Зло - Баграт Людмила. Страница 39

Я не розуміла. Нічого не розуміла. Я була настільки збита з пантелику, що, якби хтось запитав мене, який зараз рік, я навряд чи відповіла б. Та що там! Я й століття не вгадала б. Щось тепле потекло по моїх ногах. Я опустила очі. Господи! Та що ж це таке?! Знову кров. Знову біль. Що зі мною коїться? Де я? Хто я?

Вся сукня у плямах. Червоне на червоному. Низ живота палав. Треба щось підкласти. Чимось витерти кров. Я спробувала намацати трусики. їх не було. Подивилася коло себе. Ну де їх тепер шукати? Я повернулася до Костянтина.

– Костю! Костю! Костянтине, подивись на мене!

Він якось здивовано озирнувся, наче не розумів, як він тут опинився, і нарешті помітив мене. Боже, Марго, зараз він спитає, як тебе звати і що ти тут робиш. – То й що? Непогане запитання. Я сама не знаю, що я ТУТ роблю.

– Костянтине, мені потрібні серветки. Дай мені сер-вет-ки! – Останнє слово я вимовила чітко і по складах. Хвилинна мовчанка. Цілковите нерозуміння в його очах.

– Які серветки? Навіщо?

Я скривилася від огиди. До кого, люба? До самої себе?

– Костю, мені треба витерти кров.

Він глянув на мою сукню, потім на свою сорочку. Штани він застібнув, проте сорочку не заправив, і зараз з її білого шовку на мене дивилася невелика, але досить помітна червона пляма. Поранився, любий?

– Яку кров?

Я зірвалася. Вибачте, я – не залізна.

– «Яка кров, які серветки…» Тебе що, заціпило? Мені треба витерти кров! У себе. Там. Розумієш чи ні? Дай мені серветки! Негайно!!!

Він підійшов до машини, зупинився коло дверцят, знов повернувся до мене:

– В мене немає серветок.

– Тоді носовичка!

Він попорпався у кишенях:

– Здається, забув. Стривай, Марго, звідки кров? Що відбувається? В тебе почалися місячні?

Я чомусь захрипла. Довелося перейти на голосний шепіт:

– Думай, що тобі завгодно. Мені потрібна хоч якась тканина! Шматок полотна, ганчірка, лахміття! Дай мені хоч щось, я тебе благаю! Чого ти дивишся, як баран на нові ворота? Ну зроби що-небудь!

Здається, він отямився. Зняв з себе сорочку, простягнув мені.

– Mapro, ти що… Ти що, незаймана?

Я видерла сорочку з його рук.

– Вже ні. Облиш це.

Я повернулася і, похитуючись, попленталася до найближчих кущів. Костянтин ішов за мною.

– Це неможливо. Я й гадки не мав. Мені й на думку не спадало, що ти можеш бути…

Я різко зупинилася і озирнулася.

– Чого тоді про це розмовляти, якщо це неможливо? Іди, Костю! Я хочу, щоб ти пішов. Мені треба дещо зробити. Не дивись на мене, наче побитий собака! Ніхто мене не ґвалтував. Не треба мене жаліти! Я знала, що робила. А тепер залиш мене! Йди!

Він дещо невпевнено відійшов. Зупинився.

– Костянтине, геть!!!

Він зник. Я почала витирати кров. Марно, тільки порозмазувала. Притиснувши сорочку поміж ніг, я прихилилася до стовбура берези і обхопила його руками, бо світ навкруги помітно похитувався. Що я наробила? Що накоїла? Що зі мною сталося? Я божеволію? Хто такий Ян, хто такий Костянтин? Хто я? Де я? ТУТ чи ТАМ? Все змішалося, все сплуталося. Боже мій, я заблукала, як я заблукала…

Стурбований голос Костянтина:

– Марго, з тобою все гаразд?

Я відкинула сорочку геть. Кров зупинилася. її було небагато, але мені вистачило, щоб замаститися з голови до ніг. Так, Марго, ти брудна. Я вийшла з кущів. Костянтин стояв коло машини. Мені здається, чи він справді переляканий? – Так, люба, ти не помиляєшся. Ніщо не лякає чоловіків так часто, як жінки. І навпаки, і навпаки. Це через нерозуміння.

Я підійшла до машини і знесилено впала на сидіння:

– Все добре. Відвези мене додому, Костю.

Він сів поруч. Кілька хвилин їхали мовчки. Ні, ми повзли. Що таке значить сімдесят кілометрів на годину після двохсот? Костянтин курив. Його руки помітно тремтіли. Я заплющила очі. Що я наробила? Ян ніколи мені не простить. Я ніколи собі не прощу. Я думала, що належу до Янової реальності, що моє життя ТУТ – тільки сон. А що зараз сон? ТУТ чи ТАМ? Стеля чи підлога? Чорне чи червоне? Я не знала. Я заплуталася, збилася, ні, до крови розбилася об цей світ. Костянтин майже не зводив з мене очей.

– Костю, стеж за рухом, будь ласка. На сьогодні з нас годі аварій.

На якийсь час він зосередився на дорозі, потім заговорив:

– Як ти могла? Як ти наважилася мене не попередити? Що це, Марго? Це я тобі такий байдужий чи ти сама?

– Я не знаю. Я нічого не знаю. Вибач, якщо чимось завинила перед тобою. Хоч не розумію, чим. – Я замислилася і раптом вибухнула:

– А-а-а! Ось чим! Ти, мабуть, про сорочку. Так, справді шкода. Гарний був шовк. Ніжний на дотик. Я відшкодую тобі втрату. – Я почала сміятися і не могла зупинитися.

Костянтин простягнув до мене руку, я відсахнулася, перелякана, що він дасть мені ляпас, але він просто погладив мене по щоці. Напад сміху пройшов.

– Костю, відвези мене додому. Зі мною все гаразд.

Він похитав головою:

– Ні. Переночуєш у мене.

– Ні, ні. Я не хочу. Відвези мене додому. Я хочу додому! – Я мало не заплакала від власної безпорадности.

Він ніжно торкнувся мого волосся.

– Забудь про це. Яка ж ти ще дитина. Дітей не можна залишати самих. Ти не даси собі ради. Я потурбуюся про тебе.

Його квартира. Востаннє я була тут з Сергієм. Боже мій, Сергій! Я повернулася до Костянтина:

– Де Сергій?

– Заспокойся. Він – на гастролях. У Львові.

Львів… Місто Яна. Не смій навіть думати про Яна! Не зараз, не ТУТ!

Я зайшла у ванну кімнату, відкрутила крани і почала спостерігати, як вода швидко бігла вниз і зникала у стічному отворі. Костянтин підійшов до мене:

– Тобі допомогти?

Я здригнулася і швидко відхилилася від нього:

– Ні, не треба. Я сама.

Він помітив мій рух і гірко всміхнувся:

– Не бійся. Гірше, ніж є, не буде. Ось. – Він поклав на раковину одну зі своїх сорочок. – Одягнеш це. – І вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

Я змила кров, дала воді розслабити м'язи, почистила зуби щіткою Костянтина. Так краще. Замочила сукню у холодній воді. Кажуть, що кров полюбляє холод. Одягнула сорочку. Велика, чорна, шовкова, вона сягала мені до колін. Я подивилася на себе в дзеркало: скуйовджене волосся, бліде обличчя – самі лише очі. Зітхнувши, я відчинила двері і покликала Костю. Він наче з-під землі виріс, мабуть, чекав у коридорі.

– Костю, мені треба пральний порошок.

Він подивився на сукню у раковині.

– Я подбаю про це.

Боже мій, який сором!

– Ні. Я сама за собою прибираю. Вибач, але така вже в мене звичка.

Костянтин підійшов і взяв мене за плечі:

– Не будь егоїсткою, дівчинко. Ми зробили це вдвох. Це досі стосується нас обох. Ходімо!

Він повів мене у вітальню. В каміні грало полум'я. Я сіла на килим і почала грітися. Костянтин опустився на підлогу поруч зі мною. В його руках була велика чашка. Він простягнув її мені:

– Ось, випий. Це втамує біль.

– Що це?

– Приворотне зілля.

– Що?

Він усміхнувся:

– Родинна таємниця. Міцний чай, цукор, бренді та кілька бабусиних заклять. Пий!

Я трохи надпила. Здається, нічого.

– Твоя бабка знала толк в закляттях. Дуже смачно.

Він погладив мене по голові.

– Пий, дівчинко, пий. Тобі покращає.

Я випила все. Костянтин забрав чашку і пригорнув мене до себе.

– Що ж ти накоїла, Марго? Що ти з собою зробила? Що я з тобою зробив? Навіщо, маленька моя? Навіщо ти так, крихітко?

Я притислася до нього. – Я не знаю, Костю, нічого не знаю.

– Все буде добре. Все буде гаразд. Я тобі допоможу.

Він цілував моє волосся, легенько гладив тіло. Навіть не гладив, а ледь помітно торкався його то тут, то там. Я була п'ятирічною дівчинкою в темному лісі. Спантеличена, перелякана. Я хотіла ніжности. Чиєї, спитаєте ви. Інколи ніжність не треба ідентифікувати. Я заплющила очі і не бачила нікого – ні Яна, ні Костянтина. Лише світло, м'яке, сутінкове. Костянтин поклав мене на килим. Я почала пручатися.