Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен. Страница 18

— Я НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ! — по-дитячому проскімлив Блейн. Різкі нотки кудись поділися, і тепер голос ставав тихим, невиразним. — НЕНАВИДІТИМУ ВІЧНО!

— Але ж тебе хвилює не смерть? — спитав Едді. Світло в дірі, яка утворилася на місці карти, дедалі слабшало. Звідти вирвалося ще кілька спалахів синього полум’я, та Едді не завдав собі клопоту навіть відсахнутися, бо то були маленькі й слабі язички. Невдовзі Блейн буде так само мертвий, як і всі Юни та Сиві у Ладі. — Насправді ти бісишся, бо не хочеш програвати.

— НЕНАВИДЖУ… ВІЧЧЧЧннн…

Закінченням слова був невиразний шум, який ослаб до глухого стукоту. А потім і стукіт припинився.

Едді озирнувся. Роланд стояв, тримаючи Сюзанну на руках попід сідниці, як маленьку дитину. Вона ж охопила його стегнами довкола поясу. Поряд був Джейк, до його ніг тулився Юк.

З діри на місці карти маршруту долинав запах горілого, але пахло приємно. В Едді цей запах викликав спогади про те, як палять листя в жовтні. Крім диму, жодних ознак життя діра не подавала: була темна й мертва, наче око трупа. Усе світло всередині згасло.

«Твій гусак підсмажився, Блейне, а індичка спеклася. З днем подяки, потворо», — подумав Едді.

Вереск під вагоном монопоїзда стих. Останній удар зі скреготом долинув спереду поїзда — і решта звуків стихла. Роланд відчув, що його ноги й стегна трохи хилить уперед, і, щоб відновити рівновагу, виставив вільну руку. Тіло просигналізувало про те, що відбувається, раніше за розум: Блейнові двигуни зупинилися. Тепер поїзд просто плавно линув по рейці вперед. Але…

— Назад, — скомандував Роланд. — Під саму стіну. Ми котимо вперед. Якщо до кінцевої зупинки рукою подати, то аварії все одно не уникнути.

Повз калюжу, яка лишилася від Блейнової крижаної скульптури, він повів їх до кінця вагона.

— Тримайтеся подалі від тієї штуки, — попередив він, показуючи на інструмент, що скидався на щось середнє між піаніно і клавесином і стояв на невисокому помості. — Вона може зсунутися. О боги, хотів би я бачити, де ми зараз! Лягайте на підлогу. Прикрийте голови руками.

Вони зробили так, як наказував Роланд, і він теж ліг, притисшись підборіддям до пухнастого синього килима, заплющив очі й замислився над тим, що сталося хвилину тому.

— Благаю в тебе прощення, Едді, — сказав він. — Ніколи не знаєш, як повернеться колесо ка! Колись мені вже довелося перепрошувати свого друга Катберта. З тієї самої причини. Я часом буваю сліпий. По-зарозумілому сліпий.

— Та ну, не треба благати ні про яке там прощення, — ніяково відказав Едді.

— Ні, треба. Я зневажав твої жарти. А тепер вони врятували нам життя. Благаю твого прощення. Я забув лице свого батька.

— Ти не мусиш просити вибачення, і нічиє лице ти не забував, — наполягав Едді. — Проти своєї природи не попреш, Роланде.

Замислившись над цими словами, стрілець збагнув одну річ, водночас дивовижну й страшну: це ніколи не спадало йому на думку. Жоднісінького разу за все його життя. Про те, що він бранець ка, знав ще з дитинства. Але його природа… сама його природа…

— Дякую тобі, Едді. Я думаю…

Але Роланд не встиг висловити свою думку, бо Блейн Моно врізався в опори на кінцевій зупинці. Усіх чотирьох і Юка в Джейка на руках різко жбурнуло вперед до передньої частини вагона. Передня стіна прогнулася вперед, і Роланд вдарився об неї плечем. Удар був такий потужний, що не допомогла навіть м’яка оббивка (стіну теж вкривав килим, і на дотик під килимом була якась пружна підкладка). Гойднувшись, люстра з гуркотом упала на підлогу, обсипавши їх скляними підвісками. На щастя, Джейк устиг відкотитися вбік і звільнити місце для падіння. Піаніно-клавесин злетіло з подіуму, вдарилося об диван і з немилозвучним звуком брррранннн перевернулося сторч. Поїзд нахилило праворуч, і стрілець весь підібрався, готуючись накрити Джейка й Сюзанну своїм тілом, якщо піаніно впаде. Але воно залишилося стояти. Підлога вагона була трохи перекособочена, але нерухома.

Поїздка скінчилася.

Стрілець підвівся з підлоги. Він досі не відчував плеча, але рукою поворушити міг — добрий знак. Ліворуч від нього сидів Джейк і трохи ошаліло обтрушував з колін скляні рештки люстри. Праворуч Сюзанна стирала кров, що сочилася з порізу під лівим оком Едді.

— Гаразд, — сказав Роланд. — Хто поран…

І тут понад їхніми головами щось вибухнуло, глухо пхикнувши, нагадавши Роландові про великі бахкалки, які Катберт із Аланом заради забавки підпалювали й вкидали у водостоки або в нужники позаду буфету. А одного разу Катберт поцілив у таку бахкалку з рогатки. Та вже не для того, щоб подуріти. А задля…

Сюзанна скрикнула (швидше від несподіванки, ніж зі страху, збагнув стрілець), а потім його обличчя залило розсіяним світлом. Неймовірно приємним. А ще приємнішим був смак повітря, що линуло з запасного виходу, солодкого від пахощів дощу й вологої землі.

Щось дрібно, наче перетрушені кістки, процокотіло, і з отвору вгорі випала драбина зі сходинками, зробленими зі скручених сталевих дротів.

— Спочатку в тебе жбурляють люстрою, потім показують на двері, — сказав Едді. Він насилу зіп’явся на ноги й допоміг підвестися Сюзанні. — Гаразд, я завжди знаю, де межа гостинності. А тепер зробімо, як роблять бджілки: подзижчимо звідси.

— Я не проти, — Сюзанна знову потяглася до ранки в Едді на обличчі. Едді взяв її пальці, поцілував їх кінчики і попросив не турбуватися даремно.

— Джейку? — покликав стрілець. — Ти як, в порядку?

— Так, — сказав Джейк. — А ти, Юку?

— Юк!

— Мабуть, він у нормі, — зробив висновок Джейк. Підняв поранену руку і сумно на неї подивився.

— Знову болить? — спитав стрілець.

— Ага. Те, що робив Блейн, уже не діє. Але мені байдуже. Я радий, що лишився в живих.

— Так. Життя прекрасне. Як астин. У мене ще трохи лишилося.

— Тобто аспірин?

Роланд кивнув. Пігулка мала магічні властивості, але він ніколи не вмів правильно вимовити те слово з Джейкового світу, яке означало її назву.

— Дев’ять із десяти лікарів радять вживати «анацин», серденько, — сказала Сюзанна, а коли Джейк здивовано подивився на неї, пояснила: — Мабуть, у твій час ці ліки вже перестали випускати, так? Та байдуже. Ми дісталися кінцевої, сонечко, дісталися цілими і неушкодженими. Ось що насправді має значення. — Вона притягнула Джейка в свої обійми й вкрила його личко поцілунками: між очі, в кінчик носа, а що її переповнювали почуття, то цмокнула навіть в губи. Хлопчик розсміявся й густо зашарівся. — Тільки це має значення, це єдине в світі, що зараз важить.

— Невідкладну допомогу відкладаємо на потім, — сказав Едді, обійняв Джейка за плечі й підштовхнув до драбини. — Зможеш вилізти нагору, рука не завадить?

— Так. Але Юка підняти не зможу. Роланде, візьмеш його?

— Так, — Роланд підняв Юка й посадив за пазуху, як тоді, коли вони спускалися в підземний колодязь, йдучи по слідах Джейка й Ґешера. Шалапут тільки лупав на хлопчика з-за коміра своїми блискучими очима з золотистою облямівкою. — Давай нагору.

Джейк поліз драбиною. Роланд подався слідом, на такій близькій відстані, що Юк міг би обнюхати хлопчикові п’яти, якби витягнув свою довгу шию.

— Сьюз, тебе підсадити? — запропонував Едді.

— Ага, щоб ти мені всі сідниці обмацав? Обійдешся, білявий! — підморгнувши йому, вона заходилася видряпуватися драбиною сама, легко підтягуючись на сильних руках і використовуючи обрубки ніг для рівноваги. Вона пересувалася швидко, але не швидше за Едді: той простягнув руку й ущипнув за те місце, де щипати було так приємно.

— О, моя незайманість! — сміючись закричала Сюзанна й підкотила очі. Наступної миті вона була вже на даху. Залишився тільки Едді. Він стояв біля підніжжя драбини й роззирався довкіл вагона, який міг стати гробом для їхнього ка-тету. «Ти зробив це, малий, — сказав Генрі. — Змусив його стрибнути у вогонь. Я знав, що ти це можеш, знав. Пам’ятаєш, що я тоді сказав тим вилупкам на задньому дворі у Дальберга? Джиммі Поліо та іншим? І як вони реготали? Але ти впорався. Відправив його додому з довбаною тріщиною».