Криничар - Дочинець Мирослав Іванович. Страница 25

Дізнався і я про те, як «тлоїгься вино» з мухоморника. Єгері в молодий місяць збирали потрібні гриби, і відун набивав їх у скляну корчагу. Вона закопувалася в яму глибиною до пояса. А за чотири тижні її викопували, і Земко збовтував жовтувату каламуть, що відгонила дохлими жабами. Сторож Чопик, потяжний на все дармове, якось ковтнув і собі з корчажки, та нараз і виплюнув. А панії не гидували, пили, бо лік був справний. Помагало.

Земка шанував навіть Божий Симко. «Воно так, - казав він, - гоять лікарі, а вигоює Бог. Правда, Він помагає нам нашими ж руками. І ліками, котрі Сам сотворив і рясно розсипав довкола. Хто має очі - знайде. Хто має вуха -почує цілюще слово».

В сторожку я вже не вертався, мав закутень на псарні, ш з людського казана. Сонце сходило для нас під цокання кованих підборів капітанських чобіт. їх наші пси чули звіддалік. Часом вітер гнав попереду пахощ його парфуму. Тоді першими вітали свого пана ми. Пси не любили аромату квітів, а ще більше - запаху жінок, що лишався з ночі на чоловічому тілі. Так пахне риба з ріки перед грозою.

А як їх дратував інший пах - коли скрипіла за живоплотом теліжка, повна циганів-гуцаків, що спішили на учту веселити панство. Тоді псарня здригалася від валування сотні роздертих горлянок. Я гадав, що цим найлегше розізлити псів. Аж ні, було дещо гірше. Одного тихого вечора повз поарню потяглася вервечка людей у сірих повстяних свита\ і таких же шапках, схожих на перевернуту ступку. Темничні люди! Глухо дзвеніли ланці на їх ногах, шкребли об камінь дерев’яні ходаки. Каторжани не мали сил піднімати їх, суцули по землі. Пси якусь мить завмерли, а тоді, збиваючи нас, потоком ринули на огорожу, загупали в неї груцьми. Вони не гавкали, а сухо гарчали, збрискуючи слиною траву. В тому гарчанні були зненависть і страх водночас, і заощадження сил і голосу - їх прибережуть для чогось іншого... Я й донині не знаю, чому собаки так не люблять запаху тліну, запаху несвободи.

Мовчазний сірий цуг потягся вгору, зливаючись сумною барвою з мурами. А пси ще довго вишкіряли йому услід зуби, гризли штахети й терзали кігтями бур’ян. Пан Лойко ні голосом, ні рухом не зупинив їх. Я чув, як він, похльостуючи прутом, говорив сам до себе: «Впізнали. Вони впізнали їх. Моя метода справдилася, пане генерале...»

Я обернувся - він сміявся. Він, виявляється, вмів сміятися. І тепер він не здавався залізним. Вино не м’якшить людей, сміх - так.

Як Трійця нероздільна, так нероздільний я зі своєю Рікою і своїм Садом. Ніщо так не пахне чоловіку, як сад, посаджений ним власноручно. Я посадив свій сад двадцять років тому і називаю його давнім гарним словом - вертоград. Бо ці дерева для мене більше, ніж дерева. Коли я лежу поміж ними в траві, пронизуючи очима крони і прислухаючись, як тихо ворушиться в глибинах коріння, мені здається, що дерева ростуть з неба. Як і все суще, що проростає на землі з небесних зернят. І ми також.

Вечорами я посижкую тут під горішиною, і тиша тихим псом всідається коло мене. Час гусне разом із сутінками, і я відтягую ніч, бо тоді треба прощатися із садом до завтра.

Я сам закладав свій сад. Так, як закладають на кроснах нитки - біла, черлена, чорна... Щоб одне дерево не вадило зростом і вдачею іншому. Щоб низькі сусідили з низькими, а високі затуляли їх від суховіїв і стуцених осінніх протягів з гір. Я не видовжував ряди в шнурок, а саджав так, як казало око і серце - де значила білилом птиця, де сідав спочити мотиль, де зависали джмелі, де вилізав на сонце іржавий камінець, засвідчуючи залізистість ґрунту (тут яблука будуть найчервоніші). Я не пхав корінці-волосини в затужавілу, збиту віками кам’яницю. Приденно, від першої зорі і до нічного зоряного засіву, піднімав переліг. Вузькою лопатою із штиком до коліна протиналися скибка за скибкою і вкладалися пластами, між якими стелилося листя, бур’ян, пиловиння з-під пил. Так за півроку я перевернув цілий схил над Латорицею. Скибки напікалися на сонці, спивали сльоту, промерзали, розсипаючись на пахучу зернисту охру. Це була моя добута барва, барва моїх змозолених рук, - нею я мав малювати свій вертоград. І я його витворив, як Жига витворював свої образи.

Передусім прокопав я уздовж ділянки ярочки, якими стекла верхня вода. Тоді взявся «виправляти» ґрунт так, як учили садівники з гори Ловачки. Ораниця густо посипалася вапном і попелом з лісових порубок. Із заплав возами завозили гострий пісок, з боліт Борока - торф, а з шелестівської каменярні - кам’яний пил. Усе це перемотичилося з глиною. Така земля - крихка з розсипчаста, швидко прогрівається й добре пропускає вологу. А щодо вдобрення, ми зійшлися на деревному пиловинні і курячому посліді. Змішані рівні частки мають півроку перепріти, аби дозріти. Таке вдобриво за силою не гірше за коров’як, зате без шкідників, які нерозумно заносяться з сирим гноєм. Ми ж бо понищили їх глибокою перекопкою - одні повиздихали від морозу на поверхні, інші подушилися під пластами землі.

У садової парості чимало напасників. З них перший -білий мотиль, що точить усі плодові дерева й кущі. Збирати його гусінь непросто, простіше заманити її в ловинки. Ми розкладаємо під деревами бочки з водою, а по краях горловин кріпимо порожнисті стебла. В спеку гусінь повзе до водопою, і тут же має зручні цівочки для обернення в лялечки. З тих стебел її легко вимити водою чи видути у вогонь. За спекотній тиждень можна звести більшу частину тої паскуді. А дротяникам для принади залишаємо в саду жмути соломи, які в яр-пору спалюємо. Слимаків задурюємо дощечками, мішковиною, гарбузовими кірками й кошиками соняшника. Під ними рясно поливаємо в спеку. А коли назбираються під ними слизняки, ошпарюємо їх окропом.

Ще є така капость, як кроти. В кротячі нори глибоко пхаємо шматини, змочені нафтою. Добре заливати їх і водою, бо кріт любить сухі, теплі й тихі місця. Не поткнеться туди, де в землю буде встромлено кілочки з бляшаними вертулками. Віднаджує кротів і кінський біб, ми насаджуємо його там, де вони люблять хазяйнувати.

Руді мурашки дуже помічні саду, вони понищать шкідників більше, ніж людські руки. А от чорна садова мурашка чинить шкоду, бо розселяє по пагонах і листю попелиць, котрі висмоктують з рослин соки. Ці мурашки радо ласують медвяною росою, яку випускають попелиці. Тому вони їх «пасуть» і оберегіють від божих корівок і золоточок, що поїдають тлю. Відганяє мурах запахуще зело

- кріп, кмин, стокротки і нагідки. А біля їх гніздовищ треба залишати грудки дріжджів, перемнуті з медом. І вони невдовзі щезнуть.

Зате неоціненну поміч несуть нам, садівничим, яричі-їжаки, ящірки, жаби, птиці. А про бджоли й казати що. Ці «божі мухи» своїм льотом, наче живильним промінням, пронизують сад. Там, де літає бджола, там здоровіша царина і для дерева, і для людини. Аби принадити її, рясно сіємо люпин, дзвіночки, божі ружі, резеду, драчку, оман, бурачок, і собаче мило. Ця мильнянка, до слова, не гірша за панські пахучі мила. По роботі я розтираю її квітки й листя у воді на мильну піну, яка добре відмиває земний бруд, відчищає й заживляє тріщини. Руки після такого миття чисті до білості.

Тоді, наприпочатку, в поденних трудах із лопатою на ровіні, спостиг я упокорену втіху земледільця і радощі садівника. Була то велика труднація для рук, але мила для душі. І для взору оковирна.

Учень Жиги, я зусібіч примірявся покласти золоту нитку на свою поки що дику площину. І тут, як це найчастіше буває, мені помогла сама Природа. Посеред парцели, яку я відвів під сад, росла самотиною висока сосниця з голим стовбуром і кучерявою шапчиною крони. Вона й стала осердям мого саду. Від неї впродовж днини падав вузенький стовпець тіні, що поволі обертався, доки стояло сонце. «Та це ж готовий хрономір!» - вигойкнув я в радості.

Круг сосни я розкраяв коло на шість рівних клинів, як учив мене це робити циркулею Жига. Від стовбура потяглися промені в усі кінці саду. Вони стали доріжками, встеленими де сколотим гранітом, де битою крихтою з цегельні, де зрізами твердого дерева, де покришеною корою, а де дрібною річковою галькою. Пристовбурові кутники було обнесено заборольцем і в кожному насаджено різних квітів, що розкривали цвіт і піднімали лист у різний час днини. Біля мого соснового часоміра можна вгадати годину навіть у захмарений день, коли сонце не кидало стрілу тіні на квітучий циферблат.