Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен. Страница 26
— Він чекає на Світлих — воїнів Білості.
Сюзанна подивилася на свої коричневі руки, піднісши їх до обличчя.
— Тоді, думаю, на мене він точно не чекає, — зрештою сказала.
— Ні, — заперечив Роланд. — Чекає. — А сам замислився на мить, якої раси та, інша. Мія.
— Нам потрібні двері, — сказав Джейк.
— Як мінімум двоє дверей, — докинув Едді. — Одні — щоб дістатися до Тауера. Але перед тим ми маємо потрапити до Сюзанниного часу, а для цього потрібні ще одні двері. І щоб цей час був якнайближчий до того, звідки забрав її Роланд. Ото вже буде облом, якщо ми повернемося до сімдесят сьомого, перетремо з тим чуваком Карвером і довідаємося, що він оголосив Одетту Голмс мертвою ще в сімдесят першому. А все її майно відійшло родичам у Ґрін-Бей [16] чи Сан-Берду. [17]
— Чи потрапимо до шістдесят восьмого, а там виявиться, що містер Карвер здимів, — сказав Джейк. — Перевів усе на свої власні рахунки й гайнув доживати віку на Коста-дель-Соль. [18]
За інших обставин шокований погляд Сюзанниних круглих від подиву очей міг би здатися кумедним.
— Дядечко Моз на таке не здатен! Він же мій хрещений!
— Пробач, — сконфужено промовив Джейк. — Я читав багато детективів — Агату Крісті, Рекса Стаута, Еда Макбейна. У цих книжках таке трапляється повсякчас.
— До того ж, — додав Едді, — великі гроші міняють людей.
Вона змірила його холодним оцінюючим поглядом — неприродним і чужим для її очей. Роланд (якому було відомо те, чого не знали Едді та Джейк) подумав, що цей погляд призначено для ропух, з яких вичавлюють нутрощі.
— А тобі звідки знати? — спитала вона. Але відразу ж оговталася: — Ой, вибач, серденько. Я не хотіла.
— Та пусте, — сказав Едді й усміхнувся, проте усмішка вийшла вимушеною і непевною. — Зірвалося з язика, буває. — Потягнувшись, він узяв її за руку й стис. Вона відповіла таким самим потиском. Усмішка на обличчі Едді трохи поширшала й стала природною.
— Просто я знаю Мозеса Карвера. Він у житті цента чужого не взяв.
Едді підняв руку, сигналізуючи не так про довіру до її слів, як про те, що він більше не хоче продовжувати цю розмову.
— Послухайте-но, чи я правильно вас зрозумів, — сказав Роланд. — По-перше, все залежить від того, чи вдасться нам повернутися до Нью-Йорка у вашому світі. До того ж моментів часу, до яких ви плануєте втрапити, цілих два.
Настала пауза: всі перетравлювали цю інформацію. Потім Едді кивнув.
— Точно. Для початку тисяча дев'ятсот шістдесят четвертий рік. Сюзанна щезла пару місяців тому, але шукати її не перестали, ніхто ще не втратив надії. Вона ефектно з'являється на публіці — публіка аплодує. Повернення блудної дочки. Ми забираємо грошенята, хоча це може забрати трохи часу…
— Найважче буде вмовити дядечка Моза дати нам гроші, — сказала Сюзанна. — Коли йдеться про гроші в банку, він стоїть намертво. Я впевнена, що в глибині душі він досі вважає мене восьмирічною дівчинкою.
— Але ж за законом гроші твої? — спитав Едді. Роланд помітив, що він дуже обережно добирає слова. Ще не до кінця оговтався від «А тобі звідки знати?» і від погляду, яким вона супроводила ці слова. — Тобто він не зможе завадити тобі їх забрати?
— Ні, любий. Тато й дядечко Моз заснували для мене трастовий фонд, але в п'ятдесят дев'ятому році, коли мені виповнилося двадцять п'ять, я отримала право сама розпоряджатися грішми. — Вона перевела на нього погляд своїх очей — темних, напрочуд гарних і виразних. — Ну от. Тепер ти більше не дійматимеш мене питаннями, скільки мені років. Сам можеш вирахувати, якщо вмієш віднімати.
— Це неважливо, — сказав Едді. — Час — це лише обличчя на воді.
Від цих слів у Роланда по руках побігли мурашки. Десь далеко — либонь, на розкішному полі криваво-червоних троянд, од якого їх досі відділяла чимала відстань, — через його могилу перечалапав птах расті.
— Нам потрібна готівка, — сухо й по-діловому сказав Джейк.
— Та? — Едді насилу відірвав погляд від Сюзанни.
— Кажу: готівка потрібна, — повторив Джейк. — Ніхто не прийме чека, хай навіть виданого самим банком, якщо це чек тринадцятирічної давності. Особливо якщо він на суму декілька мільйонів доларів.
— Джейку, звідки ти про таке знаєш? — поцікавилася Сюзанна.
Джейк знизав плечима. Хоч-не-хоч (зазвичай неохоче), але мусив визнати, що він син Елмера Чемберза. Той не належав до хороших хлопців цього світу (Роланд би нізащо в житті не назвав його воїном Білості), проте досконало володів мистецтвом «забою», як називали це телевізійники. «Великий мисливець за трунами в країні ТеБе», — подумав Джейк. Можливо, це було трохи несправедливо, але сказати, що Елмер Чемберз знав різні лазівки, було якраз справедливо. І авжеж, він був Джейком, сином Елмера. Він не забув обличчя свого батька, хоча іноді дуже про це шкодував.
— Готівка, — підтвердив Едді. — Така оборудка має оплачуватися лише готівкою. Як буде чек, ми обміняємо його на зелені в шістдесят четвертому, а не в сімдесят сьомому. Складемо гроші в спортивну сумку… Сьюз, у шістдесят четвертому вже продавалися спортивні сумки? Хоча байдуже. Забудь. Ми запхаємо їх до сумки й заберемо до сімдесят сьомого. Не обов'язково це повинен бути день, коли Джейк купив «Чарлі Чух-Чуха» і «Книгу загадок», але має бути близенько.
— І щоб не після п'ятнадцятого липня сімдесят сьомого, — докинув Джейк.
— Точно, — кивнув Едді. — Після п'ятнадцятого з'ясується, що Балазар переконав Тауера продати землю, і гарна ж буде картина: ми з торбою бабосів у руці й з дурнуватими усмішками на пиках, бо день довгий, а грошей багато.
Хвильку всі мовчали — можливо, обмірковували цю зловісну картину. Першим порушив мовчанку Роланд:
— У вас усе так просто. Чом би й ні? Вам трьом видається, що дверні проходи між моїм світом і вашим з усіма тими тек-сі, астином і фотеграфіями — це щось настільки ж повсякденне, як для мене їхати верхи на мулі. Чи ховати шестизарядник. Звісно, у вас є всі причини так вважати, бо ж кожному довелося пройти крізь ті двері. А Едді навіть двічі — спершу до цього світу, а потім назад до свого.
— Скажу тобі, що повертатися до Нью-Йорка було не прикольно, — сказав Едді. — Забагато стрілянини. Не кажучи вже про відрізану голову мого брата, що покотилася підлогою в кабінеті Балазара.
— Проходити крізь двері у Датч-Гіл теж було непросто, — додав Джейк.
Роланд кивнув, беззастережно приймаючи їхні аргументи.
— Усе життя я вірив у те, що ти сказав тоді, коли ми з тобою познайомилися вперше, Джейку… те, що ти сказав перед смертю.
Збліднувши, Джейк опустив очі й нічого не відповів. Він не любив про це згадувати (на щастя, й самі спогади, що їх зберегла пам'ять, були нечіткі, розмиті), та й Роланд теж — Джейк це знав напевно. «Все правильно! — подумав він. — Логічно, що ти волієш про це забути! Ти впустив мене у прірву! Ти кинув мене вмирати!»
— Ти сказав, що цей світ не єдиний, існують інші, — вів далі Роланд, — і це справді так. Нью-Йорк у всьому своєму розмаїтті — це лише один з багатьох світів. Те, що нас знову і знову притягує туди, пов'язано з трояндою. У цьому я нітрохи не сумніваюся. Так само, як не сумніваюся в тому, що певним, не зрозумілим навіть мені самому чином, троянда — це і є Темна вежа. Або…
— Або це ще одні двері, — пробурмотіла Сюзанна. — Ті, що ведуть до самої Темної вежі.
Роланд кивнув.
— Мені вже не раз спадала ця думка. Хай там як, але про існування інших, паралельних світів знали манні. В певному сенсі вони присвячували їм своє життя. Вони вважали тодеш найсвятішим з ритуалів і найпіднесенішим з усіх можливих станів. Я вже розповідав вам, що мій батько та його друзі тривалий час знали про те, що існують чарівні кристали. А про те, що чаклунська веселка, тодеш і ці магічні двері якось пов'язані між собою, що вони фактично одне, ми здогадалися.
16
Ґрін-Бей — напевно, мається на увазі одне з численних міст у США з такою назвою.
17
Сан-Берду — неформальна назва міста Сан-Бернардино (штат Каліфорнія).
18
Коста-дель-Соль — південне узбережжя Іспанії.