Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен. Страница 44

— Що скажеш, котику? — нервово спитала Сюзанна, наче жінка, що постала перед своїм чоловіком з новою, радикально зміненою зачіскою.

— Набагато краще, — сказав Едді. — Я кохаю тебе і без них, але вони направду розкішні. Господи, та ти тепер вища за мене!

Помітивши, що так і є, Сюзанна розсміялася. Юк понюхав щиколотку, якої ще не було, коли він востаннє бачив цю жінку, і теж засміявся. Сміх вийшов дивним напівгавкотом, але то таки був сміх.

— Гарні ноги, Сьюз, — сказав Джейк, і недбалий тон цього компліменту знову розсмішив Сюзанну. Але хлопчик цього не помітив — він уже повернувся до Роланда. — Ти хочеш пошукати в книгарні?

— А там є що подивитися?

Джейк спохмурнів.

— Взагалі-то, навряд. Вона зачинена.

— Якщо в нас ще є час перед поверненням, я хотів би сходити на пустир. І побачити троянду.

— Не болять? — спитав Едді, пильно придивляючись до Сюзанни.

— Відчуття чудове, — сміючись, відказала вона. — Просто неймовірне.

— Ти наче змінилася.

— Ще б пак! — вигукнула вона і станцювала босоніж невеличку джиґу. Відколи вона востаннє танцювала, чимало води спливло, тож піднесення, яке вона відчувала, цілком компенсувало брак грації. Тим часом до гурту обшарпаних мандрівників, розмахуючи портфелем, наближалася жінка в діловому костюмі. Вже біля них вона раптом рвучко звернула вбік і навіть кілька кроків пройшла проїжджою частиною, аби їх оминути. — Авжеж, я змінилася, я знову маю ноги!

— Як у тій пісні, — сказав їй Едді.

— Га?

— Не зважай. — Едді обійняв її за талію. Але від пильного ока Роланда не сховалося те, що він досі дивився на неї якось запитально. „Як пощастить, то він це облишить“, — подумав Роланд.

Саме це й зробив Едді. Він поцілував Сюзанну в кутик рота й обернувся до Роланда.

— То що, хочеш побачити славетний пустир і не менш славетну троянду? Я так само. Джейку, веди нас.

Джейк повів їх Другою авеню, зупинившись лише на мить: щоб вони могли одним оком зазирнути до „Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму““. Втім, у цій крамниці ніхто світла не марнував, тож і побачити вони нічого не змогли. Роланд сподівався, що побачить табличку меню, але її надворі не було.

— Мабуть, він щодня її міняє, — сказав Джейк, прочитавши його думки у той буденний спосіб, яким користуються люди, що мають спільний кхеф.

— Можливо, — кивнув Роланд. Він ще на мить затримався коло вітрини, але не міг нічого роздивитися всередині, крім полиць, що потопали в темряві, кількох столиків і прилавка, про який згадував Джейк, — той, за яким старі сьорбали каву й грали в цьогосвітню версію замків. Нічого не видно, та дещо відчутно, навіть крізь шибку. Дух відчаю і збитків. Якби то був запах, подумав Роланд, то смерділо б чимось кислим і трохи несвіжим. Поразкою. Можливо, хорошими мріями, що так і не проросли. Непоганий важіль впливу для такого, як Енріко „Скеля“ Балазар.

— Надивився? — спитав Едді.

— Так. Ходімо.

Для Роланда мандрівка через вісім кварталів: від перетину Другої й П'ятдесят четвертої до рогу Другої та Сорок шостої, — була відвідинами якоїсь країни, в існування якої він дотепер насилу вірив. „Цікаво, чи дивується Джейк?“ — подумав він. Жебрака, що циганив копієчку, не було, проте ресторанчик, близько якого він сидів, був на місці: „Чу-Чу“. То було на розі Другої та П'ятдесят другої. Проминувши ще один квартал, вони побачили музичну крамницю „Вежа могутності“, досі відчинену — на табло годинника над дверми, який повідомляв час за допомогою великих електричних цяток, видніло, що зараз лише чотирнадцять хвилин по восьмій вечора. Крізь відчинені днері долинали гучні звуки. Гітари й барабани. Музика цього світу. Вона нагадувала жертовну музику Сивих у Ладі. А власне, чому ні? Це місто й було Ладом — його викривленим відображенням у іншому місці й часі. Щодо цього Роланд не мав жодних сумнівів.

— Це „Ролінг Стоунз“, — сказав Джейк, — але не та пісня, яку я чув того дня, коли побачив троянду. Тоді грали „Пофарбую начорно“.

— А цієї ти не впізнаєш? — спитав Едді.

— Впізнаю, але не можу згадати її назву.

— Ти що, — сказав Едді. — Це ж „Дев'ятнадцятий нервовий зрив“.

Сюзанна зупинилася і озирнулася.

— Джейку?

Джейк кивнув.

— Він має рацію.

А Едді тим часом уже витяг шматок газети з-під дверей сусідньої крамниці, затягнутих захисною ролетою. То був один із розділів „Нью-Йорк Таймз“.

— Любий, а мама тебе не вчила, що у культурних людей не заведено копирсатися в смітті? — поцікавилася Сюзанна.

Едді пустив її шпильку повз вуха.

— Дивіться. Погляньте усі.

Роланд нахилився, майже впевнений, що зараз побачить новину про ще одну велику пошесть, але нічого аж настільки вбивчого не помітив. Принаймні на свій погляд.

— Прочитай мені, що там написано, — попросив він Джейка. — Я не можу розібрати літери, вони вилітають у мене з голови. Певно, тому, що ми в тодеші, у міжсвітті…

— РОДЕЗІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ПОСИЛЮЮТЬ КОНТРОЛЬ НАД МОЗАМБІЦЬКИМИ СЕЛАМИ, — прочитав Джейк. — ДВОЄ РАДНИКІВ КАРТЕРА ПРОРОКУЮТЬ ЗАОЩАДЖЕННЯ МІЛЬЯРДІВ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. А внизу: КИТАЙЦІ ЗІЗНАЮТЬСЯ, ЩО ЗЕМЛЕТРУС 1976 РОКУ БУВ НАЙСМЕРТОНОСНІШИМ ЗА ОСТАННІ ЧОТИРИ СТОЛІТТЯ. Також…

— Хто такий Картер? — спитала Сюзанна. — Президент до… Рональда Рейгана? — Останні два слова вона супроводила виразним підморгуванням. Едді так і не спромігся переконати її в тому, що він не жартує і Рейган справді був президентом. Також вона не повірила Джейкові, коли хлопчик сказав: „Я знаю, це звучить дико, але в це можна повірити, тому що Рейган був губернатором Каліфорнії“. Сюзанна просто розсміялася й кивнула на знак того, що високо оцінює багатство його уяви. Вона знала, що це Едді намовив його вигадати цю історію, але вона не дасть підчепити себе на гачок. Вона ще сяк-так могла уявити собі Пола Ньюмена [27] на посту президента, можливо, навіть Генрі Фонду, котрий у „Системі безпеки“ [28] мав вельми президентський вигляд. Але ведучий „Днів Долини смерті“? [29] Та ви що.

— Забудь про Картера, — сказав Едді. — Подивіться на дату.

Роланд намагався, але літери й цифри весь час розпливалися. Щойно текст складався у літери Високої Мови, які він міг прочитати, як вони розбігалися й знову шикувалися в якусь маячню.

— Що то за дата, заради твого батька?

— Друге червня, — прочитав Джейк і подивився на Едді. — Але якщо там, звідки ми прийшли, і тут час однаковий, то хіба сьогодні не перше червня?

— Не однаковий, — похмуро сказав Едді. — Аж ніяк. Тут, на цьому боці, час плине швидше. Гра почалася. І години в грі біжать дуже швидко.

Роланд замислився.

— Тож, якщо ми повертатимемося сюди, то щоразу час буде повільніший?

Едді кивнув.

Розмовляючи не лише з іншими, а й з самим собою, Роланд повів далі.

— За кожну хвилину, яку ми проживаємо на іншому боці, у Кальї, тут минає півтори. Чи, можливо, навіть дві.

— Ні, не дві, — заперечив Едді. — Тут я впевнений. Час пливе швидше, але не вдвічі. — Проте тривожний погляд, яким він зиркнув на дату в газеті, свідчив, що він у цьому не впевнений.

— Навіть якщо й так, — сказав Роланд, — усе, що ми можемо, — йти вперед.

— До п'ятнадцятого липня, — додала Сюзанна. — Коли Балазар і його джентльмени перестануть бути чемними.

— Може, варто покинути цих кальїнців, нехай собі роблять, як знають, — сказав Едді. — Мені самому неприємно це казати, Роланде, але я так думаю.

— Ми не можемо цього зробити, Едді.

— Чому?

— Тому що у Каллагена є чорна Тринадцятка, — пояснила Сюзанна. — Його ціна за неї — наша допомога. Нам потрібна ця річ.

Роланд похитав головою.

— Він віддасть її будь-що. Мені здавалося, я вам чітко це пояснив. Він боїться її.