Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен. Страница 29

Певний час стрілець мовчав. Він стояв і дивився вперед, тримаючись великими пальцями рук за кобуру.

— Роздивимось, коли наблизимось, — нарешті мовив він.

— Та ну! Тобто трясця твоїй матері! Ти знаєш, що то таке, чи не знаєш? — вигукнув Едді.

— Роздивимось, коли підійдемо ближче, — повторив стрілець, ухилившись від відповіді. Клацаючи підборами, він пішов через смуги, що вели на схід, до свого багаття. Сюзанна подивилася на Джейка й Едді та знизала плечима. Вони відповіли їй тим самим… і хлопчик зайшовся веселим сміхом. Сюзанні подумалося, що зазвичай малий поводився так, наче йому щонайменше вісімнадцять, а не одинадцять років. Але від того сміху він здавався дитям, якому невдовзі виповниться десять, і Сюзанні це страшенно подобалося.

Вони з’їли загорнуті в листки делікатеси, які Едді називав стрільцевими буритосами. Що більше сутеніло, то ближче вони підсувалися до вогню й підкидали в полум’я дров. Десь на півдні час від часу гукав птах. Ще ніколи в житті Едді не доводилося чути настільки самотнього крику. Вони майже не розмовляли між собою, та й не майже — взагалі ніколи не розмовляли о цій порі, збагнув Едді. Неначе час, коли світло й темрява мінялися на землі місцями, був якийсь особливий і чомусь позбавляв їх потужного відчуття єдності, яку Роланд називав ка-тетом.

Джейк підгодовував Юка, даючи йому шматочки сушеної оленини зі свого останнього згортка. Сюзанна сиділа, схрестивши вкриті шкіряною накидкою ноги, на своїй скатаній постелі й мрійливо дивилася у вогонь. Роланд лежав, спираючись на лікті, й дивився в небо, де хмари майже розсіялися і крізь них прозирали зорі. Едді й собі підвів погляд і побачив, що Старої Зорі й Старої Матінки вже нема, їхні місця у небесному склепінні посіли Північна зірка і Велика Ведмедиця. Можливо, це і не його світ, адже в його світі немає автомобілів марки «такуро», «Монархів із Канзас-Сіті» й забігайлівок із назвою «Боїнг-боїнг бургери», але Едді хотілося думати, що його світ десь поряд. «Може, цей світ межує з нашим», — вирішив він.

Коли десь віддалік знову закричав птах, Едді теж звівся на лікті й глянув на Роланда.

— А пам’ятаєш, ти хотів нам щось розповісти? Моторошну історію своєї юності. Сюзен, так, здається, звали ту дівчину?

Якусь мить стрілець не відривав погляду від небесного склепіння, і Едді подумав, що тепер настала черга Роланда витати в хмарах. Але потім він подивився на своїх друзів, і погляд у нього був навдивовижу покаянний і тривожний.

— Не подумайте, що я морочу вам голови. Але чи дасте ви мені ще один день на обдумування? А може, щоб вони мені наснилися, знадобиться ще одна ніч. Це давні справи, мертві справи, але я… — він у розпачі розвів руками. — Деякі справи навіть після смерті не спочивають з миром. Їхні кістки волають з-під землі.

— Це привиди, — сказав Джейк, і в його очах Едді побачив тінь жахіття, яке він пережив у будинку в Датч-Гілі. Того жахіття, яке навалилося на нього, коли Охоронець Дверей вийшов зі стіни і потягнувся до нього лапою. — Іноді привиди існують. Іноді вони повертаються.

— Так, — погодився Роланд. — Іноді існують, іноді повертаються.

— Краще не треба наганяти страху, — сказала Сюзанна. — Часом, коли ти знаєш, що зараз буде непереливки, краще сісти на коня й пуститися галопом.

Ретельно зваживши ці слова, Роланд підвів на неї очі.

— Завтра ввечері, коли розпалимо багаття, я розповім вам про Сюзен. Клянуся іменем батька.

— А нам потрібно це чути? — зопалу спитав Едді. І сам здивувався, що ці слова зірвалися йому з вуст, бо він як ніхто інший цікавився минулим стрільця. — Тобто, якщо тобі болить, Роланде, то, може, не варто…

— Я не певен, що вам треба це чути, але впевнений, що мені конче потрібно розповісти. Наше майбутнє — це Вежа. І щоб іти до неї з чистим серцем, я мушу якомога надійніше поховати своє минуле. Розповісти геть усе мені забракне сил, бо в моєму світі навіть минуле не стоїть на місці, речі у ньому міняються місцями. Але ця одна-єдина історія заступить собою решту.

— А це вестерн? — раптом спитав Джейк.

Роланд здивовано глянув на нього.

— Я не розумію, про що ти, Джейку. Так, Ґілеад — це баронія Західного Світу, [8] Меджис також, але…

— Вестерн-вестерн, — підтакнув Едді. — Всі Роландові історії — це вестерни, — він ліг і натягнув на себе ковдру. З заходу й сходу до його вух долітало слабке бурмотіння тонкоходу. Він понишпорив у кишенях, шукаючи набоїв, які дав йому Роланд, і вдоволено кивнув, коли намацав потрібне. Напевно, вночі він зможе спати без них, але завтра вони точно йому знадобляться. Гульки на платній дорозі ще не скінчилися.

Сюзанна нахилилася над ним і поцілувала в кінчик носа.

— Спатоньки, любий?

— Угумсь, — сказав Едді, підкладаючи руки під голову. — Не щодня мені доводиться проїхатися на найшвидшому в світі потязі, знищити найрозумніший у світі комп’ютер, а потім дізнатися, що всіх людей викосив грип. І все це, прошу зазначити, до обіду. Та від такого хто завгодно втомиться, — Едді всміхнувся й заплющив очі. Сон зморив його з усмішкою на устах.

Йому снилося, що всі вони стоять на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці, перед невисоким дощаним парканом, за яким простирається пустир, порослий бур’яном. На них був дивний одяг Серединного світу — пістряве вбрання з оленячої шкіри, старі сорочки, що так-сяк трималися купи завдяки булавкам і шнуркам. Але жоден з перехожих, що поспішали Другою авеню у справах, не звертав на них уваги. Ніхто не помічав, що в Джейка на руках пухнастик-шалапут, а дорослі озброєні до зубів.

«Бо ми привиди, — подумав Едді. — Ми привиди, що не покояться з миром».

Паркан був обклеєний афішами. Одна повідомляла про тур «Секс Пістолз», знову об’єднаних (Едді всміхнувся про себе, бо думав, що вже хто-хто, а «Пістолзи» ніколи не об’єднаються після розпаду), інша — про якогось коміка, Адама Сендлера, про якого Едді в житті не чув, а третя — «Чаклунки» — про малих відьом. Саме на цій афіші темно-рожевими літерами кольору літніх троянд було написано:

— Он вона, — сказав Джейк, показуючи кудись пальцем. — Троянда. Посеред пустиря. Вона чекає на нас.

— Так, вона чарівна, — сказала Сюзанна. А потім показала на табличку біля троянди, повернуту лицем до Другої авеню. Голос і погляд у Сюзанни були тривожні. — А з тим що робити?

На табличці зазначалося, що дві компанії, «Будівельна компанія Мілза» і «Нерухомість Сомбра» на місці, де росла троянда, планували звести житловий комплекс «Затока Черепахи». Коли? НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ — туманно проголошувала табличка.

— Не варто про це турбуватися, — відповів Джейк. — Той знак і раніше там стояв. Він, либонь, старий, як…

І тут його слова заглушило ревіння двигуна, що набирав обертів. Десь за парканом, з того боку, де була Сорок шоста вулиця, в повітря почали підніматися хмари брудно-коричневого вихлопу, схожі на димові сигнали тривоги. Аж раптом дошки паркану з того боку розлетілися, і звідти виїхав здоровенний червоний бульдозер. Навіть його лезо було червоним. Але криво виведені на ньому слова — СЛАВА КРІМСОН КІНГУ — були жовті й кричущі, як сама паніка. На місці водія сидів чоловік, який украв Джейка на мості через річку Сенд, їхній старий друзяка Ґешер. Його лице, вкрите гнійними чиряками, злостиво зиркало на них з-понад панелі приладів. На голові в нього була каска, зсунута на потилицю, з написом чорними літерами «ЛИВАРНЯ ЛАМЕРКА». А над ними було намальоване лупате око.