Зло - Баграт Людмила. Страница 51

Сергій сумно й серйозно подивився на мене:

– Я знаю, що він сильніший. Проте в мене є друзі. Багато друзів. Окрема квартира. Переїжджай до мене, Марго! Я охоронятиму тебе вдень і вночі. Я не чіпатиму тебе. Я просто хочу допомогти. Будь ласка.

А він все-таки перейняв дещо від свого батька. Божевільну ніжність без кінця і краю. Я могла б узяти ЇЇ. Дозволити цим чуттєвим рукам створити навколо мене загорожу, впустити в себе повний теплоти і щирости погляд, пити, пити прямо з його губів м'яке світло, випити цю дитину до самого дна і… стати такою, як Костянтин. Зруйнувати красу. – Пожалій його, Марго. Це твоя доля. Він тут ні до чого. Заради нього самого жени його геть. Йому тут не місце.

– Ні, Сергію. Я доросла жінка і сама розв'язуватиму свої особисті проблеми. Не буде ніяких бійок і рицарських турнірів. Ми не в середньовіччі. Дякую тобі за спробу допомогти. Мені приємно… Але мені не потрібна допомога. Все, що мені треба, – це час. Час, щоб розібратися в самій собі і збагнути, чого я прагну і що для мене краще. Це моя справа. Моя… і твого батька.

Він скинувся, немов од ляпаса, і подивився поглядом такого глибокого нерозуміння і болю, що мені стало лячно. Тої ж миті я вже щиро пошкодувала про свою відвертість, вже була готова розповісти Сергієві все, звичним жестом перетворити свої проблеми на його, та Сергій уже сміявся. Реготав до сліз.

– Йолоп! Який же я йолоп! Прийшов рятувати «дівчинку»! Від чого? Від кого? В них, виявляється, «все добре»! Вони, як кажуть, «знайшли один одного»! – Він витер очі рукою і спробував заспокоїтися. Витягнув ще одну цигарку, запалив, глибоко затягнувся і задумливо подивився на мене:

– Ну то що, дівчинко? Тобі потрібні його гроші, так? Вирішила трішечки підробити? Моє співчуття – з усіх можливих шляхів ти обрала найнебезпечніший. О, мій батько, звичайно, дасть тобі грошей! Він просто закидає тебе грішми. Купатимешся. Дивись тільки, не втопись.

Я мовчала. Сергій у розпачі кинув цигарку на стіл і різко підвівся. Він уже хотів іти, але раптом нахилився до мене через стіл і тихо проказав:

– Бруд до бруду. Запам'ятай це, Марго! В цьому світі не буває випадковостей. Ви створені один для одного. Ти – така сама, як він. – І вийшов.

Я підняла його недопалок, затягнулася і деякий час просто сиділа без жодної думки в голові. Я розглядала скатертину. Вона була брудною.

Той день я працювала механічно. Склала звіт, розібрала папери, залагодила кілька дрібних справ. Увечері, коли всі розійшлися, я залишилася в темному кабінеті і якийсь час мандрувала інтернетом.

Зпівгодини я стояла «у черзі» до каталогу Центрального міського книгосховища і вже почала втрачати надію, що з цього щось вийде, коли раптом мене все таки впустили. Додайте до цього ще годину безрезультатних пошуків – сервер вантажився довго і зі скрипом, бо ввечері між сьомою і десятою завжди час пік, – і ви зможете уявити собі мій тріумф, коли я все-таки знайшла її.

– «Яремчук Яніслав, «Мадярські міти та легенди», 4-томна праця українською мовою. Інститут культурології та народознавства», – вголос прочитав Костянтин за моєю спиною. – І це через цю маячню ти змушуєш мене так довго чекати? Дві години, Марго! Я мало не помер від нудьги в машині!

Я записала дані про книжку до свого блокнота і вимкнула комп'ютер:

– Ну то й їхав би собі! – Я почала підводитися, але Костянтин поклав руки на мої плечі і різким рухом примусив мене знов сісти в крісло.

– Костянтине!

– Ш-ш-ш-ш-ш-ш… Розслабся! – Його пальці гладили мою потилицю, масажували плечі. Професійно масажували. Хвиля збудження побігла спиною, залоскотала стегна. Моє роздратування додавало їй гостроти. Костянтин нахилився і прошепотів мені у самісіньке вухо:

– Знаєш, дівчинко, вчора уночі я бачив дивний сон. Взагалі-то сни не мають для мене жодного значення, проте цей був таким реальним… Я бачив тебе.

Я закам'яніла. Не може бути! Костянтин поторгав мене за плечі:

– Гей! Чого так напружилася? Ти що, злякалася? Я ще не сказав нічого страшного. – Масаж тривав. – Так от. Сниться мені, наче я на якомусь бенкеті в «Elite». Знаєш, шинок-фортеця в приміському районі?

Я кивнула.

– Гаразд. Стою я там з однією… гм… знайомою і раптом бачу тебе. І так цікаво, уві сні я тебе начебто не знаю. Я відкриваю тебе знов, захоплююсь тобою, ніби вперше, і хочу тебе. До нестями хочу твоєї краси, недоторканности, ягіночности. Але дивна річ – ти там не сама. Ти… з іншим чоловіком! – Його руки завмерли на моїй шиї. Пальці оповили її не міцним, проте все таки кільцем. – І в тебе був такий вираз обличчя… – Кільце стиснулося на сантиметр. – Я б сказав, закоханий.

Я відштовхнула його руки і підвелася:

– Годі, Костянтине! Мене не цікавлять твої безглузді сни! Він притиснув мене до столу:

– Не такі вже вони й безглузді. Проте мене цікавить інше. Ти з кимось зустрічаєшся, Марго? Маю на увазі, крім мене?

Я спробувала звільнитися, проте марно:

– Облиш, Костянтине! Я ні з ким не зустрічаюся і насамперед не зустрічаюся з тобою!

Він ще міцніше притиснувся до мене, так, що я майже лягла на стіл:

– Яка відважна спроба! І яка відчайдушна! Ти – смілива дівчинка, Марго. Я тобою пишаюся. І хоч що кажи, я зустрічаюся з тобою. Це головне. І це по-справжньому. І це надовго.

Він зарився обличчям у моє волосся, почав пестити шию, дійшов до вуха:

– Яка ж ти відьма, Марго! Ну чому, чому ти опираєшся? – Він застогнав, вдихаючи мій запах. – Я ж відчуваю вогонь, що палає у твоєму серці. Я бачу це полум'я у твоїх очах. Ти не мені опираєшся, ти собі опираєшся. Даремно. Горіти тобі на цьому вогнищі до кінця життя. Така твоя доля. Не відштовхуй мене! Я хочу зійти з тобою разом на це багаття, я не залишу тебе саму. Якщо вже й розвіятися попелом, то разом з тобою, чуєш? Тільки разом.

Я не витримала і погладила його стегна:

– Пусти мене, Костянтине! Я втомилася.

Він сумно подивився на мене:

– Ні, ти злякалася. Але це нічого. Ти звикнеш. Я допоможу тобі. – Він погладив моє волосся. – Я буду ніжним, обіцяю. Поїхали додому!

Ми спускалися сходами. З вікон віяло нічною прохолодою, я здригнулася, і наступної миті Костянтин уже вкутав мене своїм піджаком. Знайомий жест.

– Костю, сьогодні я розмовляла з Сергієм, – ми вийшли надвір.

– І що?

– І ми посварилися. – Він відчинив переді мною дверцята машини.

– Це добре.

– Для кого? – Я сіла. Він обійшов машину, сів за кермо, завів мотор.

– Для тебе і для нього. Може, нарешті, зрозуміє, що ти не на його зуби.

Я не витримала. Лють, що повільно жевріла в мені ще від розмови з Сергієм, вирвалася на волю:

– Боже мій, яка самовпевненість! В тебе криза віку, ти знаєш? Бачив би свій вираз обличчя, коли це говорив! «Ти не на його зуби». Ну справжній Дон Жуан. Аякже! Двадцяти-однорічний синок пролетів, а я – сорок сім років, голова сива, вдвічі старший за неї, – скрутив, завалив дівчинку! Та ще й перший! Ого-го! – Машину помітно трусонуло. – Костю! Костянтине, не їдь так швидко! – Різкий поворот, він процідив крізь зуби:

– Не вказуй мені, як їхати. Не забувай, хто за кермом. – Я глянула на спідометр. За сто. Нічні вулиці чорним мереживом пролітали повз вікна.

– Костю, ми в місті, а не на аеродромі! – Я вчепилася йому в плече, але він скинув мою руку. – Тут є люди, ти не можеш… – ще один різкий поворот – і раптом сильний поштовх. Чийсь тонкий, високий крик, машина здригнулася двічі.

Ми щось переїхали. Не щось, а когось, Марго. Істотна різниця. Крик не вщухав. Довгий, болісний плач. Костянтин насипав чортів і натиснув на гальма. Машина зупинилася. Я обернулася. Позаду, майже на межі між світлом фар та нічною темрявою лежав пес. Великий, здається, гончак. Він намагався встати, але не міг. Все ясно, хребет зламаний.

Давай називати речі своїми іменами, Марго! Ми зламали йому хребет. Його жалібний крик був схожий на людський. Він проникав у самісіньке серце, а звідти відлунював на всі тили. Я зустрілася з його поглядом – ні страху, ні звинувачення, ні ненависти, лише безмежний біль і нерозуміння. А й справді, за що? Від суперечок сильних завжди страждають слабкі. Я повернулася до Костянтина.