Зло - Баграт Людмила. Страница 60

– Не спи, дівчинко. Не треба. Ти щойно встала.

Костянтин погладив мої коси, провів пальцем по щоці і підборіддю. Я дивилася на нього і крізь нього. Мені здавалося, що я чую шум морського прибою, але то був просто дощ.

– Не хочеш розмовляти зі мною – не розмовляй. Тільки не спи. Я боюся за тебе, дівчинко. Ти багато говориш уві сні. Когось гукаєш.

Що він може знати? Я мимоволі затремтіла.

– Ні, ні! Все добре. Заспокойся. – Він пригорнув мене до себе. – Я знаю, що не мене. Проте це не має ніякого значення. Я хвилююся за тебе. Я думав, що твоя хвороба з часом минеться. Я помилявся. Кожен день відносить тебе все далі і далі від мене. – Він узяв мої руки у свої і почав розтирати, намагаючись зігріти. Марно.

– Знаєш, крихітко, сьогодні вночі ти співала. Так гарно. Якоюсь дивною мовою. Ніколи не чув нічого подібного. Ти щиро співаєш.

Я схилила голову. Співала? Ми з Яном гуляли лісом і слухали спів вітру в верхівках столітніх дерев. Я тільки підспівувала.

– Марго, так далі не можна. Тобі потрібна допомога. Я домовився з одним лі… з однією хорошою людиною. Він хоче просто подивитися на тебе. Він не заподіє тобі зла. Він – друг і хоче допомогти.

Костянтин обережно взяв Алі з моїх рук.

– Давай покладемо Алі на диван. Хай відпочиває. А ми знімемо цю сорочку і вдягнемо тебе гарно, як лялечку. А потім трохи погуляємо, подихаємо свіжим повітрям і відвідаємо нашого друга. Пішли, кошеня. Все буде гаразд.

Марго, він розмовляє з тобою, як з дитиною! – Мені байдуже. – Він вважає тебе божевільною! – Я ж сказала, мені байдуже.

Кабінет психотерапевта вражав розкішними меблями в стилі бароко: рожеве, шоколадне, золоте. Сам психотерапевт нічим не вражав: блідий, худорлявий, за п'ятдесят. Я сиділа на кушетці навпроти нього. Костянтин чекав у приймальні. Лікар мовчав.

Два роки тому я співпрацювала з однією психоаналітичною асоціацією, відтак техніка психотерапевтичного сеансу не була для мене загадкою. Звичайно ж, я не знала всіх деталей, але досить добре уявляла, що таке терапевтичне лікування. До першого інтерв'ю з пацієнтом завжди ставляться найуважніше. Хворий зручно лежить на кушетці, лікар сидить поруч. Мені дозволили сидіти. Мабуть, психотерапевт побоювався, що, лежачи, я просто засну.

Ми дивилися один на одного і мовчали. Це цілком нормально. Збоку могло здатися, що ми нічого не робимо, проте насправді сеанс ішов повним ходом. Лікар чекав, щоб я заговорила першою. Важливим було те, що я скажу, як я це скажу і чому я скажу саме це. Значення мало навіть моє мовчання. Психотерапевт аналізував, чому я не хочу чи не можу говорити. Спостерігав за мною, звертаючи особливу увагу на вираз обличчя, позу, рухи. Складна в нього робота. Я позирнула на годинник. Ми мовчали вже двадцять хвилин. Я знала, що з цього нічого не вийде. Може, він і хороший психотерапевт, проте тут бракувало головного – мотивації. Мені не треба було лікаря, бо я не хворіла. У мене не було якихось особливих проблем з психікою, принаймні таких, від яких я хотіла б позбавитися. Моєю єдиною проблемою був Костянтин, але я не уявляла, як цей охайний сивий дядечко може звільнити мене від нього.

Я замислилася. Що я тут роблю? Я в міру божевільна, як більшість людей на цій землі. Навіщо мене лікувати? – А ти розкажи йому про Яна, Марго! Розкажи й одразу дізнаєшся, навіщо тебе лікувати. – Що ти маєш на увазі? Ян – моя хвороба? – Так, люба. Розкажи про нього лікарю, і він назве твоє кохання довгим латинським терміном, а тобі дасть купу смачних ліків. – Ти збожеволіла! – Розкажи про Яна і почуєш від лікаря те саме. – І не подумаю! Ян – мій. Я нікому його не віддам. І не смій називати його хворобою! Моя хвороба – це Костянтин. Це він завдає мені болю, а не Ян. Він – злий. Він руйнує мене. – Чим? Тим, що не дає тобі заснути навічно? Тим, що намагається повернути тебе до реальности? Справжнє зло – це Ян. Це він убиває тебе повільно і солодко. – Що??? – Ти чула. – Ні. Я нічого не чула. І нічого не чую. І більше ніколи тебе не слухатиму. Все. Тебе більше не існує. Я тебе вбиваю. Прощавай!

Цієї миті лікар відкашлявся. Різко і сухо. Я звела очі.

– Знаєте, Марго, я думаю, що насправді вам не потрібен лікар. Ви ж не заніміли. Ви просто не хочете з ним розмовляти.

Я мовчки дивилася на нього.

Він замисливо покрутив у руках олівець.

– Я розумію, що ви відчуваєте. Пан Яновський розповів мені про те, як він вас… як брутально він з вами обійшовся.

Я істерично розреготалася:

– Розумієте? Не може бути! Вас теж, мабуть, ґвалтувала близька вам людина. Скільки разів? Розкажіть, будь ласка! Мені цікаво.

Він сумно подивився на мене.

– Ви неправильно мене зрозуміли. Я хотів сказати, що розумію, якщо вам тяжко, що Костянтин Володимирович… – Лікар затнувся.

Непоганий прийом. Треба й собі взяти на озброєння. У такий спосіб він показує, що теж хвилюється, теж час від часу помиляється, що він – не всемогутній і всезнаючий. Це розпруджує пацієнта. І я розпруджилася.

– Вибачте. Я зрозуміла, що ви мали на увазі.

Якийсь час ми знов мовчали. Я подивилася на годинник. Ще п'ять хвилин, і кінець сеансу. Він зрозумів мій погляд.

– Марго, я думаю, що лікар потрібен не вам, а Костянтинові Володимировичу.

Я не змогла не посміхнутися:

– То, може, самі йому про це скажете?

– Я казав. Точніше, я натякав, досить прозоро. Я пропонував йому допомогу, проте він і чути ні про що не хоче.

Я підвелася.

– Так і знала. Дякую вам за послуги. Яновський вас більше не потурбує. Я розмовлятиму з ним. Це був… просто дурний жарт з мого боку.

Лікар похитав головою:

– З такими людьми не жартують, Марго. Залиште його. Він небезпечний.

О, Боже мій, ще один наляканий темрявою в душі Костянтина!

– Ми всі небезпечні.

Психотерапевт підхопився з місця і підбіг до мене:

– Ні. Ви не розумієте. Він кохає вас. Це робить його некерованим. Він у прямому розумінні втрачає від вас розум.

«Ви не розумієте, у прямому розумінні, втрачає розум…» Психоаналітиків так цікавить розум! А мене більше непокоїть серце.

Лікар безсило опустив руки:

– Ви знаєте, я зробив стільки помилок впродовж нашого сеансу. Безліч! Наче студент першого курсу. Ви якась…

– Дивна? – машинально підказала я.

– Та ні. Скоріше, незвична. Однією помилкою більше, однією менше… – Він ніби розмірковував уголос. Вираз його обличчя був таким безпорадним, таким безпомічним – мала дитина в темному коридорі. А, може, це лише відбиток мого стану? – Послухайте мене, дівчинко! – Раптом його голос став різким і рішучим. – Ви повинні його залишити. Якщо ви од нього не підете, він… він вас уб'є! – Лікар, здається, й сам злякався того, що сказав.

– А якщо піду? – Лікар відвернувся від мене і підійшов до вікна.

– Не знаю, – промовив він, не обертаючись. – їй-Богу, не знаю. Єдине, що я знаю напевне, – вашого друга треба лікувати.

Я завмерла коло дверей:

– Від чого? Ви хочете лікувати його від кохання?

Він мовчав. Я вийшла з кабінету.

Костянтин сидів на дивані, загорнутий у туман своїх цигарок. Я подивилася на попільничку. Повна. З верхом. Помітивши мене, він підвівся. Як він схуд! Втомлений, загнаний у кут звір, проте все ще небезпечний. Я підійшла до нього:

– Відвези мене додому, Костю, лікар сказав, що я невиліковна.

Він спробував усміхнутися:

– Я вже й забув, як гарно ти вимовляєш це слово.

– Яке? «Невиліковна»?

– Ні. Моє ім'я.

Дорогою додому Костянтин ні про що мене не розпитував. Я знов розмовляла – це було все, що його цікавило. Він керував машиною так обережно, немов боявся, що різкий поштовх може нагадати мені про… про інші поштовхи.

Якийсь час ми їхали мовчки, і я вже почала думати, що Костянтин вирішив скористатися моїми методами і помовчати з кілька місяців. Відверто кажучи, це мене цілком влаштовувало, бо план, який зродився в моїй голові ще місяць тому і який я весь цей час обдумувала, потребував остаточної доробки у повній тиші. Вибач, Яне, але з Шотландією доведеться попрощатися. Треба повертатися додому. Додому… Куди? Де мій дім?