Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович. Страница 77

кують зозулі в зелених косах верб. І носиш цю осінь у собі також улітку, коли у вродливому супокої поле виколихує врожай, коли дозріває сад, коли пасіка дає щедрий взяток золотого меду. А восени? А восени, коли осінь душі твоєї чує осінь у природі, починає здаватись, що й із тебе самого, наче з явора чи липи, теж починає облітати обпалене сонцем, стомлене листя; що й із твого серця вилітають невидимі чарівні птиці молодості, здоров’я і надій, щоб разом із журавлями чи жайворонками податись до вирію; що перед очима твоїми, наче в степу, оповитому студеною блакитною млою, теж починають снуватись павутинки бабиного літа, але це дуже химерні павутинки — їх не можна зловити й відчути на дотик, хоча вони є навсправжки, бо мелодіями тихими, безмовними снуються й снуються...

Й чому раптом такі думки стали кластись моєї голови? Звісно, ніяким думкам не заказано думатись. Тим паче я, Хома Прищепа, ніколи не відганяв од себе ніякісіньких думок — раз навідалась до голови, то здрастуй, будь не те що гостею дорогою, а рідною посестрою, для якої найзаповітнішого не жалко. А на душі почувалось так, як у тій загадці: я тобі не говорю, що тобі говорю, я тобі лиш скажу, щоб ти мені сказав, що саме я тобі не договорив.

Після весни, літа й осені, цовних на пригоди, якось по- спокійнішало моє життя, усяких придибенцій геть поменшало, якщо й зовсім не урвались несподіванки й притичини. І я сам собі здавався вуликом, де вже давно пора бджолам покластись до зимового сну, та ще вовтузяться, ворохобляться, наче якийсь взяток вони цієї весни та літа не взяли, і цей взяток — чи не найголовніший, і, на жаль, уже не візьмеш, бо квіти давно повідцвітали, скоро має сипнути сніжком.

А то сам собі здавався деревом, яке відзеленіло, відцвіло, та ніяким плодом не порадувало ні землю, ні пташку, ні людину. І в цьому дереві — в стовбурі, в гіллі крони, в корінні — живе терпка туга за марно згаяним роком, коли сріблом лопотіло листячко, шовком ллялись дощі, кришталем мерехтів щебет птахів. Живе терпка туга за плодом, за насінням, які б лукаво чи не лукаво сказали, що рік буття на землі проминув не всує, які б умістили в собі таку просту й наївну надію на безсмертя, на тривання в майбутньому житті у майбутній Яблунівці.

Як і раніше, ходив на колгоспну ферму; не цурався чайної, де в буфеті порядкувала Настя, яка ще дужче роздалась у крижах і в клубах, що, здавалось, слід було б узяти на залізні обручі, щоб не розповзлась по селу від околиці до околиці; навідувався до клубу подивитись нову кінокомедію чи послухати яблунівську художню самодіяльність, бо хто ж хоче відстати від новинок у мистецтві. А тільки почувався так, наче на осінь і справді птахи з моєї душі полетіли до вирію, листя надій пожовкло і облетіло, а в очах біліє павутиння бабиного літа. Почувався так, наче голубі небеса моєї душі заволочено хмарами, за хмарами назавжди сховалося сонце, повсюди сіро й невесело.

Начебто все кругом обернулось на велику загадку, а велика загадка розпалась на безліч більших, менших і зовсім маленьких загадок.

І ось, нарешті, одного вечора...

...сива кобила по світі ходила, до нас прийшла — по рукавах пішла, сива кобила лоскоту наробила — по всій землі білу кров розлила, хоча за полем, за горами золота нагайка не вилась, не шмагала ні воду, ні діл. А по тому таке стало творитися! Сиві бугаї все поле зайняли, сиві воли проковтнули увесь діл, сиві кобили всі луги облягли, сиві гуси все поле вслали. І над бугаями, полами, кобилами та гусьми не повисло червоне коромисло, й нізвідки не вийшла гарна дівка в червоній стрічці-семицвітці, й вона з річки воду не брала іі те коромисло не поламала. Зате прийшов без рук, без ніг — хату одчиняє, без рук, без ніг — ворота зачиняє, без рук, без ніг — під вікном стукотить. А чого? Чи не для того, щоб узяти щось і понести нікуди, і бігти за ним — та не знати за ким? Бо воно таке, що живе без тіла, говорить без язика, ніхто його не бачить, хіба що чує... Лишенько, потому чорне сукно полізло у вікно, чорний бик у вікно ник, чорна корова всіх людей поборола, чорний віл усіх людей з’їв, чорне рядно всіх людей накрило. Й чорна овечка вся у вогні не горіла, і не було чорної корови із золотим телям, а вранці — упав сніп на весь світ, на кінці ковалі кують.

—  Уставай, Хомо-сплюхо,— стусає під бік моя рідна жінка Мартоха,— бо дощ із туманом вечірнім минувся, ніч як корова язиком злизала, вже досвіток.

—  А вже,— питаю,— їхала пані на барабані?.,

Яка пані, Хомо? На якому барабані? Автобус перший пішов до району...

Вже, либонь, проїхала пані на барабані, загубила ключі на майдані... Місяць ішов, ключі не знайшов, сонце прийде — ключі знайде...

— Отямся, Хомо, що діється з тобою — верзеш, немов у жару.

Вже, бачу, сіре полотно підлетіло під вікно, вже, бачу, сірий бик у вікно ник, уже, бачу, прийшов хтось, приніс щось, пішов туди — не знаю куди. Мовчки поснідавши, виходжу з хати надвір — о, летить крук через сук, через безверхе дерево, о, сивий віл усіх людей збудив, а лисий віл усіх людей звів.

Ішла від криниці з повними відрами Вівдя Оберемок, потомствена яблунівська самогонниця, яку ніяка хороба ніколи не брала, а я й кажу:

—  Спішиш до своєї закваски, а й не бачиш, що стоїть дерево серед села, а в кожній хатці по гіллячці.

—  Що?—спинилась Вівдя й глипнула глевтякуватими очиськами так, наче за моїми плечима сховався міліціонер, перевдягнений у цивільне.— Чого не бачу?

—  За своїм самограєм,— кажу,— не чуєш, як золоте теля на весь світ рикає.

—  Теля рикає? — нащулила вуха, прислухаючись.—

Де?

—  Авжеж, інші маєш клопоти, не бачиш, як під плотом жовта куриця кублиться, кублиться і не прикублиться.

—  О, вже курка якась! — обертається Вівдя Оберемок туди-сюди, розхлюпуючи воду з відер.

—  Поглянь, Вівде, і побачиш сім гур, сім мур, сім боліт, а за ними стоїть квітка золота.

—  О, знаєш ти, видно, за кобилячу голову, Хомо,— мовила Вівдя Оберемок, хутчій дрібцюючи з відрами до свого обійстя.— Щось у тебе стало розуму, як у кози хвоста, після того, як Дармограїха сіамського кота нацькувала на тебе.

Йду понад водою, а тут, де колись наша телиця гасала, де колись Діодор Дормидонтович рибу ловив, зараз, увосени, стоїть півень над водою з червоною бородою; далі стоїть дід над водою з червоною бородою, хто йде — не мине, за борідку ущипне; а ще далі сидить півень на яворі, спустив крила кровавії. І я не втримався, щоб не щипнути одного півня за бороду, другого за крило, й дідка, звісно, не обминув, теж із належною любов’ю та пошаною смикнув, і півні не кукурікнули, а дідок не охнув, тільки борідкою тріпнув. Отут, постоявши хвильку над ставом серед півнів та побіля дідка, вгледів я також оту недівку, яка червоні стрічки носить, а також отих двох сестер, які з весни зеленіють, а потім одна чорніє, а друга червоніє. Примружившись та добре приглянувшись, угледів я чіпким своїм зором, як за лісом, за пралісом червоні чоботи висять, а в лісі, в пралісі червоні хустки висять! Серед такого багатства постоявши та такими скарбами помилувавшись, подався далі, пильно роззираючись довкруг і які тільки чудеса спостерігаючи в своїй Яблунівці, ті чудеса, які раніше такими для мене й не були!

Бо там, де раніше я побачив би очерет у березі, нині вгледілись мені хіба ж такі дива! Скільки бочечок вигойдувалось на ранковому свіжому вітерці, й поверх однієї бочечки — квіточка, поверх другої бочечки — вовчий хвіст, поверх третьої бочечки — кобилячий хвіст. А то ще діжечка на діжечці, діжечка на діжечці, а зверху китичка, а то ще дудка на дудці, дудка на дудці, а наверх дудки лисячий хвіст.

І це, повірте мені, там, де влітку я ловив голими руками рибу для директора школи Діодора Дормидонтовича Кастальського, який згодом для музейного куточка мого імені намалював мій солдатський портрет, великодушно змахлювавши і на прохання рідної жінки Мартохи додавши одну зайву нагороду, медаль «За відвагу».

Дістався, нарешті, на колгоспну ферму, взявся за вила, вила взялись до роботи. А на фермі, куди тільки глянь, скрізь — штири тики, два патики, сьомий замахайло, а чи — штири кімаки, два патики, сьомий замахайло, а де — штири ходаки, два бодаки, а сьомий помахайло, а також штири ходаста, два бодаста, сьомий хлебестун.