Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен. Страница 6

— Двадцять три чи двадцять чотири — не має значення, — відповів Тіан. — Ті, хто за останньої появи тут Вовків, був дітьми, відтоді виросли і самі народили дітей. Ми зібрали непоганий урожай для тих вилупків. Урожай дітей. — Він зробив паузу, даючи чоловікам змогу самотужки дійти до наступної думки, перш ніж сам вимовить її вголос. — Звісно, якщо ми їм дозволимо. Якщо дозволимо Вовкам забрати наших дітей до Краю грому і потім повернути нам рунтів, пусті оболонки.

— А що ще, в біса, ми можемо вдіяти? — прокричав чоловік, що сидів на одній з середніх лав. — Вони ж не люди! — Ці слова викликали всезагальний (і жалюгідний) гомін згоди.

Поправляючи темно-синю мантію на кістлявих плечах, підвівся один з манні. Обвів усіх присутніх злющим поглядом. Божевільними його очі не були, проте Тіану здалося, що в них немає навіть проблиску здорового глузду.

— Послухайте, що скажу я, — почав манні.

— Просимо, сей. — 3 повагою, але стримано. Побачити манні в селі було великою рідкістю, а тут їх зібралося цілих восьмеро. Тіана тішило те, що вони прийшли. Коли вже щось могло означати, що справа смертельно серйозна, то це присутність манні.

Двері Зали зібрань прочинилися, і всередину прослизнув ще один чоловік, у довгому чорному пальті. Чоловік зі шрамом на лобі. Жоден з присутніх його не помітив, включаючи Тіана. Увага всіх була прикута до манні.

— Послухайте, що каже Книга манні: «Коли Янгол смерті пролетів над Ейжипом, він убив первістка в кожному домі, де одвірок не був обмазаний кров'ю жертовного ягняти». Так мовить Книга.

— Слава Книзі! — виголосила решта присутніх манні.

— Можливо, нам слід вчинити так само, — вів далі речник манні. Його голос був спокійний, проте на лобі шалено пульсувала жилка. — Можливо, наступні тридцять днів треба всіляко розважати малих, влаштувати їм свято, а тоді зробити так, щоб вони поснули, і випустити їхню кров у сиру землю. Якщо Вовки схочуть, нехай забирають з собою на схід трупи.

— Ти несповна розуму, — зневажливо пирхнув Беніто Кеш, мало не сміючись. — Ти і все твоє кодло. Ми не вбиватимемо своїх дітей!

— А хіба тим, хто повертаються, не краще бути мертвими? — відрізав манні. — Великі, ні до чого не здатні руїни! Порожні оболонки!

— Усе це так, але як же їхні братики й сестрички? — спитав Воун Айзенгарт. — Адже Вовки забирають лише одне з близнюків, і вам це добре відомо.

Підвівся другий манні, з шовковистою білою бородою, що спадала йому на груди. Перший сів. Старий бородань (його звали Хенчик) обвів усіх присутніх чоловіків поглядом і зиркнув на Тіана.

— Юначе, ти тримаєш перо. Можна, я скажу?

Тіан кивнув, щоб той продовжував. Для початку непогано. Нехай оглянуть коробку, в якій опинилися, обдивляться всі її закутні. Він був упевнений: вони побачать, що врешті-решт є лише два виходи — дозволити Вовкам забрати по дитині з кожної пари близнят, які ще не дозріли статево (як це й відбувалося завжди), або чинити їм опір. Проте, щоб це збагнути, чоловіки мали зрозуміти, що решта можливих виходів — глухі кути.

Старигань заговорив терпляче. Навіть сумно.

— Так, на перший погляд це жахливо. Але, сеї, подумайте про таке: якщо Вовки прийдуть і побачать, що в нас більше нема дітей, то вони можуть дати нам спокій назавше.

— Еге ж, можуть, — промимрив один з дрібних землевласників, якого звали Хорхе Естрада. — А можуть і не дати. Манні-сей, невже ви ладні вбити всіх дітей у місті через те, що може бути?

Натовпом пробіг схвальний гомін. З лави підвівся ще один дрібний фермер, Ґерет Стронг. Його мопсяче обличчя виражало лють, великими пальцями він тримався за пояс.

— Краще вже тоді нас усіх повбивати, — сказав він. — І дітей, і дорослих.

Зачувши цю відповідь, манні не обурився. Решта темно-синіх мантій довкола нього теж зберігала спокій.

— Це лише один з можливих виходів, — мовив старий. — Ми пропонуємо його лише на випадок, якщо інші захочуть його обговорювати. — І він сів.

— Я точно не схочу, — сказав Ґерет Стронг. — Це те саме, що відрізати собі голову, аби не голитися. Почуйте, що я кажу.

Пролунав сміх і кілька вигуків «Чуємо тебе добре». Ґерет знову сів, з трохи напруженим виразом обличчя, і нахилився до Воуна Айзенгарта, щось говорячи. До їхньої розмови дослухався ще один власник ранчо, Дієґо Адамс, з уважними й зосередженими чорними очима.

Тепер підвівся наступний дрібний фермер — Бакі Хав'єр. Він мав блискучі блакитні очиці й маленьку голову з підборіддям, неначе скошеним від трикутника еспаньйолки.

— А може, нам на якийсь час піти звідси? Забрати дітей і піти на захід. Аж до західного рукава Великої ріки.

Ця смілива пропозиція викликала хвилину мовчанки — всі думали. Дійти до західного відгалуження Вайє означало майже перетнути відстань, що відділяла їх від Серединного світу… де, як повідомив їм Енді, нещодавно з'явився, а потім знову зник палац із зеленого скла. Мовчанка затяглася, і щойно Тіан зібрався відповісти, як підвівся власник сільської крамниці Ебен Тук. Тіанові стало легше на душі, бо він сподівався мовчати якомога довше. Коли всі висловляться, він розповість їм про те, що залишилося необговореним.

— Ти здурів? — спитав Ебен. — Вовки прийдуть, побачать, що нас нема, і спалять усе к бісовій матері: ферми й ранчо, врожай і комори — усе! Куди ми тоді повернемося?

— А якщо Вовки кинуться слідом за нами? — додав Хорхе Естрада. — Для таких, як вони, це раз плюнути. Вони спалять село, як каже Тук, вистежать нас і все одно відберуть дітей!

Тепер усі чоловіки вже гучніше висловили свою згоду — стукотом грубих черевиків об соснову підлогу і викриками «Мудро каже!».

— Крім того, — підводячись і притискаючи до грудей своє неосяжне брудне сомбреро, сказав Ніл Фарадей, — вони ніколи не забирають усіх дітей. — Його переляканий голос закликав до здорового глузду. Саме цього Тіан і боявся понад усе. Цього боягузливого фальшивого заклику бути розумними і поміркованими.

Один з манні, молодший і без бороди, презирливо реготнув.

— А один із кожних двох у безпеці! Отже, нічого страшного? Благослови тебе Господь! — Але не встиг він сказати ще щось, як Хенчик своєю вузлуватою рукою стис йому руку вище ліктя. Молодий замовк, але й не схилив голови на знак покори. Його очі горіли, губи стислися у вузеньку білу смужку.

— Я не кажу: нічого страшного, — відповів Ніл. Він почав крутити сомбреро в руках, від чого Тіанові трохи замлоїло. — Але треба бути реалістами, правда ж? Еге. І вони таки не всіх забирають. Приміром, моя донька Джорджина, вона здібна і розумна…

— Ага, а твій син Джордж — великий пустоголовий бовдур, — втрутився Бен Слайтмен. Він був бригадиром робітників у Айзенгарта і не надто поблажливо ставився до йолопів. Знявши окуляри, він витер їх хусткою і знову вмостив на носі. — Я бачив його на східцях перед крамницею Тука, коли їхав сюди. Дуже добре роздивився. Його й кількох таких самих дуроломів.

— Але ж…

— Я знаю, — сказав Слайтмен. — Це тяжке рішення. Деяким пустоголовим справді краще було б померти. — Він помовчав. — Або краще, хай би їх усіх забирали, а не половину.

Під акомпанемент схвальних криків «Мудро каже!» і «Дякуємо!» Бен Слайтмен сів.

— Нам залишають стільки дітей, скільки треба для того, щоб жити, адже так? — сказав дрібний фермер, чиї угіддя розташовувалися на захід від Тіанових, на самому краю Кальї. Луїс Гейкокс (а саме так його звали) говорив повільно, різким голосом. Губи вусаня скривилися в невеселій посмішці. — Ми не вбиватимемо наших дітей, — сказав він, звертаючись до манні. — Нехай за вами, джентльмени, ласка Божа, але я не вірю, що навіть ви на таке спроможні: вбити дітей, коли до цього дійде. А якщо й спроможні, то не всі з вас. Також ми не можемо спакуватися й піти на захід (чи в будь-який інший бік світу), бо змушені залишити тут наші ферми. Вовки неодмінно спалять усі наші садиби і все одно поїдуть за нами, щоб відібрати дітей, їм потрібні діти, бозна-чому, але потрібні.

— Як не крути, все впирається в одне: майже всі ми фермери. Ми сильні, коли наші руки працюють на землі, й слабкі в усьому іншому. У мене в самого двоє діточок, по чотири рочки їм, і я їх дуже люблю й не хочу втратити жодне. Але я готовий віддати одне дитя, щоб зберегти друге. А також свою ферму. — Серед чоловіків розлігся гомін згоди. — А що нам ще лишається робити? Я кажу так: розізлити Вовків було б найбільшою нашою помилкою в житті. Звісно, якщо ми не можемо їм опиратися. Якби це було можливо, я б сам став на герць. Але я гадаю, що це неможливо.