Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен. Страница 11

— Я все чекаю, коли ж з'явиться пряничний будиночок, — сказав Едді. Між височезних древніх дерев вони йшли вже кілька днів. А може, тиждень. Все, в чому він був упевнений, — вони перебували досить близько до Шляху Променя. Його вони бачили в небі. А ще відчували.

— Що таке пряничний будиночок? — спитав Роланд. — Це теж із казки? Мабуть, ні, бо я б її знав.

Авжеж, знав би. Їхній друзяка був жадібний до оповідок, особливо тих, що починалися словами «Колись давно, коли всі жили у лісі». Але слухав він якось дивно. Трохи відсторонено. Едді звернув на це Сюзаннину увагу, а вона з притаманною їй прозорливістю вказала на причину. Сюзанна мала надприродну поетичну здібність утілювати почуття, викарбовуючи їх у словах.

— Це тому, що він не слухає з широко розплющеними очима, як дитина перед сном, — сказала вона. — А ти чекаєш, що він слухатиме саме так, сонечко.

— А як же тоді він слухає?

— Як антрополог, — миттю озвалася вона. — Антрополог, що намагається визначити риси якоїсь невідомої культури за її міфами та легендами.

Вона мала рацію. Роландова манера слухати трохи муляла Едді, бо потай він вважав, що це вони зі Сьюз і Джейком мали б слухати як науковці. Адже вони походили з прогресивнішого світу. Чи не так?

Хай якою була правда, всі вчотирьох вони відкрили для себе, що в їхніх світах безліч спільних історій. Роланд знав казку, що називалася «Сон Діани», на диво подібної до «Леді чи тигра», оповідки, яку троє вигнанців з Нью-Йорка читали школярами. Історія Лорда Перта дуже нагадувала біблійну розповідь про Давида і Голіафа. Роланд чув багато оповідок про Людину-Ісуса, що помер на хресті, щоб спокутувати гріхи світу, і розповів Едді, Сюзанні й Джейку, що в Людини-Ісуса є чимало послідовників у Серединному світі. В обох світах також співали схожих пісень, зокрема «Безжурнеє кохання» і «Гей, Джуд», хоча в світі Роланда першим рядком останньої було «Бачу тебе, хлопче».

Щонайменше годину Едді переказував Роландові казку про Ганзеля й Гретель, несвідомо наділивши лиху відьму, яка їла дітей, рисами Реї з Коосу. Коли він дійшов до тієї частини, де вона намагалася вгодувати дітей, щоб вони погладшали, то зупинився і спитав Роланда:

— А цю ти знаєш? Може, у вас є якісь варіанти?

— Ні, — похитав головою Роланд. — Але казка гарна. Розкажи до кінця, будь ласка.

Едді й розповів, закінчивши обов'язковим «І жили вони довго і щасливо». Стрілець кивнув.

— Ніхто не буває щасливим довіку, але ж ми цього не говоримо. Нехай діти самі про це дізнаються. Правда?

— Угу, — відповів Джейк.

Юк біг за Джейком назирці, поглядаючи на хлопчика знизу вгору своїми очима з золотистою облямівкою, в яких застиг звичний уже вираз тихого обожнювання.

— Угу, — сказав шалапут, копіюючи доволі похмурий тон свого господаря.

Едді обійняв Джейка за плечі.

— Як шкода, що ти тут, а не вдома у Нью-Йорку. Там, у Великому Яблуку, Джейкі, ти вже давно потрапив би до лап особистого психіатра. Ви б з ним намагалися розв'язати твої проблеми з батьками. Докопувалися б до суті твоїх невирішених конфліктів. Можливо, він навіть виписав би тобі якісь ліки. Наприклад, «Ріталін».

— Ні, дякую, краще я буду тут, — Джейк поглянув униз на Юка.

— Так, — сказав Едді. — Я тебе розумію.

— Такі оповідки називають чарівними казками, казками про фей, [2] — замислено промовив Роланд.

— Так, — відповів Едді.

— Але ж у цій, наприклад, жодної феї нема.

— Нема, — погодився Едді. — Це просто така назва. У нашому світі є містичні історії… саспенс… наукова фантастика… вестерни… казки. Розумієш?

— Так, — сказав Роланд. — Чому люди у вашому світі завжди хочуть слухати лише одну оповідку за раз? Лише один смак відчувати у роті?

— Це недалеко від істини, — відповіла Сюзанна.

— Чи ви не їсте рагу? — не вгавав Роланд.

— На вечерю їмо, — підтвердив Едді, — але що стосується розваг, то ми справді смакуємо страви окремо й не дозволяємо, щоб вони перемішувалися на тарілці. Хоча, якщо вже на те, це нудно.

— Скільки взагалі є чарівних казок, як ви гадаєте?

Без жодних вагань і, звісно, не домовляючись між собою, Едді, Сюзанна і Джейк хором назвали одне й те саме число: «Дев'ятнадцять!» А за мить своїм хрипким голосом його повторив Юк: «Дев'ятнадцять!»

Вони перезирнулися і розсміялися, бо ж «дев'ятнадцять» вже стало у них чимось на кшталт модного слівця, заступивши собою «хамляра», якого Джейк та Едді вже добряче заялозили. Та в їхньому сміхові вчувалися нотки занепокоєння, адже вся ця справа з числом «дев'ятнадцять» почала набувати якоїсь моторошності. Едді зловив себе на тому, що вирізьблює на боці останньої фігурки тварини щось на зразок тавра: «Друже, ласкаво просимо до нашого ранчо! Ми називаємо його „Смуга Дев'ятнадцять“». Сюзанна і Джейк зізналися в тому, що принесли для вечірнього багаття дров, яких було рівно дев'ятнадцять у кожному оберемку. Вони не могли сказати, чому назбирали саме таку кількість. Просто їм здалося, що так треба.

Якось уранці Роланд зупинив їх на краю лісу, яким вони мандрували, й показав на небо. На його тлі чітко виділялися гілки якогось древнього дерева. Гілки утворювали обриси, в яких легко вгадувалася цифра дев'ятнадцять. Тепер це побачили всі, але першим помітив саме Роланд.

Утім, Роланд, котрий вірив у погані знамення й передвістя так само непохитно, як колись Едді — у електричні лампочки й батарейки типу АА, сам же й не схвалював дивного та несподіваного захоплення свого ка-тету числом «дев'ятнадцять». Вони зблизилися, сказав він, настільки, наскільки взагалі можуть зблизитися члени будь-якого ка-тету, тож їхні думки, звички й нав'язливі ідеї поширювалися на всіх, як грип. І, напевно, значною мірою сприяв цьому Джейк.

— У тебе є хист, Джейку, — сказав Роланд. — Не знаю, чи він так само сильний, як і в мого давнього друга Алана, проте сумнівів у цьому я не маю.

— Не розумію, про що ти, — відповів Джейк, набурмосившись від подиву. Зате Едді начебто зрозумів, про що йдеться стрільцеві, й подумав, що з часом Джейк також збагне. Звісно, якщо звичний плин часу відновиться.

І він відновився — того дня, коли Джейк приніс пундиці.

Вони зупинилися підобідати (у раціоні знов були тільки несмачні рослинні буритоси, бо ж оленину з'їли, а печиво «Кіблер» зосталося лише солодким спогадом), і тут Едді помітив, що Джейк десь подівся, та спитав стрільця, чи не бачив він, де малий.

— Відстав приблизно на півколеса. — Роланд махнув на дорогу двома пальцями, що залишилися на його правій руці. — З ним усе добре. Якби щось сталося, ми б усі це відчули. — Він глянув на свій буритос і без охоти відкусив шматочок.

Едді розтулив було рота, щоб відповісти, але його випередила Сюзанна.

— А ось і він. Сонечко, що це ти назбирав?

Джейк ніс цілий оберемок якихось круглих штучок завбільшки з тенісні м'ячі. Лишень ці м'ячики не відскакували од корту — з них стирчали маленькі ріжки. Коли хлопчик підійшов ближче, Едді відчув їхні пахощі, ласі, як аромат свіжоспеченого хліба.

— Мені здається, це смачно, — сказав Джейк. — Вони пахнуть, як свіжий хліб із опари, які моя мама й домогосподарка місіс Шоу купували у Забара. — Всміхаючись, він поглянув на Сюзанну й Едді. — Ви знаєте крамницю Забара?

— Я точно знаю, — миттю відгукнулася Сюзанна. — Там усе таке смачнюще, м-м-м. Ці штуки справді дуже приємно пахнуть. Але ж, я сподіваюся, ти ще їх не куштував?

— Та ви що. — Він питально глянув на Роланда.

Стрілець недовго тримав їх у невіданні: взяв одного м'ячика, відірвав ріжки й запустив зуби у те, що лишилося.

— Пундиці, — сказав він. — Сто років їх не бачив. Вони чудесні. — Його блакитні очі заблищали. — Ріжок не їжте, вони не отруйні, але кислі. Їх можна підсмажити, якщо в нас ще лишилося трохи оленячого жиру. Смажені, вони смакують майже як м'ясо.

— Звучить спокусливо, — мовив Едді. — Тобі й карти в руки. Що ж до мене, то я, мабуть, не їстиму цього грибного моху чи що воно таке.