Тема для медитації - Кононович Леонід. Страница 45

Юру дитино я знаю шо ти приїдеш до хати отам коло печі замуровано теє Намисто як стане тобі дуже Зле візьми його та піди вночі до Церкви котора на вигоні а за мною не сумуй не треба ніхто ніколи не вмирає ніколи ніхто ніколи

Його пальці розімкнулися, й листок полетів під ліжко. Десь із хвилю він сидів, понуривши голову, а тоді зробив над собою зусилля і, злізши на долівку, почав одягатися. Все, що в неї було найдорожчого, баба ховала в кубасі коло печі — там, вона казала, ні огонь не дістане, ні вода, ні злодійська рука... Юр постукав кісточками пальців і, коли піч озвалася лунким дудонінням, почав колупати глину, од котрої зразу ж стало диміти сухою курявою. Ось ніж провалився в порожнечу; він зашилив руку в діру і, понишпоривши, дістав з кубашки щось замотане в стару пожовклу газету.

У печі зітхав і стугонів буревій. Поклавши ножа на лежанці, він розгорнув газету — і в темному покої загорілося червоне, мов жар, намисто, що світилося ізсередини своїм власним огнем.

Йому перехопило подих. Оце чаклунське намисто було найпершим спогадом його життя, і зараз, глянувши на нього, він мов би полинув крізь товщу літ і знову повернувся в отой день, коли був геть малим, років зо два, й сидів отуто на ліжку, зачудовано позираючи у вікно, де було стільки всього інтересного: і сіре, мов кужіль, небо з химерними кшталтами хмар, і сороки, які плигають по загаті, і річисько, де вітер колошкає шелюги, — аж у глибині покою, біля глухої стіни, де завжди стояла сутінь, щось раптом свінуло неземним, ясно-червоним сяєвом, — і він зіп’явся на ноги й, ухопившись за спинку ліжка, уздрів, як у бабиних руках струмує і палахкотить оте диво. Юр замислено струснув намистом. Кожен камінець виточений був на кшталт голови якогось божества, і видно було, що це робота давня й дуже тонка. Ось Лада із Лелею... ось Позвізд... ось Морана... це, напевне, Переплут... це Велес... а це гнівне жорстоке лице — Тор... Коштруб-Дажбог замикав коло й виточений був у вигляді тризуба, в котрому, якщо придивитися, вгадувався силует голуба. З яких давніх давен прийшло це намисто? Хто носив його тоді, як світ ще був молодий? Він знав, що відповідей на ці запитання не буде ніколи, однак почував, що доторкається до якоїсь дуже глибокої містичної таїни, осягнути яку свідомістю й логікою неможливо. Юр зітхнув і, взявши газету, розправив її на столі. В цей же момент щось поворухнулося у ньому; це було стрімке навальне передчуття, що в реальному світі, який становить матрицю людського буття, відбулась якась зміна; йому аж усередині замлоїло від раптової порожнечі й цілковитої, скрайньої вичерпаности, що виникає тоді, коли підходиш до межі, за якою починається новий етап твого життя; нічого не тямлячи, він ще раз провів долонею — і краєм ока помітив, що в тексті промайнуло знайоме прізвище.

Він узяв ту газету і, підійшовши до вікна, побачив, що це районний часопис, куди він ще школярем носив свої вірші. За радянської епохи цей листок звався «Ленінська варта»; тепер же, як і водиться, його перейменували у «Незалежність», і серед вихідних даних чорним по білому було написано: головний редактор Чумак.

Юр не повірив своїм очам; він перевернув газету й побачив, що видрукувано її восени минулого року; затим він знову глянув на задню сторінку, — й перед ним знову постало те лрізвище, набране здоровими літерами.

Вітер стогнав і свистів, скажено торгаючи залізом на хаті. Юр сів біля столу і безтямно подивився у вікно, силкуючись зібратися з думками; й тоді крізь рев і квиління буревію стало чутно, як у сінях загупало, забряжчало клямкою, а далі з гуркотом розчинило двері. Поквапом загорнувши намисто в газету, він схопився з-за столу і сховав згорток за образами. Допіру він це зробив, як розчахнулися двері до світлиці й поріг повагом переступила баба Лепестина, вбрана у якусь подерту кухвайку.

— Ох і віє, ох і віє!.. — сказала вона й перехрестилася до образів. — Оце видерлася на белебень, то замалим із ніг не поваляло... Бачив, що у двориську в тебе коїться?

Юр покрутив головою.

— Та я допіру встав... збудило буревієм! А вам теж не спиться, еге?

Баба продибала до столу й сіла на лаві.

— Скільки вже ж його спати, сину! Осьо прийде безноса, то спатиму вже аж до Страшного Суда...

— Та, — сказав Юр, наливаючи у чайник води, — за це не варт балакати... У кожного своя пора, і ніхто не знає, коли вона прийде!

— Правду, правду кажеш, сину! — закивала баба. — Твоя бабуня так само говорила: я, каже, того й кінець віка людського бачу, що він у книгах Морани записаний... Але, каже, не журися, Лепестино: душа людська не вмирає, а переселяється — і знову приходить на білий світ!

— Нічого собі! — вигукнув Юр. — А чому ж мені вона про сеє ніколи не казала?

— А воно їй перед смертю вже одкрилося, дитино! Прийшла до неї Морана вві сні да й повела ув Отхлань, щоб усе там показати... Ото, каже, попадають до мене душі всіх живих істот, які єсть на світі... а я їх держу в себе, поки Господь не погукає сії душі в Ир. Він дасть їм нове тіло, й народяться вони, щоб знову жити...

— То то, виходить, душа у всіх є — і в собак, і в котів?!

— А ти ж як собі думав! Морана казала: людина мусить прожити на світі свій вік... а як умре до часу, то сюю душу переселяють у звіряку, щоб вона дожила свій строк! Так що всяка душа знову народжується, і буває, стрінуться дві душі, які любилися колись, — і впізнають одне одного...

— А так воно, так! — замислено буркнув Юр. — Коли моя доля перетиналася із життям інших людей, то було таке відчуття, наче я їх уже знаю, й колись одні були моїми друзями, а другі — ворогами...

— Се ж воно так і єсть, дитино! — повагом сказала баба. — Ніхто ніколи не вмирає... а тільки знову й знову народжується!

На плиті засвистів чайник. Юр одставив його вбік і, познаходивши кварти, засипав туди чаю, а потім налляв окропу.

— А я отеє прокинулася... чую, гуде й свище у бовдурі! — сказала баба, сумовито схиливши голову. — Дай-но, думаю, сходжу до тебе в гості... Та й, чимчикуючи, згадала, як воно було в тридцять другім году, коли Чакунка з дітьми прийшла ув отсеє дворисько...

— То ви й це пам’ятаєте?

— А певно... мені ж тойді шістнадцять год було! Теж вітрюган отакий гуляв, і сніг починав імжити потроху... В сій хаті Нечаї сиділи, а як пішло розкуркулення, то виселили їх на Сибір... там вони й пропали до їдної души! То сільрада й поселила твою бабу... живіть, каже, куркульські прихвосні, а весною відправимо вас туди, де Макар телят пасе! — Баба роззирнулася по хаті. — Отсеї стіни тут не було... і передпокою... і піч зразу ж о праву руч стояла, як заходиш! То вже Чакунка тут після войни все переробила...

Юр заплющив очі. Перед ним постало: провалля, в котрих клубочиться туман, кручі, які поросли дерезою, а за річкою — хатина, що зизить у темряву жовтою плямою вікна...

— А місток був? — нарешті поспитався він.

— Аякже! З вільхових бервен, сто год йому було. Тоді ходили отими проваллями, де зараз хабуззя позаростало й ні жодної души не живе... хіба Вовчиця сама-самісінька в глиниськах сидить! А тойді ж там був присілок, і як ішли відтіля до Чакунки ворожити, то виходили в долину та через отой місток і проз криничку підіймалися в обійстя.. Еге, змінилося зараз усе! І людей тих уже нема, і життя зробилося геть не таке, й уся Вкраїна вже не та...

— Така ця Вкраїна, що ми їй геть ні на що не треба! — понуро буркнув Юр.

Баба гірко посміхнулася.

— Ого, сину... коли вже ти їй не треба, то за мене що вже й балакати! Отеє на днях привидівся мені сон... Таке, наче прийшов до мене перший чоловік, той, що у войну його забили... да й каже: ходи, Лепестино, поглянеш, як у мене гарно! Та й наче пішли ми з ним у якусь долину, — а там барвінок цвіте, і ромашки, і так пахне, що голова чамріє! От він мені й говорить: зоставайся зо мною, голубко... А я й питаюсь: а діти? — Баба замовкла і засовгала ціпком по долівці. — А він і каже: нічого... погодя й дітей заберемо!..