Криничар - Дочинець Мирослав Іванович. Страница 21
Від Латориці тягло запахом риби - вночі буде дощ. Із ситної заплавної паші вертали корови. Вони пливли вулицями, як човни, несучи важкі молочні бебехи. Піднімали мокрі писки й протяжно трубіли: «Му-у-у!» А мені знову прийшов у спомин Божий Симко, його пам’ятна оповідка. Того вечора ми сиділи коло вогнища з рибою на рожнах. Всі троє малослівні, кожен плекав свою мовчанку. Жига ніколи нічого не питав, бо знав, що відповідей немає. Але тоді він запитав Симка: «Як гадаєте, отче, чому Мукачево має таке ймення? Чи правда, що від тяжкої роботи, від муки, з якою насипався паланківський горб? Чи, може, від перших млинарів, що мололи муку на ріці?»
«Побрехи, - всміхнувся монах. - Люди, що заселяли місцини, зазвичай давали їм назвиська від доброго слова, аби привернути сюди добро, аби легше тут жилося. Слова «мука» в давніх млинарів не було, а було «брашно». Замкова гора теж не насипалася. В сиві часи, коли земля ще була молодою, вона спухла, як чиряк, та й лишилася. Так тоді здвигалися гори і влягалися корита для озер та морів. А далі прийшли сюди люди, втікаючи від стуцені, стали приручати диких вепрів і корів. Ріка тоді текла під Ловачкою, де зараз путь на Ужгород. Вона широко розпливалася рукавами й старицями, наповняла ямиці боліт. Люди жили під горбами, аби вберегтися від повеней, а сюди, де нині город, ходили хіба косити на човнах. Бо трави, на воді й перегної, виганяли тут під шию. І от котрийсь завзятець спустився з крем’яної гори і перебрався на привільний випас. Поклав колибу, далі зшив із очерету хижку, на зиму обмастив глиною. Для худоби
- таке ж стійло. І зажив собі ситно, сушив болото, мав торфину на паливо й під городину. А головне - череду, що на добрій паші добре плодилася. Водні плеса далеко розносили звідси мукання худоби. Так і прилипло до чоловіка - Мукач. На довколишніх груниках говорили: «Повеземо до Мукача садовину й вино, виміняємо на сир». А поле його назвали - Мукачево... Коли прийшли на ці терени мадяри, то застали тут тихих робітніх людей, що годували себе земельною працею. Не так, як вони, кочові племена. Наші слова вони припасовували до своїх. Назву поселення, що одразу їм припало до душі, промовляли як Мункач, від слова «мунко» - робота. З тих часів і казка до нас дійшла про Івана, коров’ячого сина. Може, це й був той Мукач, від якого наш город почався...»
Того вечора, пам’ятається, теж ішли цугом з річкового водопою корови, неспішно і чинно, як перші господині цього заманливого берега. На тлі кущового цвіту видавалося, що на рогах вони несуть священні вінки.
А засинаючи, пригадав я знову стареньку при церковній решітці. Переже не видів її в Мукачеві, і після тієї стрічі теж. Та як вона файно сказала про гроші. Хоча що вона може знати про них? Чи я, чи хто інший? То вони, гроші, знають про нас усе.
Базарувати я любив. Грошей мені не доручали, я більше пантрував, аби потяжливий люд не хапав крам. Та й на це мав полегшу - пса Цімбора, що волочився тінню за мною. Коли ставалася оказія, пес гарчав так, що цоркотіли горшки на возі. Він злодіїв чув на дух. Бо в злодіїв свій запах, запах закляклого в крові ляку. До грошей мене Галаси не допускали, зате покладали на мене рахунок, аби не замилитися. Вони рахували на перстах, я в голові. А до голови більше поваги, ніж до рук. Це потвердив і Мордко, якого я неспогадано стрів тоді на торговиці.
Спочатку вчувся запах цибулі і цвілого сукна (на той час я ще не знав, що так пахнуть жужми грошей), а вже тоді нависла наді мною знайома гандрабата постава. Я був не той, що раніше, а він такий самий. Руки, як звично, на гузичнику, губи мокро блищать, очі сміються гармошками зморщок. Скільки в них хитрої радості, скільки молодечого подивування!
«Ти чи не ти, милий челяднику? Що продаєш?»
«Горшки».
«Добрий зиск?»
«Товар хазяйський. Я помагаю ліпити, а тут приглядаю за торгом».
«Овва, не знаю, чи сміятися, чи плакати, - Мордко закотив д’горі совині очі. - Були часи, ти готові гроші ліпив, а тепер ліпиш горшки для когось, продаєш 'їх комусь і нічого за це не маєш... Знаєш, як це називається: робити на «фуч». Гой-гой, орел ловить мух. Та й не мух, а порожній воздух, -його ущиплива перемова кипіла як вода в квасному кадобі.
- Від кого, а від тебе я цього не чекав. Не таким бачився мені твій уціл», - жидові очі пригасли, нижня губа гидливо одвисла. Мені стало шкода і його і себе.
«А що робити?» - кинув я перше звичне, що кажуть, коли не знають, що казати.
«Що робити! - вискнув Мордко з притиском. - Робити на себе. Лише тоді чоловік має волю і спокій, що є найдорожчим у цім світі. Сам собі пан».
«Та що я знаю робити?!» - губився я.
«Це я маю питати, а ти - держи одвіт».
«Вмію барви мішати й крити ними дошки й полотно під образи», - хвалькувато відтяв я.
«Частуй голий босого! - пирснув злим смішком жид. -Другими словами: вмієш слугувати голодному маляру».
«Можу вугля з дерева палити...»
«...і спалити собі білі печінки й здохнути молодим від сухот», - насмішкувато подовжував він мою бесіду.
«Ще годен споро землю копати...»
«Це й гробарі годні. Чоловік ще дихає, а в них уже яма готова».
Я затявся казати щось більше. Бо й не знав що.
«Дурною роботою, братку, світ не здивуєш. Бачу, не густі твої руки на ремесло, - присудив Мордко. - Але це не смертний гріх. Головне не вміти, а любити щось робити. Що ти любиш робити?»
«Люблю возитися з псами», - булькнув я першу дурницю, іцо прийшла мені на ум. Гадав, що Мордко зарегоче або відмахнеться і втече від дурисвіта. Але ні, він нараз умовк і став теребити бороду.
«Иов! - слово його впало, як відро в криницю. - Це добре!»
«Ви смішкуєтеся з мене, пане Мордку».
«Ні, бо псів любиш не тільки ти. А значить - за це можуть платити. Рівно за тиждень чекаю тебе на цьому місці», - сказав-припечатав і, війнувши клином сердака, пірнув у базарну крутіль.
Так я залишив горничарський поселок. Як прийшов, так і пішов, без жалю й радості. Так усе в цьому світі нам треба вчитися полишати. Пес Цімбор супроводив мене до Данилової стуцні і понуро повернув назад. Відтепер, як я знявся з сінника, він більше матиме простору. Та ніхто з нас цьому не був радий. Старий Галас одійшов ще в провесінь, а сини почали краяти берег на клапті і тягнути, хто скільки міг. Кожен з них мав себе за вдатного майстра і ліпив свою артіль. Та все клином виходило. У бубон ударить кожен, та не кожен на ньому зіграє. Тепер ми про це говорили з Данилом.
То був найстарший із Галасів, і найдивніший. Про покійного брата він говорив з печальним смішком: «Рвав жили, сіромаха, свої й чужі, гадав, що два гроби чоловікові треба. А зайшовся одним, як усі... Тепер галасівське горничарство зійде на пси. І тавро родове загублять, і злагоду. Все в болото втопчуть розтелепи».
«А ви б їм розумну раду дали, - докинув я.-1 - Лише старий віл витягне воза з болота».
«Мені глиняні горшки ліпити не з руки. Хіба золоті».
«Ба з чого?»
«На золоті сидимо, леґіню. Ану скуштуй», - зачерпнув з криниці глиняне горня.
«Файна вода», - похвалив я.
«Золота-а-а! - солодко сокотав дідо. - Сторожу її тут», -потюкав паличкою об землю, коло кудлатої стовбурової тіні, що лежала при його ногах, як вірний пес.
Кликався він Данило-Копач. Я спершу гадав, що через свою суху поставу, як надломлена тріска. Аж то з іншого дива - просто любив чоловік копати. Все життя шукав у землі якісь скарби, і все - в пусті вітри. Одне добро настарав
- викопав у передсілку криничину, тут і халабуцу собі зліпив. Тепер, пригнутий перекопаними пластами, посижкував у холодку і задирав замашним словом перепутніх. Ми, коли вертали з торговиці, ставали напитися з його студні. Вода шовком розтікалася по тілу. Може, тому, що нуртувала під шовковицею (тут це дерево називають яперка). А може, з іншого якого дива.
«Пити всі п’ють, а почистити кадоб нікому, - скрушався Данило. - Кого не прошу - бочаться. Примулилася ямиця за роки. Може, ти, синку, не полінуєшся?»