Тема для медитації - Кононович Леонід. Страница 51

— і згадавши їх, він подумав, що любов прийшла до нього не з далекої далини, а подарована була йому на оцій землі, яка зветься Україною, й що дівчина, яку послав йому сам Господь, народилася і виросла в містечку всього за тридцять кілометрів од його села... Хіба ж він розумів, що йому випало щастя, котрого за інших обставин можна було б не дочекатися й до самісінької смерти? Хіба ж він знав, що любов — це рідкісний дарунок, який дається один-єдиний раз у житті? Хіба ж міг він подумати, що наймення, котре було символом їхньої любови, колись буде стояти поруч із прізвищем зрадника й провокатора? Юр відчув, як щось буквально душить його за горло, — й щосили шарпонув застібку свого комбеза, відкидаючи її убік. Чому, чому вона взяла такий псевдонім? Невже вона так зненавиділа минуле, що вирішила отаким робом перекреслити усе, що було? Відчуття безповоротности того, що сталося, налягло на нього з такою силою, що на мить він утратив усяку орієнтацію — і йому здалося, ніби тіло його пливе в якійсь густій чорній субстанції, котрій немає ні початку ані кінця. Повернувшись до тями, він провів долонею по обличчю й мимохідь подумав, що світ (справжній, а не отой ілюзорний світ, який дається людині у відчуттях і сприйманнях) виглядає саме отаким чином, а значить, насправді немає нічого — ні душі, ні Бога, ні потойбіччя, — й вони з Леляною ніколи не зустрінуться після смерти, щоб виправити найбільшу помилку свого життя.

Фосфоричні стрілки годинника показували сьому годину вечора, коли він уздрів у долині жовті світлячки осель, а по праву руч — провалля, які тяглися через поле вузьким зміястим каньйоном. Падаючи від утоми, він спустився із кручі й, насилу продершись крізь чагарі, підійшов до хати.

— Франю! — загорлав він, грюкаючи ногою в двері. — Озовися!

А-а-а! — засвистів буревій, підхоплюючи його хрипкий зірваний голос, — і поніс останні звуки понад проваллями, од чого вони зазвучали потворним дисгармонійним акордом.

— Франю... Ти де?

У хаті мовчали. Він трохи постояв, озираючись на всі боки, а тоді нагнувся і, спотикаючись, поліз через діру в стіні.

— Франю! Франю!

Під ногами захлюпала вода. Він черконув запальничкою і побачив, що на долівці стоїть калюжа. Тхнуло цвіллю, сирістю й розквашеною глиною.

— Ти тут, Франю?

Запальничка нагрілася, й він поспішно її згасив. У хаті зробилося темно, хоч вовків тюгукай. Незграбно чалапаючи по воді, він ступнув кілька кроків і тут же вдарився коліном об піл. Тоді знову черконув коліщам — і побачив жовте, наче віск, лице із довгою вовчою щелепою.

Вона була мертва. Смерть настала хвилин із п’ять тому, і тіло ще не встигло закоцюбнути. Він остовпів, не вірячи своїм очам; жовте полум’я запальнички тріпотіло на протязі, який струмував крізь хату; аж нагрітий метал знову обпік йому пальці, — й тоді він погасив огонь і, відступаючи назад, ледве чутно прошепотів:

— Пізно я прийшов, бабо... не встиг одігнати твою смерть!

У-у-у! — застугонів у комині вітер — і бухнув із печі холодним попелом, який розлетівся по всенькій хаті, кружляючи у непроглядній пітьмі, немов окрушини змарнованого життя.

Над горою ревло і стугоніло, як перед кінцем світа. З настанням ночі буревій розгулявся так, що, здавалося, ще трохи — й вітром почне вивертати деревляччя і зносити дахи. Підіймаючись у двір, він почув, як у провулку щось затріщало, а тоді завалилося зі страшенним гуком, і допіру він утямив, що це упав старий трухлявий осокір у сусідньому обійсті, як ревисько вітру перекрив надсадний шум двигуна, і провулком ковзнуло сліпуче сяєво фар, а затим стало чутно, як біля воріт на повному ходу загальмувало авто.

Він підійшов до причілка й зупинився. Ось гупнули дверцята — й висока темна постать одним скоком переплигнула тин і притьма кинулася у двір.

— Я тут!.. — неголосно погукав Юр.

Постать спинилася біля дверей, вилаялася, а тоді щодуху метнулася в його бік.

— Ти, сволото!.. — крикнула вона, викидаючи кулака.

Юр не встиг ухилитися, й кулак поцілив просто в обличчя. Удар був такий, що його жбурнуло назад, і він гримнувся потилицею об стіну. Чолов’яга замірився, щоб садонути носаком у живіт, але Юр зловив його за ногу, крутонув її, а тоді повалив напасника додолу й наступив йому на горлянку.

—Ти хто такий? — важко дихаючи, поспитався він.

— Я тобі зараз покажу, хто! — хрипів чолов’яга, намагаючись загилити його в пах. — Ти чого сюди прийшов, га? Ти з якої прірви оце виліз, мерзотнику?! Та тебе ж убили... а ти знову ходиш по білому світу?

— Чекай, чекай... — пробурмотів Юр. І раптом його наче громом поцілило: — Стоян?!

— А-а, впізнав-таки! Нічого я ще уб’ю тебе, сволото!..

Юр насмішкувато подивився униз.

— Руки короткі, Стояне! — він покрутив головою. — Що, правда наверх випливла... очі коле, еге?

— Ти в мене ще отримаєш, мерзотнику! — ще дужче загорлав Стоян, — Ти що це тут бучу зняв, га? Що тобі треба від Оляни? Вона моя, моя... ти ж ніколи в житті її не любив!

— Та невже?

— А де ти був, коли вона повернулася з таборів? Ти бачив, якою вона прийшла звідти... бачив?! Усі махнули на неї рукою, вона вмирала... а я врятував її, я! Тому що тільки я любив її!

Юр зненацька відступився назад.

— Вставай... будемо говорити! Тільки не смикайся, бо уб’ю! Мені це як раз плюнуть... втямив?

Стоян сів на землі й почав розтирати горло.

— Покидьок! — пробурмотів він. — Убивця... Права ще воно тут буде качати!..

— Мовчать! — гаркнув Юр. — А будеш пащекувать, то скалічу... Навіщо ти доніс на неї, вІДПОВІдай?

— Я на тебе доніс, мерзотнику! — з ненавистю глянув на нього Стоян. — Я звістив, що ти несеш літературу... я спеціально її тобі віддав! А вони пустили за тобою оперативку, замість того, щоб арештувати відразу! І вийшли на Оляну... ти сам їх туди привів! Потім я вже нічого не міг зробити... виявляється, за нею давно стежили, розумієш? Вона мала зв’язки з іншими людьми, крім нас.

— Та знаю я!.. То за що ж її засудили?

— Коли ти вийшов на зупинку, в неї уже йшов обшук. І там вигребли цілу купу самвидаву... зокрема, ті меморандуми, які понаписував Руденко зі своїми людьми!..

— Значить, я не винен у її арешті!.. — прошепотів Юр, і на душі йому зробилося так легко, наче він скинув з десяток літ, а далі охопила його така радість, що він ладен був розцілувати Стояна.

— Певно, що не винен! — Стоян підвівся й почав обтрушувати свою шкірянку. — Я не розумію тільки, чого ти оце хочеш добитися!

— Правди я добиваюся, голубе! Знаєш, не хочеться умерти стукачем і провокатором...

— Правди?! — перепитав Стоян. — А кому вона потрібна, оця правда, — зараз, через двадцять років? Ви думаєте, комусь буде цікаво знати про ваші діла? Про те, хто і як поводився на допитах чверть сторіччя тому?

— Ти про кого?..

— Про тебе... і таких, як ти! Всі ви живете в минулому, ясно? Це не ви побудували незалежність — це ми побудували її... ми, ті, кого ви прозиваєте новими українцями! Й вам тут місця немає, давно вже пора зрозуміти!..

Юр замислено покивав головою.

— Он воно що! Значить, ця Україна — держава комуняк, провокаторів і кагебістів... ти це хтів сказати?

— Та облиш... облиш ці прізвиська — їх давно вже ніхто не розуміє!

— І ти працював на них цілих п’ятнадцять років? А Леляна про це не знала?

— А вона про це ніколи й не дізнається!

Юр зненацька розреготався.

— Ні, друже... дізнається! Тому що я зараз піду і розкажу їй про все. Й вона вже не буде твоєю, зрозумів? І моєю, звичайно, теж...

Стоян відступив крок назад.