Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович. Страница 71

—  То ти так сердишся, що скоро від злості й коліна стануть гострі.

—  А якби не скупець, то дав би, хай котик погрався б. А то раз лапкою пацнув — і він уже в крик. Що, хай нявчить сіамський кіт, хай спокою не знає?

—  Одарко! — нажахано скрикнув я, схоплюючись із підлоги і проворно залазячи в штани, мовби від ворога-супостата у фортецю ховаючись.

—  Не забувайся, Хомо, що то не простий яблунівський кіт, а сіамський!

—  Не хочу такої честі навіть від сіамського кота.

—  А я ж то думала!.. Чого очі витріщив, як жировий туз?.. Правду кажуть люди, що квач притикою не буде, так і ти... Скупий скупердяй! Якби тонув, то, мабуть, і сокиру пообіцяв би, а як із води витягнуть — і топорища пошкодуєш. А мені, Хомо, так жаль, що кіт ось, щастя моє сіамське, розрада і втіха мої сіамські, надривається, мов на пупа. Все оддала б, аби тільки догодити і вдовольнити.

—  Не можу ні в службу, ні в дружбу. Як кажуть? Кажуть, що ситник берднику не товариш, так само як ситник не сват коробейнику.

—  Бачу, Хомо, що з тобою жити, як із туром водитись.

І, лівою рукою витираючи сльози, правою рукою Дармограїха стала смикати за клубок ниток. Сіамський кіт поволеньки, лінивим перевальцем вибрався з-під столу, неохоче пацнув лапою клубок — і відвернувся з лиховісним нявчанням.

—  Ось бач, Хомо, бач,— схлипувала Дармограїха,— як ти знущаєшся з мене та з кота. А міг би й догодити, бо скільки тобі вже зосталось у мене? Останній день! І в цей останній день ти такий... ти такий, Хомо... що не треба ані лопати, ані мотики, щоб нас розлучити. Що ж, чоловіче, візьмеш свої цяцьки, віддаси мої ляльки — і будемо квити.

Той останній день мого перебування в Дармограїхи запам’ятався більше, ніж попередніх цілих півроку. 1 якщо справді кінець — ділу вінець, то тут таким вінцем був мій страх перед сіамським котом, перед цим сіамським одороблом. Хоч він і бавився клубком ниток, яким його забавляла Дармограїха, та й на хвильку, либонь, не спускав із мене хижих своїх, загребущих очей.

Хомо, бачить бог, що я хотіла тобі славні проводи справити,— сумно гомоніла Дармограїха,— хотіла людей покликати. Але ж зв’язана по руках і ногах, не можу відірватись від клубка. Чи не змилостивишся, не вволиш волю сіамського кота?      •

—  Благодареники тобі, Одарко, за всі вареники, які я з’їв у твоїй хаті, спасибі за ту закуску, коли я з’їв курку та гуску, спасибі за полудень, коли я наївся і був голоден, а тільки ниньки і без проводів обійдусь, бо не хочу вволювати волю сіамського кота, бо не хочу повертатись інвалідом до Мартохи.

Хвилина за хвилиною цяпали, мов краплі дощової води зі стріхи. Капали спочатку сірі краплини сльотавого осіннього дня, далі попелясто-гливі краплини вогкого вечора, далі темні, як дьоготь, краплини ночі. Вже скоро мала настати остання хвилина мого перебування в Дармограїхи — мала капнути в небуття важка краплина часу, булькнувши в минуле, і я чуйно налаштовував струни своєї душі на ту краплину, щоб не прогавити, щоб почути її благовісну музику.

—  Віриш, Хомо, як би я хотіла тебе пригостити на прощання? Щоб ти пив до дна — аж очі позападали, щоб на сльозу не зоставалось. Щоб ти, Хомо, випив із череп’яної — і не був п’яний, щоб ти випив по повній — аби твій вік був довгий.

—  Ага, щоб ти казала: тікай, душа, на плече, бо горілка потече. Щоб я здоров пив, ніс потопив, через поріг упав, з чорнявою спав.

—  Бо де ж це видано, щоб чоловіка пускати з хати без од’їзного й не накачати його так, щоб старі вороги рачки лазили, а молодим очі повилазили! Але, Хомо, не до вго- щань-частувань, не до проводжань-примовлянь, бо хоч думки на волі, зате руки в неволі, укоськують сіамське щастя моє, щоб не заграло на сіамській своїй бридкій басолі.

Час — краплина за краплиною — скапував гіркими сльозами. Дармограїха, клубком вовняних ниток бавлячись, снувала нитку своєї прощальної бесіди.

—  Грошам лиця нема для того, хто в чіпці уродився, а на посторонку згине. Я, може, й не така, але з такими знаюся. По ярмарках та по магазинах до мене й залицялись оті...      його      на      шибеницю      поведуть, а він казатиме,      що

неправда.      Або      ті,      що в них      навіть ребра повилазили      за

крадене чуже добро. А чи ті, що шапка на ньому давно горить, а      вони      й      гасити не      збираються, бо однаково      не

вдасться.      Ти, Хомо, не рівня їм, ти не родич їм навіть

через дорогу навприсядки. Спасибі ж тобі, чоловіче, за те, що ти ніколи ні в кого поросят не крав — тому і в вухах твоїх не пищить. Спасибі тобі за те, що не хапав у хапиці й хапиця не дала тобі по пиці. Спасибі й за те, що не був надміру богомільним і під церкву не підкопувався, щоб таки влізти. Знаєш, Хомо... Всякі думки заснували голову, мов павутиння, а в тому павутинні павучок борсається. Дивний павучок, балакучий, гомонить зі мною. Каже, що, може, не тією дорогою в житті йду, чуєш? Каже, що маю йти такою дорогою, як усі чесні люди. Не було раніше цього павучка, не снував таких думок у моїй голові. Недавно взявся, а все через тебе, Хомо, бо наче не хтось, а саме ти павучка того під шкіру пустив мені. Вже б і вимела мітлою, та не вимітається, окаянний, от чудно!

Дармограїха гомоніла, сіамський кіт мовчав, граючись, краплини часу в моїх вухах починали скапувати так лунко, наче олов’яні були, наче мисливський шріт по бляшаному даху б’є. А в цю повечірню годину біль, завданий підступним нападом, не вщухав і, не вщухаючи, розпалював буйну мою фантазію. Уявилось, що по мене з району у Яблунівку примчала, мов на пожежу, карета «швидкої допомоги», причому не беззвучно, а саме з таким страшним ревиськом, із яким гасають червоні пожежні машини. Вскочило кілька санітарів у білих халатах та з ношами в руках, поклали напівпритомного Хому Прищепу на ноші, мерщій до машини, машина знову заревла, наче її чорти стали в карбюратор чи в мотор лоскотати.

Ось привезли в район, ось санітари несуть на ношах до лікарні і, звісно, гомонять між собою, якого хворого доставили та яка притичина приключилася з ним, що такий переполох повсюдно. Розказавши одне одному, якого хворого привезли та яка притичина приключилась у нього з котом сіамським, санітари зупиняються на крутих сходах, тримаючи ноші зі мною в руках, і регочуть. Вони регочуть так завзято, як ото недавно реготала Дармограїха, коли на неї гикавка напала, і я починаю побоюватись, що санітари теж можуть довести себе до гикавки. Від сміху вони тремтять, руки їхні здригаються, а в руках гойдаються ноші, на яких гойдаюсь і я. З лікарняних кабінетів повиходили хірурги іі терапевти, невропатологи й медсестри, приманені тим реготом. Навіть не знаючи причини сміху, а тільки дивлячись на розвеселених санітарів, вони теж регочуть. Позривалися з ліжок і пацієнти — хто з грижею чи виразкою шлунка, хто заїка чи недоріка, хто недобачає чи недочуває, кого не носить права нога чи в кого шарудить у коліні лівої ноги. Отже, посхоплювалися з ліжок, висипали в коридор і, тут веселу страшносудну картину бачачи, теж регочуть, хоч, може, в цю хвилю ні одне не перестає думати про стару примарну каргу, що занесла косу над їхніми головами. Сміються хворі, сміється лікарський персонал, сміються санітари, тільки мені одному не смішно, бо знаю, що від реготу санітари ослабнуть, хтось відпустить держак від нош — і я звалюся на сходи. А коли звалюсь на сходи, то вивихну руку в лікті, і потім найкращі спеціалісти накладуть гіпс на руку, але то, я вам зізнаюсь, дуже слабкенька втіха, що найкращі спеціалісти! Я не з вередливих, які тільки воду варять, я, будучи яловим, не стану телитись, щоб молоко давати, мені не треба годити, мов лихій болячці, але ж самі поміркуйте: чи так мені вже потрібні оті найкращі спеціалісти, аби гіпс на руку накладати, коли звалюся з нош, коли з вини санітарів у лікарні руку собі вивихну?!

Приголомшений картиною, намальованою в уяві, я мимоволі зронив скупу свою чоловічу сльозу. Ця скупа чоловіча сльоза була така важка, мов чавунне ядро, і, впавши на підлогу, влучила на кінчик хвоста сіамському котові. Пролунав залізний гуркіт, од якого забряжчали шибки у вікнах, і на миснику тонко та срібно задзеленчав посуд, і навіть світло електричної лампочки злякано кліпнуло.