Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен. Страница 34

Вона роздивлятиметься диво у світлі Місяця-Цілунку.

Крекчучи, Рея з пагорба Коос витягла скриньку з ями в землі, підвелася на ноги, не перестаючи кректати (цього разу звук уже йшов з отвору в нижній частині тіла), запхала скриньку під пахву і вийшла з кімнати.

Від крижаного вітру, що дув у цих висотах майже не перестаючи, від пори Жнив до кінця Широкої Землі, хижу надійно захищав край пагорба. До найвищої точки пагорба вела стежка, яка в світлі повного місяця скидалася на течію сріблястого струмка. Відсапуючись, стара почвалала стежиною вгору. Сиве волосся масними пасмами звисало з її голови, старечі груди коливалися з боку в бік під чорною сукнею. За її тінню назирці йшов кіт, а від нього, іржаве, наче скрегіт завіс, і гидке, як сморід, досі линуло хурчання.

На верхівці пагорба вітер, відкривши зморшкувате лице, розвіяв їй волосся і доніс до її вух стогін ненажерливого тонкоходу, який дістався вже до віддаленого краю Каньйону Петлі. Цей звук мало кому з людей подобався, але вона, Рея з Коосу, його обожнювала, для неї він звучав як колискова. Угорі плив місяць, на його яскравій поверхні цілувалися двоє коханців… звісно, якщо вірити байкам тих нездар, що бродять по землі. Звичайнісінькі нездари на кожному повному місяці бачили то одне обличчя, то кілька облич. Але відьма знала: там можна побачити тільки одне обличчя — обличчя Демона. Лик смерті.

Проте сама вона ще ніколи не почувалася такою живою.

— О мій красеню, — прошепотіла вона й торкнулася замка покрученими пальцями. Між кісточок її пальців показався слабкий промінь червоного світла, і щось клацнуло. Важко хекаючи, наче пробігла чималу відстань, вона поставила скриньку на землю й відчинила її.

І звідти полилося рожеве світло, тьмяніше за місячне, але незмірно прекрасніше. Воно осяяло старече обличчя, що нависло над скринькою, і на якусь мить знову зробило його молодим.

Чахлик прищулив вуха і витягнув голову. В його старечих очах з’явилися обідці того рожевого світла, і Рея раптом приревнувала.

— Геть звідси, дурню, це не для таких, як ти!

Вона відіпхнула кота ногою. Чахлик сахнувся, засичав і ображено заховався за пагорок на самій верхівці пагорба Коос. Там всівся й почав вилизувати лапу, всім своїм виглядом демонструючи зневагу. Вітер ненастанно ворушив йому шерсть.

У скриньці лежала скляна куля, загорнута в оксамитовий мішечок на шворці. В її нутрі лагідно, наче биття щасливого серця, пульсувало й переливалося рожеве світло.

— О, моя радість, — пробурмотіла відьма, дістаючи кулю й піднімаючи її перед собою. Пульсуюче світіння стікало по зморшкуватих щоках жінки, як струмки дощу. — Ти живий, живий!

Зненацька світло всередині кулі потемнішало, налилося багрянцем. Куля, наче безмежно потужний двигун, ходором заходила в неї в руках, і знову в міжніжжі з’явилася та вологість, ті припливи напруження, з якими вона вже давно подумки розпрощалася.

Потім двигтіння стихло, а світло в кулі наче згорнулося в пелюстки. Тепер на його місці був лише рожевуватий напівморок. А з мороку вийшли три вершники. Спершу вона подумала, що то ті троє, які принесли їй кулю, Джонас і його супутники. Але ні, ці були молодші, навіть молодші за Діпейпа, який мав не більш двадцяти п’яти років. Той із трійці, хто їхав ліворуч, віз на луці сідла череп якоїсь пташки. Дивно, але насправді.

Потім цей вершник і вершник праворуч зникли, куля якось стерла їх з поля зору, й залишився тільки один — посередині. Відьма розгледіла, що на ньому джинси й чоботи, а крислатий капелюх затуляє верхню частину обличчя. На коні він сидів легко й невимушено. І в голову їй закралася перша тривожна думка: «Стрілець! Тут, у нас, на сході, з Внутрішніх бароній. Може, навіть із самого Ґілеаду!» Проте їй не треба було дивитися йому в обличчя, щоб зрозуміти: перед нею ще зовсім дитина, до того ж без револьверів на стегнах. Та все ж вона сумнівалася в тому, що юнак приїхав без зброї. Якби ж то трохи краще роздивитися…

Вона піднесла кулю мало не до кінчика носа й зашепотіла:

— Ближче, любий! Покажи ближче!

Вона не знала, чого чекати (найімовірніше, що нічого не станеться), але фігура в темному колі всередині підійшла ближче. Майже підпливла, наче кінь і вершник на ньому були під водою. І жінка побачила в нього за спиною сагайдак зі стрілами. А на сідлі поперед нього гойдався не череп, а лук. Праворуч від сідла, де стрільці возили рушниці в чохлах, стирчало прикрашене пір’ям держално списа. Судячи з обличчя, хлопець не належав до Древнього Народу… але й родом був не з Зовнішньої Дуги. Так вона вважала.

— Але хто ти, хлопче? — пробурмотіла вона. — І як я тебе впізнаю, у тебе ж капелюх на очі натягнутий! Може, за конякою… чи за твоїм… Чахлику! Чого ти лізеш? А ну пішов геть!

Залишивши свій спостережний пункт, кіт уже снував між її набряклими старечими щиколотками, нявкаючи ще скрипучіше, ніж хурчав. Стара замахнулася було на нього ногою, але кіт, швидко зметикувавши, відскочив і знову почав плутатися під ногами, зиркаючи на господарку своїми ошалілими очима і тихо нявкаючи.

Рея ще раз штурхонула його, втім, так само безуспішно, як і вперше, і знову звернула погляд до кулі. Кінь і його цікавий молодий вершник вже зникли, а разом з ними й рожеве світіння. В руках у відьми тепер лежала просто темна скляна куля, на поверхні якої зблискували промені місячного світла.

Налетів вітер і обліпив її немічне тіло тканиною сукні. Не втративши бойового запалу після хазяйчиних стусанів, Чахлик рвонув уперед і знову закрутився під ногами, не перестаючи верещати.

— Подивися, що ти накоїв, ти, ходячий блошиний притулок і розсадник всілякої зарази. Світло згасло, згасло, коли я…

На шляху, що вів до її хижки, почулися якісь звуки, і відьма зрозуміла, чому так занервувався Чахлик. Хтось співав. Дівчина. Дівчина прийшла завчасно.

Відьмине лице перекосила страшна гримаса. Вона терпіти не могла бути заскоченою зненацька, і та дівка поплатиться за це. Вона нахилилася і вклала кулю назад до скриньки. Всередині була оббивка з шовку і якогось м’якого матеріалу, тож куля лягла охайно, як яйце на сніданок у чашку Його Превосходительства. А знизу, зі шляху, линула пісня (клятий вітер дув не в тому напрямку, інакше вона б давно її почула), яку співала дівчина, тепер уже зовсім близько:

— Я тобі покажу безтурботне кохання, стерво ти незаймане, — погрозливо пробурчала стара. З-під пахв кисло смерділо потом, але та, інша волога знову висохла. — Ти у мене матимеш на горіхи за те, що не послухалася старої Реї й прийшла зарано!

Вона провела пальцями над замком на скриньці, але він не клацнув. Мабуть, вона перестаралася, відмикаючи його, і щось там усередині зламалося. Око й девіз наче знущалися з неї: Я БАЧУ ТОГО, ХТО МЕНЕ ВІДМИКАЄ. Полагодити його Рея могла вмить, але саме цієї миті в неї зараз і не було.

— От дурбецало набридливе! — простогнала вона, зиркаючи в той бік, звідки линув голос. Вже на підході, о боги, за сорок п’ять хвилин до призначеного часу! — Рея зачинила кришку скриньки, неохоче й болісно, бо в кулі знову народжувалося рожеве світло, але вже не було часу дивитися на нього чи мріяти. Можливо, пізніше, коли піде геть цей предмет запізнілого неподобства, яке старий Торін називав пристрастю.

«Але стримуйся, не роби нічого аж надто поганого цій дівці, — попередила вона саму себе. — Не забувай, що це він її сюди прислав. Це не просто дівчина, в якої наспіли пиріжки в печі, і не просто хлопчик, якому припекло. Це Торінова дівка, це про неї він думає, коли засинає його стара ворона-жінка, а він бере себе в руки і здійснює обряд вечірнього доїння. На боці Торіна — стародавній закон і влада. А те, що в цій скрині, належить одному з його людей. Якщо Джонас дізнається, що ти дивилася… що ти користувалася ним…»