Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен. Страница 121

Але цьогоріч у повітрі витає ще дещо — відчуття зла, яке ніхто не може описати словами. Люди, яким за все життя жодного разу не наснилося страхіття, з криком прокидаються серед ночі впродовж усього тижня fin de a o; люди, що вважають себе миролюбними, не просто встрягають у кулачні бійки, але й підбурюють до них інших; невдоволені хлопчиська, які роками лише мріяли втекти світ за очі, цьогоріч таки втечуть. І більшість не повернеться після першої ж ночі, проведеної на сирій землі.

Люди відчувають (без слів, нутром), що цієї осені все пішло шкереберть. Це завершення року і водночас — кінець миру.

Адже саме тут, у Меджисі, в цій сонній баронії Зовнішньої Дуги, невдовзі розгориться найбільша пожежа в історії Серединного світу; звідси потече кров. Через два роки, не більше, світ у його теперішній подобі перестане існувати. Все починається тут. Серед трояндового поля заходиться звіриним риком Темна Вежа. Час — обличчя на воді.

Повертаючись з готелю «Затока», Корал Торін помітила на Хай-стрит Шимі. Він ішов у протилежний бік і вів з собою Капризного. Високим і приємним голосом хлопець співав «Безжурне кохання». Просувався він повільно: заважали діжечки, знову нав’ючені на спину Капризному, вдвічі більші за ті, що їх він не так давно возив на Коос.

Корал весело погукала свого батрака. Причина радіти в неї була: Елдред Джонас чхати хотів на стримування під час fin de а о. Як для чоловіка з хворою ногою, він був дуже спритний.

— Шимі! — крикнула вона. — Куди це ти? До мера?

— Еге, — відповів Шимі. — Везу ґраф, який вони просили. На Жнива там буде багато народу. Всі будуть пити, танцювати, розжаряться, і їм треба буде пити ґраф, щоб охолонути! Ви така гарна, сей Торін, щічки рожеві!

— Дякую, Шимі, дуже мило з твого боку, — вона сліпуче всміхнулася хлопчикові. — Давай, підлабузнику, рушай, не затримуйся.

— Ні, ні, я вже йду.

Усміхнена, Корал провела його поглядом. Будуть танцювати, розжаряться, сказав Шимі. До танців Корал було байдуже. Але вона знала, що цьогоріч Ярмарок Жнив справді пашітиме жаром. Буде дуже гаряче.

Міґель зустрів Шимі біля арки, скинув на нього презирливим поглядом, який притримував для слуг найнижчого штабу, витяг корок спершу з однієї діжки, потім з другої. Першу діжку він лише понюхав біля отвору, а до другої запустив великого пальця, а потім з задумливим виглядом його посмоктав. Зморшкуваті запалі щоки й старий беззубий рот робили його подібним до престарілого немовляти з бородою.

— Смачно, ге? — спитав Шимі. — Смакотулі. Правда, старий добрий Міґелю?

Не виймаючи з рота пальця, Міґель кисло подивився на Шимі.

— Andale. Andale, simplon. [27]

Шимі повів мула за будинок, до дверей кухні. Вітер тут був холодний і пронизливий. Шимі помахав жінкам на кухні, але вони наче й не помітили його. На кожному пальнику здоровенної плити кипів і булькав казан. Жінки на кухні, вбрані у вільні бавовняні блузи з довгими рукавами, схожі на нічні сорочки, з волоссям, перев’язаним яскравими стрічками, сновигали в тумані, як привиди.

Шимі по черзі зняв діжки зі спини Капика. Крекчучи, переніс їх до величезної дубової діжки, що стояла біля задніх дверей. Підняв кришку, нахилився над отвором, і в ніс йому вдарив такий міцний запах старого ґрафу, що від нього засльозилися очі. Шимі відсахнувся.

— Ого! — сказав він, ставлячи на край першу діжку. — Це ж від самого запаху можна впитися!

Обережно, щоб не розлити, він перелив у діжку свіжий ґраф. Коли він закінчив, велика діжка наповнилася по вінця. І це було добре, бо ж у Ніч Жнив яблучне вино з кранів на кухні тектиме, як вода.

Порожні діжечки він поставив у їхні тримачі, знову зазирнув до кухні, щоби пересвідчитися, чи за ним ніхто не стежить (але на недоумкуватого парубка з шинку Корал ніхто не звертав уваги), а тоді повів Капика назад не тією самою дорогою, якою вони прийшли, а стежкою, що вела до сараїв Будинку-на-набережній.

Сараїв було три, і стояли вони в ряд. Перед кожним було опудало з червоними руками. Опудала наче дивилися на Шимі, і йому стало моторошно. Та потім він згадав хату старої відьми Реї. От хто справді був страшний — відьма Рея. А це просто старі, набиті соломою опудала.

— Сюзен? — тихо покликав він. — Ти там?

Двері сараю, що був посередині, стояли прочинені. Тепер вони трохи гойднулися на петлях.

— Сюди! — теж тихо погукала вона. — Разом із мулом! Швидше!

Він завів Капика в сарай, де пахло соломою, квасолею, смолою… і чимось іще. Чимось гострішим. «Феєрверками, — подумав він. — І порохом для стріляння».

Сюзен, котра весь ранок потерпала від останніх примірок, була вбрана в тонкий шовковий халатик і великі чоботи. Її волосся було накручено на яскраві папільйотки — сині й червоні.

— Ти така смішна, Сюзен, дочко Пата, — захихотів Шимі.

— Так, з мене можна зразу писати картину олією, — погодилася вона з дещо відсутнім виглядом. — Нам треба поквапитися. В мене двадцять хвилин, поки ніхто не спохопився, куди я зникла. А якщо той старий козел мене шукатиме, то й менше, ніж двадцять хвилин… тож хутчіш!

Вони зняли діжки з мула. Сюзен дістала з кишені халатика зламану кінську підкову і скористалася нею, як важелем, щоб зняти з однієї діжки денце. Перекинула шмат підкови Шимі, і той так само відкрив іншу діжку. Сарай наповнився кислими яблучними пахощами ґрафу.

— Тримай! — вона кинула Шимі м’яку ганчірку. — Витри якомога ретельніше. До ідеалу доводити не треба, вони в обгортках, але краще убезпечитися.

Вони витерли діжки всередині (Сюзен щокілька секунд нервово зиркала на двері).

— Добре, — сказала вона. — Вони двох сортів. Ніхто й не помітить їхнього зникнення, я впевнена. Там стільки цього добра, що можна півсвіту підірвати, — вона похапцем пішла в пітьму сараю, притримуючи однією рукою край пеньюара і цокаючи чобітьми. Повернулася вона з оберемком пакунків.

— Ці більші, — сказала вона.

Шимі поклав їх до однієї діжки. Загалом пакунків було дванадцять. Всередині Шимі намацав якісь круглі штуки, кожна завбільшки з дитячий кулак. Великі бахкалки. На той час, коли він закінчив складати пакунки і знову накрив діжку, Сюзен повернулася, несучи в руках менші пакунки. Їх він поклав до другої діжечки. На дотик їхній вміст був незначний. Такі не лише гахкали, а й спалахували кольоровим вогнем.

Безперестану озираючись на двері, Сюзен допомогла Шимі нав’ючити діжки на спину мулові. Коли роботу було завершено, вона полегшено зітхнула і витерла спітніле чоло тильним боком долоні.

— Дякуючи богам, цю частину роботи зроблено, — сказала вона. — Ти не забув, куди маєш їх відвезти?

— Ні, Сюзен, дочко Пата. На Смугу К. Мій друг Артур Гіт надійно їх сховає.

— А якщо хтось спитає тебе, чого ти туди йдеш?

— Везу ґраф хлопцям із Внутрішнього світу, бо вони вирішили, що не підуть на свято… а чому вони не хочуть прийти, Сюзен? Не люблять свят?

— Скоро ти про все дізнаєшся. Поки що не думай про це, Шимі. А тепер іди, тобі вже час.

Але він не зрушив з місця.

— Що? — спитала вона, щосили тамуючи в собі нетерплячість. — Що таке, Шимі?

— Я хотів би поцілунок, бо це ж кінець року, — сказав він і густо зашарівся.

Неспроможна стриматися, Сюзен розсміялася, а тоді стала навшпиньки й поцілувала його в куточок рота. І щасливий Шимі поплив на Смугу К зі своїм легкозаймистим вантажем.

Наступного дня Рейнолдз поїхав на Ситґо. Він пустив коня галопом, і на вітрі його шарф так обкрутився довкола обличчя, що тільки очі видніли. Він мріяв якнайшвидше вибратися з тієї клятої місцини, яка ніяк не могла вирішити, сільська вона чи приморська. Температура повітря низькою не була, проте там, де рельєф місцевості піднімався вище рівня моря, вітер був гострий, мов бритва. Але й це була б не біда, якби не інше. З наближенням до Жнив у Гембрі, та й у всьому Меджисі відчувалася нависла загроза. Ця приреченість була йому не до вподоби. І Роєві теж. Рейнолдз бачив це в його очах.