Криничар - Дочинець Мирослав Іванович. Страница 8

Втішаючись своєю роботою, незчувся, як на мене впала гандрабата тінь, що пахла цибулею і злежаним сукном. Пси, що дрімали в попелі, винувато похнюпили голови. Пси добре чують, кого належить честувати. Був то високий сухаристий чоловік у чорному клебані і такому ж лайбику. Мав кудлату бороду й гострі, як акацієві шпички, очі. Нараз він пильно оглянув моє пописане ожиною тіло, а відтак стрілив очима на глиняні коржики.

«Що то є?»

«Гроші», - відповів я згорда.

«Гай-гай, виджу: це направду твої кревні гроші. А що будеш за них купувати?»

Я стенув плечима.

«Як хочеш, я дам тобі за цього крейцера печене яйце».

Я хотів, ще й як. Він дибав попереду, замкнувши руки на крижах, а я ніс за ним на розтуленій долоні глиняний гріш. Його вулиця променем лягала від ратуші, а дім з жовтого каменю вартували високі липи. Пан попросив мене відхилити ковану ворітницю. На лавиці сиділа бліда пістрякувата жона і їла черешні.

«Чуєш, Рифко, цей гойчук уміє робити гроші. Досі я гадав, що в Мукачеві лише я це годен робити. Виходить, маю змагальника».

Відгорав літній суботній день. Кивком горбатого носа пан покликав мене до стравниці: «Вигреби з печі попіл, наколи трісочок, принеси дров і розпали».

Я все це зробив, а попіл розсипав довкола дерева в дворі. Тоді газда велів вибрати з решета яйце і покласти в піддувало. Тоді схвально хитнув клебаном: «Цілий тиждень у печі горітиме вогонь і будуть сипатися іскри, що ставатимуть гарячим попелом. І яйце спечеться. То буде найсмачніше яйце в світі. Воно твоє. Приходь за ним другої суботи».

Весь тиждень я тужно чекав того дня. Яйце мені снилося. Незвичайне яйце, поцятковане золотом, ліпше ніж у польової куріпки. Яйце-райце з казки. Коли Влена мала добру регулу, розповідала мені казки. Про скляну гору, про Куці-Куці-Борку, про лісового Гамана і сумного Вовка. Там ще співалося: «А в нашого вовка біла шапка й черлена бімбовка». Такі невеселі казки. Ми були з Оленою чужі й нещасні. Це нас і ріднило.

Я чекав другої суботи, як каня дощу. І чекання моє дозріло. У двір без звичного гною, каміняччя й іржавої лободи знову впустив мене пан, від якого пахло цибулею і цвілим сукном. Не знаю, чим відчинив мені двері, бо руки він весь час тримав за спиною. Йому не треба було слугуватися ними, роботу він загадував іншим. Я вже знав, що його звати Мордко. Та хто цього не знав у Мукачеві! Мордко володів столярнею, броварнею, винницями й парцелами лісу, крамничкою й тою злощасною корчмою «Молоко русалки». Жеброта й панство топталися коло його воріт за позичками. А я прийшов за своїм яйцем-райцем.

«Воно давно чекає тебе, - сказав Мордко сухим, як скрип пера, голосом. Вигреби попіл і розсип його довкола яблуні. А яйце забери собі. Лишень не забуць розпалити свіжий вогонь і наносити дров, аби і я мав печене яйце на неділю».

Я радо все вчинив за його розказом, бо яйце гріло мені пазуху. По роботі Мордко сказав: «Тепер сядь на колотвицю і з’їж своє яйце». Я сів і надтовк яйце об коліно, бо так робив Пальо. Великий, як теля, пес зачаровано позирав мені на руки. Я відкришив білу груцочку і поніс йому. Пес клацнув зубами-бритвами коло моїх пальців. Мордко аж випулив очі. Тоді я й сам засмакував свою порцію, підклавши жменю, аби на землю не впало ні крихти. Якщо є рай і там праведників годують, то, мабуть, саме таким їдлом.

«Тепер напийся води, - сказав Мордко, - а шкаралупу кинь під яблуню. Гай-гай, мій пес ще не підпустив до себе нікого, крім мене. Ти погостив його і здобув довіру. Та перше треба було наїстися самому, а так ділитися. Бо зароблене має спожити спочатку той, хто його заробив. Такий закон. Але добре, ти наївся й напився, ще й нагодував пса і дерево. Так-так, попіл і яєчна шкаралупа - то корм для дерева. Але ти не дав йому напитися. Візьми відро й полий його, чуєш, як воно жалібно шепче до тебе!» Я прислухався, але нічого такого не чув. Та дерево полив, попіл аж кипів під цебром. Може, то земля так дякувала мені за пійло. Після чудних Мордкових слів я почав прислухатися до безмовного досі світу.

«Чи ти приніс мені ще один свій гріш?», - запитав несподівано Мордко.

Я заперечно хитнув головою.

«Гай-гай, шкода. Я хотів дати тобі за нього найліпше яблуко. Можеш вибрати його собі».

Я обникав рясне гілля, огроменну крону - тисячі яснооких плодів усміхалися мені.

«Нелегко вибрати, правда? Та я підкажу тобі: найліпше яблуко росте найвище, воно викохане сонцем і промите дощами. Видиш його - на самім вершечку, воно малим лише менше, ніж твоя голова. Воно твоє. Принось завтра глиняну копійчину і забирай своє яблуко», - Мордко позіхнув, показуючи, що на цьому втратив до мене інтерес.

Зате я про його слова думав неперервно. Вперше мені рядилося не вкрасти яблуко, а чинно зірвати. Та ще й яке! Роса ще холодила ковані завіси, а я вже боязко пошкрябував заповітну ворітницю. Мордко вийшов з нерозчесаною бородою, либонь, він шкодував завдати рукам і таку роботу. Тою ж бородою і кивнув на заплічний кіш при стовбурі:

«Бери й лізь».

Я випулився на нього нерозуміюче - для одного яблука тягнути на собі череватий кошар?!

«Е-е-е, хлопику, ачей я забув тобі сказати, що найгрубше яблуко треба зривати останнім, бо інакше за ніч все дерево обпаде. Така з тими верховними яблуками морока. Сам посуди: хіба то буде красно виглядати - ти смакуєш найліпшим яблуком з мого дерева, а мені залишаться падалиці? Тому або сам їх зірви дорогою на вершок, або чекай, коли ми їх поїмо і тоді забереш своє. Правда, я боюся, що хтось злакомиться й твоє швакне...»

Того і я боявся, тому наремно взявся за діло. По деревах я лазив, як вивірка, але не з повним кошем, що важив не менше, ніж я сам. Зібрані яблука я провадив до пивниці і зсипав у солом’яні засіки. Я не знав лічби, та якби й знав, тим кошам не було ліку, а роботі краю. Піт виїдав мені очі, а кострубате галуззя пописало все тіло. Тверді плоди набили на голові кокоші.

«Тучна яблінка, вгодована, - підспівував збоку Мордко,

- бо доста мала попельцю і курячок. Гай-гай, як придаш -так і маш».

Мордко мав досить клопоту й без мене, бо на його просторому придомку звивалося повно всякої челяді. Кожний ладив щось своє, кожен мав з Мордком якісь рахунки. А він ходив безкрилим гусаком між ними й кожному щось радив тріскучим голосом. Увечері останній кволий промінець ковзнув на моє яблуко, шли я дотягувався до нього. Я засилив той плід в обдерту пазуху і зліз на землю. Мордко чекав мене з ножиком:

«Милий челяднику, ану лишень утни й мені мізерний кусничок, бо дуже лакомлюся на твоє яблучко... Але гоп -перше вкуси сам, а вже тоді давай чужому. Бо це чесний твій заробок».

Той смак я пам’ятаю й дотепер. Може тому, що не мав за день ані рісочки в роті. А може, й направду сонце налляло в яблуко свого сонячного меду. Любився гостинчик і Мордкові. Він смачно плямкав і закочував свої вирлуваті очі:

«Йой, яка солоденька йонатаночка! Як співанка моєї мамки. Такої ачей не припало скусити й цісарю. Я слідкував за твоєю роботою і втішений, бо ти не вкусив жодного плоду чужого, а дочекався свого, найліпшого. Добре чиниш. Не траться за чужим і матимеш повноту свого; не збивайся на дешевизну - і матимеш найдорожче. А завтра можеш принести ще свій грошик. Я тобі дам за нього ще й не таке. Видиш, який я добрий?!» - підняв волохатий палець.

Я ладен був цілувати ноги цьому доброму чоловіку. Ніхто зі мною доти не обходився так поштиво. Ніхто мене так файно не позивав - «милим челядником». І я не розумів, чому про Мордка казали: «Короста на наші душі».

Прийшов новий день і я прийшов за обіцяним. Мордкові очі, зазвичай водянисті, збитошно світилися: «Ниськи ти матимеш диковинку, яку світ не видів. Камінь, та не простий, а м’який, такий, що топиться. Давно я його приховав від ласих очей, аби не прилип до чужих рук. Прятанка надійна, сам пересвідчишся. Мордко, обачно озираючись, підвів мене до купи каміння за хлівом.

«Камінець на самому споді, злодій і не дочовпає. Знаєш про це лише ти. Але тут сутемок, мусиш перенести каміння на той кінець двора, на видноту, аби вздріти той чуцесний камінець. На сонці він зажовтіє, як мед. Ти видів коли-небудь мед?»