Рожеві сиропи (збірник) - Чех Артем. Страница 16

— Це моя доля, — важко зітхав він, прогулюючись по набережній в білих парусинових штанах або ловлячи рибу на купленій спеціально для цих цілей яхті. - І хоч би один карасик. Усе якісь аухи та барабульки.

Два місяці дядя Сергій Валентинович жив у непомірній розкоші. Все, у що він вдягався, на чому спав та чим запивав усю цю розкіш, визначалося такими словами, як «найдорожчий», «найсучасніший», «найкращий». Витрачати гроші не було куди — його не цікавило анічогісінько. Найдорожчі проститутки отримували до тридцяти тисяч лише за те, що складали Сергію Валентиновичу компанію під час рибалки або вечері. Швейцар готелю, чия зарплатня могла позмагатися із зарплатнею непоганого адвоката, з радістю забивав з листоношею козла.

Придбавши найдорожчу і найсучаснішу веломашину, дядя Сергій Валентинович дратувався через те, що він не відчуває кайфу від скрипіння потертого сідла або від того, що не доводиться прищепками підбирати брюки в районі ланцюга. Його нова веломашина розганялася до п'ятдесяти кілометрів на годину, але навіщо? Навіщо йому п'ятдесят кілометрів, якщо йому нема куди їхати, якщо мета як така відсутня, якщо нема кому везти листи, платіжки та депеші, квитанції на цінні листи й листівки перед Різдвом чи Великоднем.

І от, сидячи на підвіконні серед ікорно-кокаїнової розкоші, дядя Сергій Валентинович, самотній та нещасливий, байдужий і відсторонений, гостро відчув нестачу чогось щирого, теплого та чесного. Нестачу любові, чи що? У нього не було друзів, не було коханої жінки, і швейцар, паскуда, постійно грав у піддавки. Але не повертатися ж до рідної Софіївки, не йти ж після всього цього на пошту і не розвозити ж цим нікчемам, цим селюкам рахунки та листи…

Останньою краплею стала підслухана розмова між адміністратором готелю та якимсь молодиком у дорогому костюмі. Адміністратор, сивовусий й стрункий дідок, виправдовуючись, пояснював молодику, що весь сьомий поверх зайнятий олігархом з Росії. Обнімаючи доричну колону, Сергій Валентинович мало не сповз прямісінько на мармурову, висвітлену й вибілену підлогу. В цю саму мить він відчув, як мерзенно все це, як примітивно і нецікаво він існує. Він — російський олігарх, варвар, гун, вандал, що приїхав до цивілізованого світу жерти і спати в одному кориті, обіймати доричні та іонічні колони, не розрізняючи їх. Увечері, сидячи на підвіконні й вдивляючись у вогні набережної, слухаючи рівне дихання найдорожчої проститутки, яка була куплена спеціально для того, щоб спати у ліжку й давати змогу Сергію Валентиновичу відчувати присутність хоч однієї живої душі поруч, він твердо вирішив, що неодмінно покине це місце, зав'яже з таким життям і… знайде її, єдину любов свою, яка, незважаючи на його зовнішність і вік, любитиме не за гроші, а за чистоту серця.

Вранці наступного дня дядя Сергій Валентинович, залишивши номер у готелі (з випивкою, їжею, кокаїном, проститутками та трьома величезними ящиками грошей), виїхав у східному напрямку. Через усю Європу, проїжджаючи й зупиняючись на кілька днів у таких містах, як Генуя, Мілан, Больцано, Зальцбург, Відень, Брно, Краків і, врешті, Львів, дядя Сергій Валентинович намагався закарбувати у своїй пам'яті всю цю безпорадну буденність самотності та незрівнянного багатства. Зі Львова він за годину дістався приватним літаком до Борисполя й за дві години вже вечеряв у затишному ресторані в провулку Чехова. Всі речі, які залишив собі Сергій Валентинович, вкладалися у дві невеличкі валізи. В одній містилися сорочки та шкарпетки, станок для гоління й кілька костюмів, а в іншій — гроші.

Треба було неодмінно все змінити. Змінити так, щоб більше ніколи до цього не повертатися. Нехай це звучить і банально і деякою мірою вульгарно, але необхідно спалити всі мости, що розділяють Сергія Валентиновича — колишнього, теперішнього і майбутнього. З цією думкою він викликав таксі, яке довезло Сергія Валентиновича до пішохідного мосту. Діставшись його середини, дядя Сергій Валентинович відчув якусь невимовну і зовсім непоясниму прикрість. З одного боку, він хотів змінити своє життя, зупинити цей маніакальний успіх й розчинитися у натовпі звичайних людей, яких розрізняють лише генетичний фонд та слабка соціальна градація, а з іншого боку — чи не доведеться плакати гіркими сльозами від утрачених можливостей… Ще й не факт, що йому вдасться все це змінити й зупинити.

Врешті, розпанахуваний уздовж і впоперек протиріччями та сумнівами, дядя Сергій Валентинович дістав з кишені камінець і викинув його у спокійні води Дніпра.

Йому хотілося почути, як камінець булькне, щоб запам'ятати цей звук як символ перелому його власної епохи, але в той момент десь щось загуділо, хтось крикнув, завив катер на пристані, й бульку не відбулося. Точніше, дядя Сергій Валентинович не почув його.

Життя змінилося. Листоноша зрозумів одну звичайну й очевидну річ: справа була не в тому, що він утопив свій камінь, а не залишив його під дубом десь у центрі швейцарського напівкантона. Справа була у тому, з яким серцем ти відпускаєш свої сили. І тоді, стоячи на мосту, він таки відпустив його: з важким серцем, але в той же час відверто бажаючи позбутися своїх надприродних здібностей, які, якщо дивитися правді У вічі, дісталися йому напрочуд легко.

І так нечесно!

Як насправді чесно і що таке абсолют чесності, дядя Сергій Валентинович не знав, тому, провештавшись із тиждень містом, він зрозумів, що воно, це місто, йому в принципі подобається, і що тут в принципі можна жити, і що нове життя треба почати з нового помешкання. За кілька днів він зв'язався з брокером і обміняв одну з валіз на чотирикімнатну квартиру в кооперативному будинку на розі Чорновола і проспекту Перемоги. Це було чесно. Сергій Валентинович відмовився від несказанних багатств заради простецького існування, тому має повнісіньке право розпочати своє простецьке існування з невеличкою форою на старті. Так би мовити, захищеним тилом, куди він зможе привести жінку.

Спочатку було важко. Кожного разу, коли дядя Сергій Валентинович бачив у вітрині магазину ту чи іншу річ, яка йому подобалась, нав'язлива думка, що він тепер не здатен отримати те, чого бажає, починала прогризати в ньому жаль за втраченим, але зібравши всю волю в кулак, він сильно зажмурював очі й ішов далі. Хоча іноді якась вертлява напівдумка прослизала, і листоноша починав шкодувати за кілограмом кокаїну та найдорожчою проституткою, які залишилися в Монте-Карло. Все це він, зрештою, міг би вигідно тут перепродати й купити собі, наприклад, «ниву» або «дев'ятку».

Коли грошей не стало не тільки на бажане, але й на необхідне, дядя Сергій Валентинович зрозумів, що нове життя по-старому має свої нюанси і один з них — це необхідність ходити на роботу, отримувати мізерну зарплатню й щонеділі відвідувати кафе або кінематограф, або взагалі, господи прости, зоопарк. Дядя Сергій Валентинович відчув себе самотнім і проклятим злидарем у величезній чотирикімнатній квартирі. Хто він, чим займатиметься, невже він більше ніколи не виграє мільярд у рулетку?

З цією думкою він узяв усі свої гроші (щось близько трьохсот гривень) і пішов у казино. Не затримавшись там і десяти хвилин, він опинився на брівці з порожніми кишенями та фізичним голодом, який зводив його з розуму.

Доведеться йти на роботу.

Роботу дядя Сергій Валентинович шукав довго і пристрасно. Він відчував потребу робити корисну, але разом з тим приємну справу. Він знову став листоношею. Принаймні він так себе називав. Робота ж його полягала не в листоношстві, а в управлінні цілим відділом сортувальників спецкореспонденції. Цей відділ був частиною секретної філії Укрпошти, якою займалися спецслужби. Він приймав набагато більше пошти, ніж основний центр, що знаходився біля залізничного вокзалу. Робота, врешті, була напівсекретною, і влаштуватися туди він зміг лише завдяки одному своєму знайомому, який займався різними бізнесовими справами та мав широкий вплив на різні соціально-економічні кола. З цим впливовим знайомим дядя Сергій Валентинович познайомився у Баден-Бадені ще три роки тому.