Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 20

Ледве що відбігла кілька сот кроків від хати, як уже й спинилася: напіткнула на нещасного чужинця і з остраху аж уголос скричала. Але тут же спинилася. Один погляд на одіж його і схуділе пожовкле обличчя — і, неначе недавно панотець, угадала вона тепер положення чужинця.

Різні думки заграли роєм в її голові. «Хто він? Відки йшов? Що йому було? З голоду упав? Заслаб?» А потім: «Неживий? Цілком неживий?»

А відтак заволоділо нею одно почуття, що наплило могучою хвилею на її душу і наказувало лиш одне: до хати забрати нещасного. Якнайборше до хати. Про дальше вона не думала. Зігнулася низько над ним, впиваючися в нього своїми великими зжуреними очима, здержуючи при тім віддих. Не міг іще бути мертвий… Господь великий.

Відтак скривив гіркий усміх її уста. Йому в грудях клекотало, як у кітлі…

Оглянулася з розпукою округ себе. Не з’явиться яка людська душа, щоб прибула їй сюди на поміч?.. Хотіла його до своєї хати затягнути якнайборше. Вже вечір зближався, мороз тиснув, а він уже гасне… вже деревіє…

Нічого не побачила. Вокруги тишина, тут ліс, темний, понурий, а там завіяні поля і толока… о Господи, рятуй!

— Вуйку… татку… — заблагала з неописаною щирістю в голосі, — здійміться. Я вас хочу до хати забрати. До теплої хати, татку, і теплої стравці подам. Лише трошечки… трошечки здійміться… здійміться, татку!

Вона старалася піднести хорого і нести сама, але не здолала. Він тяжкою колодою важив в її руках і мов до місця приковував.

Знов оглянулася вона.

Великі її чорні очі впилися далеко в сільську дорогу і благали розпучливо: спішіть на поміч, люди! — нещасний гине, приходіть рятувати. Приходіть, бійтеся Бога! Лише одробина ще якої іншої сили — і вона затягне його в хату. Вона взяла би ззаду за плечі під рамена, а хто-небудь інший за ноги, і затаскали би в хату. Лише одробина! Він відживе… заговорить, і все буде, добре… Спішіть, приходіть, люди добрі!.. І знов оглянулася, і знов: хорого волікти по землі, що вже й так зі світом прощався, — годі! Гріх! Доволі горя, що чужинцем гинув на дорозі, мов звірюка…

Нараз заворушилось щось недалеко її хати біле на снігу. Заворушилося, відтак збільшилося і метнулося прямісько до неї. Розпростерло рученята, мов у польоті — гнало якраз проти неї.

— Мамцю… мамцю!.. Я за вами!

Вона зойкнула, — її дитина, мов той ангел, так злетіла. А потім із наглого переляку аж задеревіла… Дитина в сорочинці і лиш хустку закинуло на голову. Вона ж в неї одинока…

— Біжи назад у хату і загорнись! — скричала. Але мале не слухало. Бігло прямо до неї і вже опинилося біля неї…

З дитиною потаскала хорого в хату і на своїй постелі уложила.

Три дні пізніше йшла зранку горстка людей з сусіднього села далекою пустою толокою на ярмарок.

— Та й так… — сказав один чоловік, коли зблизився вже до готаря, недалеко хати Магдалени. — У Магдалени був знов похорон.

— Що ви кажете, бадіко? Похорон? — кликнула одна жінка. — Дитину поховала?

— Ні, тепер не дитину.

— А хіба ж чоловіка?

— Чоловіка.

— Господи Ісусе Христе, вже й чоловіка?

— Та де вже чоловіка! Вона чужого спрятала. Ви не чули?

— Та де вже чула? Що чула?.. Що там, бадіко?

— Е! — аж заспівав чоловік і засунув шапку набік. — То бануйте, якби були чули, то були б забігли до Магдалени на поминки, а так утратили. А поминки були в неї неабиякі. Так красно поховала бідного… та такі поминки справила — що ей де! Нічого не жалувала.

— Та якого чужого?.. Що за чужого?.. Кажіть, бадіко, таже я, дивіть, нічого не чула…

— Ну, коли не чула, то й ваша шкода, — була спокійна відповідь. — Вибігла вона з хати, аби, кажуть, поглянути, чи собака, що заодно вила коло хати, держала голову вділ чи вгору. А собака, як побачила її, забігла в буду. Так, як би не хотіла, аби ґаздиня бачила, що вона заповідає її хаті похорон. Відтак подалася вона іще в село, аби внести світла й солі в хату, бо акурат вийшло й світло, й сіль, та й надибала таки недалеко своєї хати на дорозі якогось чужого розболілого чоловіка, що вже геть мав душу свою на відході. Та й забрала нуждаря до себе в хату. Доглядала його, кажуть, як рідного тата свого. Доглядала, огрівала, годувала, а він до неї — ані слова. Лиш стогнав та й стогнав. А відтак як попав третьої ночі в сон… від опівночі, кажуть, то вже й не пробудився більше. Переїхав на тамтий світ.

— Ей Боже!..

— Та й так.

— І не сказав, як називається?

— Ні.

— Ані звідки йшов?

— Ні.

— Ані куди йшов?

— Нічого не казав. Як навпомацки умер. І сліду одного словечком одним по собі не лишив. Гадайте раз!

Жінка аж заспівала з зачудування. Відтак зітхнула і перехрестилася.

— Аж страшно мати такого чоловіка в хаті! — додала зляканим голосом. — Най Господь Бог боронить. Я умерла б зі страху. Хто знає, що се за один був? Що в нього на душі було? По людях різне ходить, і добре й лихе. Ні, — додала вона живо, — я була би таки і в хату не брала. Де ж уже так — чужого з дороги! Раз, що з дороги!..

— Ну, — відповів чоловік, — а вона, дивіть, узяла та й справила йому похорон, та й справила йому поминки… та й на службу за чужу душу дала, та й попа сама заплатила. Яка бідна — а заплатила. Останній коцик [31], кажуть, до жида віднесла і панотцеві за похорон заплатила! Кажуть, тепер по тім похороні в її хаті, мов в улію, порожньо стало. В неї не було і так багато, а тепер що й було — пішло за умерцем…

— Боже!

Мовчанка.

Коли вечором вертали, зустрінула їх недалеко хати чорної Магдалени одна жінка і сама задержала.

— Люди добрі! — сказала. — Хоч ви незнайомі, а не минайте, не помолившися, Магдалениної хати. Ідіть вступіть до неї та й заговоріть отченашем за душу помершу. Магдаленина Настунька вже покійна. В саме полуднє сьогодні перенеслася…

Люди поставали, ніби скаменілі.

— Що ви кажете, жінко?

— Сьогодні в полуднє. Ще оноді… таки зараз по похороні кинуло її в гарячку, а відтак мучило, мучило, аж Бог святий не змилувався над нею.

Люди забідкалися, а одна жінка аж руки заломила.

— Най Бог боронить! Се вже, останнє в неї було. Якби ви були виділи, як та жінка заводила, що та жінка доказувала! Ви би… — оповідачка перервала і сплакала. — Як кров червона, такий був у неї жаль. Дуріла — головою до стіни била, кричала. Чоловікові не то що, а волосся дубом на голові ставало. А її чоловік поволікся мовчки до стайні і досі там лежить. Адже тепер уже всьому кінець…

Так закінчила жінка свою оповістку і побігла квапно дальше. Ярмаркові заніміли.

Ішли вони, не промовляючи ні одним словом одно до другого. В хату Магдалени не вступали. В них неначе відвагу відібрало. Одно по другім міряло хату і малі, світлом переповнені віконця боязко цікавим оком і пішли далі.

«Завтра піду!» — подумало кожне зокрема. Аж по довгій, тяжкій хвилі мовчання обізвався один. Се був найстарший з гурту і білоголовий.

— Я вам кажу, люди, що оце з Магдаленою щось є, — сказав він. — Я її не від сьогодні знаю, а змалку знаю. Я вам кажу, вона кривавиться за гріхи. І не думайте, що за свої гріхи. Ані не гадайте, що за гріхи тата або мами. Ні. Так як воно в неї показується, то воно волічеться вже від віків давніх, яких ані ми, ані вона не пам’ятає. За гріхи других. Та й знайте: вона вже змалку воліче той тягар. А змалку тому, що від мами перебрала. Мама не була тутейша і, як куря, таке мале покинула.

Слухачі зітхнули, не промовивши ні слова.

— І все так виходить, — толкував білоголовий далі, — що в неї все інакше, як у других. А дивіть! Навіть десь хату поставила під лісом, окремо від людей, як би до нашого гурту не належала. Сама на готарі. А чоловікові бідному, що за нею взявся — а він добрий чоловік і розумний, — знаєте, що на старість із руками й ногами зайшло. Покривило. Та й навіть — дивіть, — таке, як оця біда з чужим, їй у пайку припало. Якраз коло її хати мусив він звалитися. Якраз вона мусила з хати вийти і його подибати. Акурат — вона: мусила вона його в хату дістати…