Поглинутий своїми думками, він неуважно окинув краєвид затуманеним поглядом і знову втупився в свої руки. Джейк здивовано зиркнув на нього, але потім знову перевів погляд широко розплющених очей на те, що відбувалося довкола.

Вони наче ширяли в насиченому місячним пилом повітрі посеред велетенської прірви. Позаду Джейк бачив широку річку з киплячою водою. То був не Сенд, якщо тільки річки в Роландовому світі не були наділені здатністю текти в різних напрямках на різних відтинках свого річища (а Джейк був не надто добре обізнаний з геоґрафією Серединного світу, щоб відкидати таку можливість повністю). Крім того, ця річка була неспокійна — бурхливий лютий потік летів із гір, наче істота, яку зачепили за живе і яка тепер прагне бійки.

Якусь мить Джейк роздивлявся дерева, що росли вздовж крутих схилів на берегах цієї ріки, з полегшенням відзначаючи про себе, що на вигляд вони були цілком нормальними — сосни, яких багато в горах, скажімо, Колорадо чи Вайомінґу, — а потім його погляд натрапив на край прірви. Тут стрімкий потік розбивався і падав униз водоспадом, таким широким і глибоким, що порівняно з ним Ніагарський — якось він їздив туди з батьками (одна з родинних відпусток, яких на його пам’яті було всього три, та й то дві з них перервали термінові виклики з батькової Мережі) — здавався іграшковим водоспадом у третьосортному тематичному парку атракціонів. Повітря в півколі водоспаду було густе від дрібних краплин туману, який, здавалося, парував, а в ньому сяяло з півдванадцятка місячних райдуг, переплетених між собою й яскравих, наче якась біжутерія зі сну. Джейкові вони нагадали кільця з символу Олімпійських ігор.

Посередині водоспаду, футів на двісті нижче від того місця, де річка падала в урвище, виступали вперед дві велетенські кам’яні брили. Джейк не мав жодного уявлення, як скульпторові (чи групі скульпторів) вдалося затягнути їх туди, де вони зараз перебували, але в те, що це природне явище, йому не дуже вірилося. Брили мали вигляд гігантських собачих голів, що вишкірили ікла.

«Водоспад Гончих Псів», — подумав він. Далі буде ще одна зупинка, Дешервіл, а потім Топіка. Остання зупинка. Звільніть, будь ласка, вагони.

— ХВИЛИНОЧКУ. ЗБІЛЬШУ ГУЧНІСТЬ, ЩОБ ВИ МОГЛИ ОТРИМАТИ ЦІЛКОВИТУ НАСОЛОДУ.

Щось коротко гикнуло, наче прочищали механічне горло, а потім на них звідусіль звалився страшенний гуркіт… вода (мільярди галонів за хвилину, наскільки знав Джейк), що перевалювала через край прірви і падала зі швидкістю дві тисячі футів у глибоку кам’яну водойму. Повз тупі напівморди псів невпинно текли струмки туману — як пара з вентиляційних отворів пекла. Гучність наростала. У Джейка від шуму почала розколюватися голова. Він затулив вуха долонями й побачив, що Роланд, Едді й Сюзанна роблять те саме. Юк гавкав, але Джейк його не чув. Сюзанна знову ворушила губами, і знову він зміг прочитати слова — Годі, Блейне, припини це! — але не чув їх так само, як і гавкоту Юка. Хоча був певний, що Сюзанна кричить щосили.

Але Блейн усе збільшував гучність, поки Джейк не почав відчувати, що очі готові випасти з очниць, а вуха, наче перенавантажені стереодинаміки, погрожували коротким замиканням.

А потім тортури скінчилися так само раптово, як і почалися. Вони досі висіли над прірвою, наповненою місячним туманом, райдуги досі повільно й сонно оберталися перед завісою суцільного потоку води, мокрі й брутальні камінні морди псів-охоронців досі стирчали з води, але апокаліптичний гуркіт припинився.

На якусь мить Джейк подумав, що сталося те, чого він боявся, — він оглух. Але потім збагнув, що чує, як гавкає Юк і плаче Сюзанна. Спершу ці звуки долинали наче здаля і здавалися невиразними, наче хтось напхав йому у вуха крихт від крекерів, але потім стали чіткіші.

Едді обійняв Сюзанну за плечі й подивився на карту маршруту.

— Хороший ти хлопець, Блейне, добрий.

— Я ПРОСТО ПОДУМАВ, ЩО ВАМ СПОДОБАЄТЬСЯ ЧУТИ ЗВУК ВОДОСПАДУ НА ПОВНІЙ ГУЧНОСТІ. — В голосі, що доносився звідусіль, вчувалися нотки сміху й водночас образи. — Я ДУМАВ, ЦЕ ДОПОМОЖЕ ВАМ ЗАБУТИ МОЮ ПРИКРУ ПОМИЛКУ СТОСОВНО ЕДІТ БАНКЕР.

«Це я винен, — подумав Джейк. — Блейн, може, й машина, хай навіть з намірами вкоротити собі віку, але йому не подобається, коли з нього кепкують».

Він сів коло Сюзанни й собі обійняв її. Водоспад Гончих Псів досі гуркотів, але вже ніби десь віддалік.

— Що тут відбувається? — спитав Роланд. — Як ти заряджаєш свої акумулятори?

— СКОРО ПОБАЧИШ, СТРІЛЬЦЮ. ТИМ ЧАСОМ ЗАГАДАЙ МЕНІ ЗАГАДКУ.

— Гаразд, Блейне. Цю загадку Корт придумав сам і свого часу переміг завдяки їй багатьох супротивників.

— ЧЕКАЮ НЕ ДОЧЕКАЮСЯ ЇЇ ПОЧУТИ.

Роланд не квапився, мабуть, збираючись з думками. Він підвів погляд угору, туди, де раніше була стеля вагона, а тепер лишився зоряний розсип на чорному небі (стрілець вирізнив Ейтона та Лідію — Стару Зорю й Стару Матінку; сяючи одне навпроти одного, на своїх звичних місцях, вони давали йому відчуття якогось дивного спокою). І знову подивився на освітлений прямокутник, що правив їм за Блейнове обличчя.

— Ми дрібненькі істоти, в нас багато роботи. Одна з нас у банці, а друга — у сонці. Іншу бачиш ти у небі, а четверта — у амебі. Якщо п’яту ти знайдеш, то й у тебе буде теж. Що ми таке?

— А, О, Е, І, У, — відповів Блейн. — ГОЛОСНІ ВИСОКОЇ МОВИ. — Вагань жодних, ані на хвилю. Тільки той голос, знущальний, за два кроки від сміху, — голос жорстокого малого розбишаки, що дивиться, як по гарячій плиті ошаліло бігають випущені ним жучки. — ХОЧА ЦЯ ЗАГАДКА НЕ ВІД ТВОГО ВЧИТЕЛЯ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. Я ЗНАЮ її ВІД ДЖОНАТАНА СВІФТА З ЛОНДОНА — МІСТА СВІТУ, ЗВІДКИ РОДОМ ТВОЇ ДРУЗІ.

— Дякую-сей, — сказав Роланд, і це «сей» прозвучало як зітхання. — Твоя відповідь правильна, Блейне, і я не маю сумнівів, що не помиляєшся ти також щодо походження загадки. Я давно підозрював, що Корт знав про інші світи. Мені здається, він навіть не раз балакав з манні, які жили тоді за межею міста.

— ДО БІСА МАННІ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. СЕКТА ІДІОТІВ, ОСЬ ЧИМ ВОНИ ЗАВЖДИ БУЛИ. ДАВАЙ ЩЕ ЗАГАДКУ.

— Гаразд. Що…

— ЧЕКАЙ, ЧЕКАЙ. ЗАРАЗ САМЕ НАГРОМАДЖУЄТЬСЯ СИЛА ПРОМЕНЯ. НЕ ДИВІТЬСЯ НА ПСІВ ПРЯМО, МОЇ ЦІКАВІ НОВІ ДРУЗІ! ЗАТУЛІТЬ ОЧІ!