Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович. Страница 54

Запалив світло — й не впізнав гостя. Горе, яке тільки рака красить, скрутило зараз мого бойового побратима в три погибелі, сидів у розпачі, наче на березі моря, яке мусив переплисти в ночвах.

—  Чого ти, Дмитре, такий, наче тобі чорний віл на ногу наступив?

—  Ой, гад я, Хомо,— скрегоче зубами бойовий побратим і аж корчиться в корчах.

—  Угамуйся, Дмитре,— прошу,— бо який же з тебе гад!

—  А не гад, то бура сучка, що любить вовче м’ясо з лисячою підливою.

Ну, чули таке? Звівся з лежанки, обіймаю, заспокоюючи, а він відтручує мої руки, й лице його палає жовтим огнем, як осінній місяць ген у вікні над Яблунівкою.

—  Не обнімай, Хомо, бо не знаєш, кого до серця горнеш!

—  Як то не знаю? Стільки фронтів спільно пройшли, крові пролили, нужди звідали, перебалакали в перервах між боями, а ти верзеш казна-що: не знаю тебе!

—  Не знаєш,— зубами скрипить, наче товчене скло перетирає.— Бо ти змію гримучу горнеш до грудей.

Ну, думаю, либонь, контужений на фронті, а тут іще перебрав на радощах — ось і зсунувся з глузду, збився з плигу, докотився до білої гарячки.

—  Я, Хомо, такий пройдисвіт, що й мертвий із шибениці зірвусь. Думав ошукати й тебе, пошити в дурні, а не можу! — Мій бойовий побратим звівся на тапчані, вдарив себе кулаком у груди, аж кавкнуло.— Купив ти мене своєю щедрістю. Повіриш, ніхто ще мене так не приймав. О, ти навіть такої жінки, як Дармограїха, не пожалів!..

І завив із болю так, як ото виє голодний вовк у степу біля колгоспної кошари.

—  Отямся,— бубонів я,— приступ скінчиться, ум із-за розуму назад повернеться.

—  Вже повернувся, бо в мене совість прокинулася. Досі спала, а ти збудив! Тепер утямив, що батьком-матір’ю не хвались, а хвались честю. Так знай, Хомо, що ти зі мною на фронті не воював!

—  Як то я не воював? — наче навідліг ударив мене.— Брешеш ти, чоловіче, мов собака на висівки. Воював! Ось поглянь тільки мої рани — й крижі побито під Вінницею, й груди посічено на Дніпрі, й ліва нога пошрамована під Дрезденом. То чого ж ти такі кулі одливаєш? І нагороди всякі маю, й документи до нагород. Ой Дмитре, десь ти глек чорної брехні назбирав, а прийшов сюди той глек розбити.

—: Та воював ти, Хомо, і вдень, і вночі, і взимку, і навесні! — вирячився люто.

—  Авжеж, воював, то навіщо плещеш, начебто ні?

—  Я про те кажу, що ми вдвох ув одному взводі не воювали.

—  То, може, хоч в одній роті?

—  Навіть не в одному батальйоні!

—  Може, в одній дивізії?

—  Навіть не в одній армії!

—  То звідки ж ти мене знаєш і мої бойові пригоди?

—  А ваш яблунівський листоноша Федір Горбатюк розказав.

—  А звідки ти листоношу знаєш?

—  В автобусі познайомилися, він якраз повертався з району, от і розбалакались. Він і розказав про тебе і твої фронтові пригоди, про жінку рідну Мартоху та Одарку Дармограїху, про Христю з Хомком Хомовичем її, навіть про телицю.

—  І про телицю? — зачудувався, починаючи потроху вірити.

—  Аякже!.. Зійшли з автобуса, гомонимо з листоношею біля лавки, а тут і ти йдеш. Ну, хитрий Горбатюк п'яти змастив і дьору дав, а я кинувся обійматися з тобою. І ти, Хомо, кинувся в обійми, наче брата рідного здибав.

—  А якби я не став обійматися та цілуватися? — питаю.

—  Як то б не став? — із диявольською гордістю здивувався мій уже колишній бойовий побратим.— Так не було й не може бути.

Либонь, із ним не виведе справи й той, що в болоті любить сидіти. Наказав такого, що на воловій шкурі не спишеш, та спробуй втямити щось із тих казань. Хоч і перепив, та хміль уже мав минутись, бог помилував од білої гарячки. Може, любить покепкувати й поглузувати — твоє життя скрутить якнайкривіше, щоб самому повеселитись якнайсмішніше!

А мій уже колишній бойовий побратим реготи зі свого лиця прибрав, очі від злого сміху насухо висушив і сповідатися став, як могла б сповідатись грішна баба перед попом.

— Так не було й не може бути,— повторив із гіркою полиновою радістю на худому, як березова тріска, обличчі.— Всі мене признають, Хомо, й ти так само признав, бо ти совісний, а я підлесливим навчився бути, мов ота гадюка під квітками. Я де пройду—там золоті грушки за мною ростуть, так навчився жити. Наша Україна велика, їжджу від села до села, від району до району — сьогодні в Погребищі, а завтра, дивись, уже в степу під Херсоном. Чесних і щирих, як ти, Хомо, що на фронтах воювали, в наших краях не переводиться й не скоро переведеться, а я вже вмію біля них пектися, як ото лисиця жука пекла. З шахраями та злодіями, з ледарями та ловкачами не знаюсь, Хомо, бо, може, сам ловкач і пройдисвіт. А тільки я чесний пройдисвіт, чуєш, чесний! Адже грошей не виманюю, добра не краду, так? Просто вивідую від базік усе про хорошу людину, що воювала на фронті, всі її пригоди вивідую, про товаришів, рани, контузії, а потім являюсь у двір, у хату — і в обійми! Мовляв, здрастуй, бойовий побратиме, як довго з тобою не бачились. Що, не впізнаєш ніяк? Еге ж, роки не жаліють, і життя не милує, вбавило віку, красу вкрало, поскородило чоло, а ти, друже, й досі не змінився, а ти, друже, й досі такий, яким ми тебе проводжали до госпіталю, коли дуже поранило... Знаєш, Хомо, ветерани найдужче люблять розказувати про госпіталі, які хірурги і як лікували їх там,— то цей номер із госпіталем завжди проходить на сто процентів. Якихось півгодини побалакаємо — і вже мене чи впізнали, чи визнали, і вже садовлять за стіл, пригощають, починаються спогади, сльози, обійми. Й так мені добре стає па душі, Хомо, наче ми й справді з цим чоловіком удвох воювали в одному батальйоні, пройшли від Волги до Одеру, а не зустрілися годину-другу тому!

Біда не спить, вона по людях ходить, і її, біду, ніякий грім не розіб’є, бо вона в душі людській гніздечко звиває, куди громи не часто залітають... Мій колишній бойовий побратим розказував про свої хитрі пригоди, а мені ж так ставало на серці, наче воно щирим горем зорано, а ще щирішою бідою заволочено.

Бо, знаєте, не хотілось вірити в те, що Дмитро Волосюк ошукав мене на рівній дорозі, а хотілось вірити в те, що й справді таки воювали разом, що ділилися цвілим сухарем, накривались однією шинелькою, ось тільки обличчя його призабулося за пеленою часу, стуманіло, шашелем забуття поточене.

Так і хотілось крикнути йому в лице: не жартуй, Дмитре, що набрехав і мені, так само, як іншим брехав, бо повівся ти в мене в гостях як вірний побратим, і я тебе зустрів мов найближчого фронтового друга!

—  А як побачив я, Хомо, що твої очі — міра, душа — віра, а совість — порука твого життя, то сором у мені обізвався, хай би він краще мовчав, і цей сором примусив висповідатись перед тобою, як іще ні перед ким я не сповідався.

—  Я так скажу, Дмитре,— озвався я розважливо, жаліючи небораку.— Гаразд, хай в одній роті не воювали чи в одній дивізії, але якщо навіть на різних фронтах — я, к приміру, на Дніпрі, а ти під Волховом,— то однаково бойові побратими з тобою, бо земля наша хоч і безмежна, та вся своя, рідна від моря до моря.

—  У тім-то й річ, Хомо, що я зовсім не воював,— зітхнув Дмитро Волосюк.

—  Не воював? Але ж роками своїми ти годився для війни!

—  Не воював, бо комісували лікарі, навіть до армії ні разу не призивався: стільки болячок мав, що на десятьох вистачило б.— Стемнівши з худого лиця, що від переживань стало схоже на шмат бурого кам’яного вугілля, вій стиснув кулаки й скрикнув: — 3 кожним днем совість усе дужче пече, що не воював! І чорно заздрю всім тим, що кров проливали!

—  Хіба можна заздрити? Вбити ж могли б...

—  Убили б — так не за понюх табаки, правда? Краще бути вбитим за землю свою рідну, аніж болячки бавити цілий вік — і здохнути від болячок... Знаєш, Хомо, я вже не дивуюсь, коли мені вірять. Спершу дивувався, а тепер перестав.— Умовк на мить, подивився прямо, наче поглядом під самісіньке дихало заганяв багнета мені.— А буває, що подеколи здається, наче і я воював із ними.— Благальні іскорки спалахнули на денці посизілих од болю очей, скрикнув:—Бо міг же воювати — з усіма разом, і з тобою! То ж не моя провина, правда, що комісували, що не взяли?