Тема для медитації - Кононович Леонід. Страница 6

— Ні, уявити собі, отаке на Володимира Ілліча Леніна сказало! А головне, як уперся — ти йому слово, а він тобі десять! Я його спиняю, а він своє товче: люди, мовляв, кажуть... люди кажуть — і все! Хоч вогню йому приклади!..

— Нічого, я з ним побалакаю...

— Та добре, добре побалакайте! Візьміть лозиняку та дайте йому так, щоб і шкура на нім закипіла! Таких дітей треба бити, поки вони й кричати не перестануть... а тоді водою одливати — і знов бити!

— Угу...

— Ото дивіться мені! А то через суд заберемо його від вас та здамо в інтернат для недорозвинених! А там як запроторять його поміж олігофренів та дебілів, то він шовковий зробиться! Ви зрозуміли мене? Зрозуміли чи ні, я вас питаю?

Ми йшли з бабою через вигін, і я чув, як вона балакає сама до себе.

— Бити, значицця... а тоді одливати... Це ж яку голову треба, щоб до такого додуматися... не меншу, ніж у коняки, мабуть... А щоб вас у німі дошки положило! Всіх уже виполонили... всенький наш рід із круга світа звели... ще треба тільки отсю дитину в землю загнати — і буде добре! — Вона вдарила кулаком об кулак. — А дзусь вам! Ще прийде на вас лиха година та нечиста сила, чорти ви червонопузі!..

Я поторсав її за спідницю.

— Бабо...

— Га? — Вона отямилася й глянула на мене згори вниз. — Ти, обревку... бач, до чого ти добалакався?

— Бабо, а чого вона мене лобом об парту била?

— Щоб її безбитниця побила, сину! Не кажи більше такого, бо вони тебе од баби заберуть, чув?

— А чого вони мене заберуть?

— А того, що у них вся власть у руках! Дитино, вони в тридцять третьому сливе усеньке село виморили... а тебе як притиснуть до нігтя, то тільки кавкнеш!

— Це як голод був, то виморили, еге?

— Ото ж тойді! А ти з ними за барки вирішив братися, дурнику такий... Мовчи, дитино, бо ті песиголовці й тебе, і мене в сиру землю закопають! Будеш мовчати?

— Буду...

— От і молодець!

Ми вже поминули вигін, коли вона поклала мені руку на голову.

— А ти козак... бач, не продав бабу!

Тої ночі я вперше побачив сон, котрий переслідував мене потім протягом усенького життя...

Юр зітхнув і, допивши оденки з кварти, замислено роззирнувся по світлиці. Хоч він і не знав, скільки ще проживе в цій хаті, все ж тут потрібно було зробити цілу купу роботи — нарубати дров, бо вночі уже відчуваються зазимки, виполонити бур’яни, що заглядають у самісінькі вікна, та врешті-решт і підставити стовпа на причілку, бо вугол геть осів і ось-ось завалиться... Та, звичайно ж, передовсім треба навідатися в село.

Ця думка сподобалася йому найбільш, і поставивши кварту на грубі, він похапцем одяг шкірянку і, понишпоривши в кишенях...

... снилося: вечірній присмерк. Дворище, яке поросло густим-густим споришем. І чорний гребінь хати на тлі криваво-червоного обрію. Він стоїть коло порога. В руках у нього коса. Вона така довга, що сягає через усеньке дворище. Від порога добре видно, що в сутінках щось біліється. Він підходить ближче. Він бачить: це щось таке, як людський тулуб. Воно без рук і без ніг. Воно біле-біле, наче виліплене з крейди. Воно сидить під яворами, і кукси його рук стирчать у ріжні боки. Він добре знає: чіпати його не можна. Треба втекти до хати і защіпнутися на всі клямки. Однак його розбирає цікавість. Він думає: а що ж воно буде робити, коли його розкутурхать? Підсвідомо він знає: те, що воно йому вкоїть, буде гірше, ніж смерть. Однак він заносить косу й легенько штурхає це одоробало вістрям. Воно скидається, немов рибина. Тепер видно, що непоправне уже почалося: одоробало заворушилося і звернуло на нього увагу. Він знову торкає його, сього разу вже сильніше. Одоробало починає вовтузитися. Рухи його загрозливі, в них щось нелюдське. Основна домінанта сну: гостра пульсуюча тривога, котра все наростає й наростає. Здається, от-от — і станеться таке, од чого можна буде з’їхати з глузду. Він почуває, як від жаху в нього піднімається чубчик на голові. Повітря у двориську згустилося й аж дзвенить од напруги. Він утретє штурхає одоробало вістрям коси, і тоді воно починає кидатися в корчах, мов епілептик. Уста його ворушаться. Воно щось белькоче. Це якісь нечленоподільні звуки. Ось нарешті воно починає рухатися. Він силкується відіпхнути його вістрям, але воно виповзає з-під яворів. Тепер він бачить, що це маленький лисий дідок з борідкою, білий-білий неначе борошно, й ця білина гостро й мертвотно світиться у померках пізнього вечора, дідок уперто повзе й повзе до нього через дворище, й він розуміє, що тікати до хати вже пізно, і бабу гукати пізно теж, і взагалі на все уже пізно, а все-таки чимдуж силкується й силкується відіпхнути його держалном, аж врешті коса виривається йому з рук і, хуркнувши, одлітає аж до воріт, і тоді в горлі його починає наростати несамовитий звірячий крик жаху і відчаю, що врешті виривається назовні й...

... спускався в діл, дедалі глибше вгрузаючи в імлисте осіннє повітря, просякнуте запахами сухого картоплиння, зів’ялого листу, темної води, яка жебоніла в берегах, гіркого каламутного диму, що стелився понад кручами, й землі, яка тхнула прілістю, гноєм і покинутими на городах шкаралущами гарбузів; і що дужче даленів його силует на тлі розбитого сірого провулка, який брався з гори, звиваючись поміж безлистими яворами і заростями колючої дерези, то дедалі світліло й світліло імлисте небо з купинами білястого хмар’я, аж крізь нього стало поволі проблискувати мляве осіннє сонце, од якого ув однісінький мент заясніли руді левади із плямами зеленої осоки біля плес, і мідно-червоні верховіття кленів, що майоріли понад вигоном, неначе заграва, і далека нитка соші, де, спроквола ступаючи нога за ногою, простувала до вигону кремезна постать у бляклому армійському камуфляжі та вичовганій шкірянці наопаш. Хмар’я помалу тануло й тануло, згоряючи по краях небосхилу нерівними прозорими клаптями, і врешті сонце заяріло, неначе крапля розтопленого металу, і в його палючому сяєві м’якою притлумленою барвою засвітився витоптаний вигін, де тирлувалися строкаті намети, авта і ятки, а поміж ними, наче мурашня, туди-сюди снували люди. Видно було, як постать у камуфляжі збочила із соші й, на мить пропавши поміж кленами, вигулькнула на майдані, а потім, так само не поспішаючи і пристаючи час від часу перед ятками, пройшла усе оте тирловище од початку аж до кінця — й зупинилася.

Юр трохи постояв, міркуючи, що ж йому треба придбати на цім базарі, аж врешті розстебнув нагрудну кишеню комбеза й, понишпоривши у ній, добув кім’ях зіжмаканих банкнот. Коли він розсортував їх, то стало видно, що грошей вистарчить, хоч поміж них і затесалося трохи югославських динарів, котрі тепер, звичайно ж, ні на що не згодяться; зібгавши жужмом, він сховав їх до бокової кишені й уже було надався рушити вперед, як по плечу його ляснула чиясь груба долоня.

— Гей, дядьку... а ти звідки тут узявся?

Він обернувся й уздрів опасистого чолов’ягу, який витріщився на нього, мов теля на нові ворота.

— Ні, оце діла! Послухай, ти що, воскрес?! — Чолов’яга обернувся до свого супутника, присадкуватого здорованя з вилупкуватими очицями. — Це ж Юр... Юр, баби Чакунки онук! Ти пам’ятаєш?

— Ну! — басом потвердив той.

— А як це ти тут опинився? — знову поспитався чолов’яга в Юра. — До хати приїхав, еге?

Юр кивнув.

— Та от... вернувся в рідні краї! На батьківщину, знаєш, потягло...

— Довгенько ж тебе не було тут! Кажуть, баба вмирала, то так побивалася за тобою... А ти наче десь воював, еге?

— В Сербії... в Боснії, точніш! — неохоче буркнув Юр.

— Найманцем чи що?

— Контрактником! — Юр подивився на чолов’ягу. — А що ж у вас тут нового?

— Де?

— В селі, де ж іще!

Чолов’яга почухав свою здоровецьку закустрану голову.

— Знаєш що... — сказав він нарешті. — Давай вип’ємо, раз таке діло! Не сподівавсь я тебе живого побачити, їй-богу... — Він знову обернувся до здорованя. — Це ж мій корефан, ще зі школи... за одною партою з ним сиділи! Пам’ятаєш?