Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович. Страница 3

А хіба не любила Мартоха, щоб її любили? Од слова доброго мого, від погляду підохотливого, від доторку могла вона з похмурої та насупленої умить обернутись на лагідну та ласкаву, хоч до болячки клади; і все в ній починало грати—брови її грали, очі грали, губи грали; і вся вона згори донизу починала грати — грудьми, руками, стегнами. І тоді прокидалось бажання наблизитись до Мартохи, губами торкнутись до тієї музики, якою тремтіли її губи, своїми руками торкнутись до тієї гри, якою грали її руки, і ввібрати всю гру Мартошину в себе, випити її музику до краплинки, не зоставити нічогісінько.

Гаразд, сьогодні можеш ти наслухатись тієї Мартоши- ної музики, навпиватись донесхочу її грою, але ж і назавтра всього того Мартошиного багатства залишалось багато — стільки ж, як і вчора, якщо не більше. А може, й більше, бо, либонь, мала Мартоха невбувні джерела, які не мілкі- шали, З ЯКИХ ОТО І ЛАЯЛИСЬ цілющі потоки її солодкої жіночої музики.

Гой, Мартохо, чи ти здогадуєшся, як я думаю про тебе — і про очі твої, й про голос, і про губи, і про зуби, і про груди? Вір чи не вір, а я тебе ні підстаркуватою, ні старою бачити не хочу, ти й досі ввижаєшся мені молодою, тільки вголос не зізнаюсь, бо що почую від тебе? Почую, що мені молоденькі завжди в голові!

Слухай, Мартохо, мені й справді подеколи здається, що жінки зовсім із іншого тіста, ніж чоловіки. І хоч із тобою прожили в парі цілісіньке, вважай, життя, ти й досі таки з іншого тіста, яке ото я печеним та вареним їм, подеколи стільки їм, що з горла лізе, а ніколи ситим не буваю,— і чого б то воно так велось і ведеться у нас, Мартохо? Кожна жінка на смак інша, є такі, наче з житнього борошна замішані та спечені, є такі, наче з пшеничного борошна цьогорічного помолу; об ту, дивися, можеш зуби поламати, наче об цвілого сухаря, знайденого у смітті під лавкою; а та, поглянь, схожа на пухкенький млинець, на який не пошкодували вершків, яєць та масла, і той млинець щойно з пательні, пахтить теплом, здригається, рум’яний — слина сама в роті починає текти, ковтаєш, облизуєшся. А ти, Мартохо, колись нагадувала мені паляничку, яка добре підійшла на черені, аж світиться червонястими відблисками, пучка сама тягнеться до такої палянички, щоб ущипнути крихту і мерщій кинути на зуби. Тепер, звичайно, куди тобі проти тієї палянички, якою ти раніше пробуджувала мій молодий голод, тепер уже пучка хіба ж так тягнеться до тебе, щоб ущипнути крихту і покласти на зуб, але ж спогади які — мов рута!

Ото вночі, бувало, розказую тобі, Мартохо, про тебе ж таки, не про когось, а ти, відьомське зілля, слухаєш і віриш кожному слову моєму. І хоч би як тоді, замолоду, називав тебе—іменами яких птахів, іменами яких квітів, іменами яких зірок небесних! — а ти вірила, а тобі подобалось і все мало було, й ти аж трусилась, коли я вмовкав, бо так тобі вуха свербіли — слухати і втішатись. От дивно, чомусь жодного разу не сказала: «Чисто бреше — і віяти не треба!» Або не сказала: «Така то правда, як пси траву їдять».

І тоді знав, і тепер знаю, що чим більше кицьку гладиш, тим вона вище горб підіймає, а тягло ж за язика, кортіло пишатися своєю Мартохою, мов кошеням у попелі.

Може, то не тільки про мою Мартоху сказано — за білими березами талалайко плеще? Може, то й про мене, про мого талалайка? Заліз черв’як у хрін та й хвалиться, що йому добре.

V. ВЕРЗИ, ВЕРЗИЦЕ, ПОКИ ВЕРЗЕТЬСЯ

Отож, Мартоха весь свій вік орудує язиком, як циган пужалном. Що в Мартохи на губі — те й на язиці, а як говорить — наче шовком гаптує. Казав їй:

—  Такий язик, що й на припоні не вдержиш! Бігаєш із ним, як із мечем. Про тебе казано: говорила-балакала до самої смерті, а перед смертю взяла мазницю, пішла по мед.

—  Великий рот у вола, а не говорить, тільки реве,— одказує.

—  Мартохо, ніхто тебе в Яблунівці не перебалакав — і я вже не перебалакаю, бо маєш губу — мов на коловороті гуляє.

—  Говорила смілянська баба: вдарив у губу—перебив рахубу,— сиплються їй із рота приказки у відповідь на мою приказку.

Довгий язик моєї Мартохи — не такий і великий гандж, ген у молодиць хіба тільки такі ганджі бувають! А справжній гандж який, ви гадаєте? Коли по інших яблунівських молодицях оком кину, то дуже мені душу верне з їхньої неохайності, коли, як ото говориться, видно ззаду Супру- наду. Не люблю тих, у кого так ведеться, що хата й три дні не мететься.

Авжеж, і чоловіки — так само, як і жінки,— поріддя з одного угіддя, і серед них водяться оті, що їдять, як пани, а накидають, як свині, чи оті водяться, що руки мили ще тоді, як мати в кориті купала. Але жінка таки має бути за взірець хутчій, ніж чоловік, хай би про неї не подейкували: баба гірша скаженого їжака — хоч не вкусе, так наляка.

Та повело вже мене через тин навприсядки, а кортить виповісти вам найбільший Мартошин гріх, її гандж, який їй солодший печеної редьки.

Позички та борги!

Нема, либонь, у Яблунівці такої хати, в якій би Мартоха та щось не позичила на своєму віку, і немає, звісно, такого дня, щоб вона перед кимось у боргу не була! Все позичає моя жінка: сіль, сірники, олію, дріжджі, пшоно, корицю, лавровий лист, перець, гречану муку, шмат свинячої голови на драглі. А то, пригадую, в старої баби Тин- дички якось після війни, коли з усім сутужно та скрутно доводилось, позичила моя жінка півня до своїх трьох чи чотирьох курок. Бо хтось був розпустив славу про Тиндич- чиного півня, що той славно курей покриває, вони краще несуться, і кожне яйце з гарантованим зародком, стопроцентні курчата з тих яєць вилуплюються. Півень утік із нашого обійстя, і добре, що об’явився в хліві баби Тиндич- ки, мали б мороку з тією позичкою! А ще моя жінка позичає вила, сапи, лопати, коцюби, чаплії, граблі, серпи, ціпи та ціпилна, горщики, глечики, макітри, пательні, ложки, ножі, сита, дека, баняки, корита. Мала великий сприт до цього діла, і той сприт уночі не давав їй спати, спить — і вві сні бачить, як ото просить, бере та додому несе.

А навіщо? Спитайте її, мене не питайте, бо не знав і не знаю.

Але так само своє любила й любить давати. Правда, не віриться, правда, так чомусь по наших подільських селах не дуже й заведено тепер? Бо неспроста мовиться, що радісно береться, та смутно віддається. А чи отак іще: бодай той здоров був, що мені винен, а той, кому я винен,— щоб умер. Мартоха вдалась не тільки на борги та позички, а й на дайки та віддайки. Отож так уміла майстерно забалакати сусідку, що, дивися, сусідка вже з нашої хати з порожніми руками не піде, щось таки понесе, хоч, може, й непотрібне. Бо Мартоха моя душею хворіла та світом нудила, коли хтось у неї в боргу не був! І яку вагу мало те, що позичити: вузлик квасолі — то й вузлик квасолі, віхоть соломи — то й віхоть соломи. І зовсім для неї не мало ваги, що, може, ту квасолю сама вчора позичила, що, може, та солома самій ось сьогодні ввечері знадобиться на підпал у печі! І зовсім не важило, що, може, вперто віднікувались од квасолі та соломи, бо, мовляв, свого добра вдома вистачає,— Мартоха так уміла забити памороки, такого туману язиком напускала, що домагалася свого!

Гарно сказано: «Не позичай, бо злий обичай: як віддає, то ще й лає». Мудро мовиться: «Якщо обрид тобі хто, позич йому грошей». Але то все не про Мартоху, то про інших, а моя Мартоха страх як любила своїх боржників, страх як шанувала тих, кому винувата була!

А секрет-причину цієї химери тільки я один знаю на всю Яблунівку, навіть Мартоха не здогадується. Секрет-

причина дуже простий, як гола п’ята: всякі позички водять мою жінку з одного кутка на другий, від хати до хати, від людини до людини і дають їй привід і змогу чесати язиком, якого чим більше чешеш — тим дужче йому кортить. Позичками-боргами, дайками-віддайками хитромудра Мар- тоха всю Яблунівку тримає в кулаці, всеньке село приманює до себе, щоб уволю з усіма про все набалакатись.

Любить-бо моя Мартоха гріти зуби на сонці, якби могла, то свою балачку сороці на хвості пов’язала б, щоб сорока розносила.