Зло - Баграт Людмила. Страница 30

Я сіла. Дивне відчуття вологи. Я глянула на простирадло. Кров. Велика червона пляма. Не може бути! Я задерла нічну сорочку – кров. Вся білизна в крові. Налякана до смерти, я різко зіскочила з ліжка і тієї ж миті перегнулася навпіл. Світ поплив од нестерпного болю. Низ живота несамовито волав, нутрощі нили. Зціпивши зуби, я повільно сповзла по стіні на підлогу. Спробувала розслабити м'язи, перенесла центр ваги, спираючись на руки. Підлога приємно холодила. Біль повільно відпускав. Тепер з середини мене різав не гострий, а тупий ніж. Так краще, якщо це взагалі можна назвати покращенням.

Я гарячково розмірковувала. Такого зі мною ще ніколи не було. Біль у перший день місячних – приємна прелюдія до агонії, у якій я перебувала зараз. І до того ж які місячні, Марго? Твої законні закінчилися тиждень тому. Що ж це таке? – Ще один доказ існування Яна, от що це. Ян… Я всміхнулася сама собі. Як йому зараз? Що стосується фізичного стану – краще, аніж мені, але про що він думає, прокинувшись у порожньому ліжку? Розлючений? Розгублений? Ображений? Пробач, Яне, мені потрібен час. Я маю все обміркувати, якось зібрати окремі шматочки мозаїки в одне ціле, хоч трохи розібратися в тому, що сталося, залагодити справи. Ага, лиш залагодити. Насамперед викинути Сергія зі свого життя. Викинути? Викидають лише сміття, а Сергій – чудовий, милий хлопець. – Саме тому йому не місце коло мене. Хороші хлопці – не пара поганим дівчатам. А я погана і зла, інакше не водила б його за ніс, а одразу пояснила, що до чого. Проте я все жалію… – Кого жалієш? – Кого, кого… Себе, найкращу, найголовнішу. Гаразд. Сьогодні зателефоную Сергію і все поясню.

Я почала вставати. Це вдалося з третього разу. Похитуючись, я дошкандибала до підвіконня, розгорнула пакунок з ліками: аналгін, спазмалгін, максиган… Може, є щось міцніше? Ось він! Баралгін! Це допоможе. Не може не допомогти. Я взяла одну таблетку, завагалася, додала ще дві. Повільно пересуваючи ноги, щоб різким рухом не спричинити нового вибуху болю, доповзла до шафи. Десь тут має бути трофейна пляшка вина. Червоний Рислінг. Подарунок німця з останньої халтурки. Я намацала пляшку. Дякувати Богові, вже відкоркована. Наливаючи вино в склянку, я всміхалася через переляканий мамин голос, який дзвенів у моїй голові: «Марго, тобі що, жити обридло? Закортіло на той світ? (На який світ, мамо? В мене їх вже два.) Ліки зі спиртним – пряма дорога. Доне, не каліч себе, будь ласка!»

«Мамо! Я один-єдиний раз. Дуже вже болить. Один раз – це не страшно», – вголос промовила я і ковтнула ліки, запиваючи їх вином. Тьху, яка гидота! Лягла у ліжко і заплющила очі. Навіть не знаю, хто допоміг більше: ліки (зі спиртним, доне, Боже мій, зі спиртним!) чи Алі, який весь цей час лежав на моєму животі і заспокійливо муркотів. Іноді коти – найкращі ліки. Через півгодини біль майже вщух. Принаймні я знов могла вільно пересуватися.

Того ж вечора зателефонувала Сергію. Я не готувала промови, сподіваючись, що все станеться саме собою. І воно таки сталося. Тільки не зовсім так, як я гадала. Точніше, зовсім не так.

Один гудок, два, три, чотири. Ну от, нікого нема вдома! Яке полегшення! Можна з чистосумлінною душею повертатися додому: я намагалася виправити ситуацію, проте мені не дозволили. Вибачте, я зробила все, що могла.

Раптом хтось, зняв слухавку:

– Я вас слухаю.

Від несподіванки я затнулася:

– Доб… Добрий вечір. Я можу поговорити з Сергієм?

– Маргарито, це ви?

Ну як не впізнати цього голосу!

– Так. Проте для вас – Марго.

– Гаразд, Марго. Це батько Сергія.

– Здрастуйте, Костянтине Володимировичу.

– Для вас – просто Костянтин.

А він уміє гратися словами! А що ти хочеш, Марго? Адвокат!

– Гаразд, Костянтине. Сергій вдома?

– Ні, він на репетиції.

– Шкода. – Брешеш, Марго! Коли люди про щось жалкують, вони так полегшено не зітхають.

– Знаєте, Марго, а я якраз збирався їхати до вас у гуртожиток.

Я остовпіла:

– До мене??? Навіщо?

– Сергій розповів мені про ваші труднощі в пошуках роботи. От я й подумав, чому б не допомогти такій прекрасній дівчині? Просто так. З дружніх почуттів.

О, так! Я знаю, якою частиною тіла ви думали! Саме там і знаходиться центр ваших дружніх почуттів.

– Як мило з вашого боку, Костянтине! Проте навіщо ж витрачали такий дорогий час? Ви ж досі зайняті!

– Ну що ви, Марго! Задля вас – не жаль. Ми можемо десь зустрітися? У якомусь ресторані, кафе? Ви вже вечеряли?

Боже мій, тільки не це! Все, що завгодно, тільки не зустріч наодинці! У мене лише від його голосу – мурашки по спині. – А як же робота, Марго? Тобі потрібна робота!

– Дякую, Костянтине, та я вже повечеряла. Дуже прикро, але зараз не можу з вами зустрітися: дуже зле почуваюся. Здається, застудилася. Дуже вдячна за вашу турботу. Це так приємно. Ми не могли б обговорити все телефоном? – Хух! Ну й промова! Без жодного щирого слова.

– Нічого, нічого, моя люба! Навіщо ж себе силувати? – Мені здалося, чи я таки чую іронію в його голосі? – А річ ось у чому: мій давній друг, шкільний товариш, тепер керує досить відомою торговельною фірмою. Вони співпрацюють з такими відомими компаніями, як «Мерседес», «Хонда» і так далі. Основний напрямок – автовиробники Німеччини, проте знайдеться застосування і вашим знанням англійської та іспанської мов. Вони саме розширюють торговельну мережу. Звичайно ж, у такому бізнесі потрібен перекладач. Я вас розрекламував, і Олег (це шеф фірми) згодився з вами зустрітися. Чом не пропозиція?

– Звучить непогано.

– Та це більше, ніж просто непогано. Запишіть його адресу і телефон. Олег Данаїс. – Він продиктував мені його дані. – Я вже домовився про співбесіду. Завтра о четвертій. В його офісі. Якщо це вас не влаштовує, ну, у зв'язку зі станом здоров'я, просто передзвоніть Олегу і домовтеся про інший термін. Зрозуміло?

– Так, щиро дякую, Костянтине. Ви й не уявляєте, як мені допомогли. Так несподівано і так люб'язно з Вашого боку! Спасибі.

– Поки що нема за що, Марго. А пізніше поговоримо. Щось переказати Сергію?

Я завагалася:

– Перекажіть, що я ще зателефоную. Десь серед тижня. Я вас не дуже обтяжую?

– Ну що ви! Така жінка – приємний тягар. Відверто кажучи, заздрю Сергієві. Дивлячись на вас, не можна не думати про…

Я відкашлялася:

– Вас погано чути, Костянтине! Мабуть, щось із зв'язком. Ще раз – спасибі за допомогу. Доброї вам ночі. – Я поклала слухавку.

Оце так несподіванка! Оце так примха долі! Що ж тепер робити? – Все, що завгодно, лише не відмовлятися від роботи, Марго. Здається, це – справді твій шанс.

Тієї ночі телефон дзвонив щоп'ять хвилин. Я протрималася з півгодини, а потім у відчаї висмикнула виделку з розетки. У відчаї, Марго? Ти не у відчаї! У відчаї Ян, і в цьому винна ти. – Однак я не можу з ним зараз зустрічатися. Мені потрібен час. Час, щоб все з'ясувати.

Я сіла за стіл, взяла папір, олівець, кілька хвилин подумала і написала:

Я зігнула листок навпіл, поклала його у кишеню і вийшла надвір. Знайти дім Яна – не проблема. Такі дивовижні споруди ростуть лише в одному місці – старому кварталі. Година пішки.

Діставшись його будинку, я підняла голову: вікна Яна випромінювали м'яке, тепле світло. Як його очі. Його дивовижні очі. Що він зараз робить? – Телефонує, ідіотко, що ж іще?

Повільно йдучи сходами, я впізнавала місця, де ми цілувалися: перила, до яких Ян мене притискав, підвіконня, на яке я спиралася. Його двері… Я згадала, як Ян стояв на порозі – щойно з-під душу, мокрий, збентежений, нічого не розуміючи. Раптом мене охопила така божевільна печаль, така туга за його очима, губами, руками, за його ніжністю, що, не тямлячи себе від смутку, я всім тілом притиснулася до дверей, які відокремлювали мене від Яна, розкинула руки, вдавила обличчя в холодну шкіру оббивки і щосили подумала: «Я не можу без тебе, Яне! Боже мій, як мені без тебе погано! Що ти зробив зі мною? Що ми наробили, Яне? Тимені потрібний. Тимені дуже-дуже потрібний!»